Легенда про бурхливі води ніжинського Остра

Час як вода у стрімкій річці, його не стримати і не впіймати. Бурхливі води Остра, під звук своєї течії, провели в небуття не одне покоління ніжинців. Загубилися в землі могили воїнів, що боронили ніжинську землю від ворогів, особливо в часи Київської Русі, коли населення українських земель поклонялося силі сонця, уособленням якого був бог Дажбог. Й лише зрадлива людська пам’ять доносить до нас відголоски минулої історії… Сучасне покоління ніжинців почасти і не знає, що ще в ХІХ ст. в м Ніжині протікало дві річки. Окрім Остра, ніжинську землю зрошували води річки Вир, з якою пов’язана наступна цікава легенда.

 

Холодний червневий вітер 973 року приніс Нежатину сумну новину. Зі степів, що простягалися невідомо куди на правому березі р. Остер, в бік фортеці рухалася печенізька орда. Тисячі вершників, летячи степом, вогнем і мечем нищили все довкола. Руських воїнів, літніх людей, які ставали їм на дорозі, чекала смерть. Життя дарувалося лише дітям та молоді,яка забиралася до полону. Руські бранці, катовані вогнем і печені залізом, донесли печенізькому кагану Тіглаку, що Нежатин слабо захищений і в ньому буде чим поживитися печенізьким воїнам.

За сім днів до великого свята Літнього Сонцестояння печеніги підійшли до Нежатина. Руську фортецю охопила паніка, адже захисники міста поступалися в чисельності ворогу, тай дерев’яні мури Нежатина були беззахисні перед палаючими стрілами кочівників. Нежатин застиг в очікування смерті. А володарка царства мертвих богиня Хель розкрила свої холодні обійми…

Не пришвидшували розв’язку й печеніги. Каган Тіглак вагався, особливо після битви, яку дали печенігам на правому березі Остра варяги. Саме на правому березі ріки, ще з часів ярла (князя) Хелгі (Олега), існувало невелике поселення синів Одіна, які за гроші та частину врожаю русичів боронили Нежатин. Декілька десятків вікінгів на чолі з старим ярлом Роалдом яро пішли в останній бій, знайшовши славну смерть. З мечами в руках вікінги стали в живу стіну та під спів богів потрапили до казкового царства Вальгали. На шляху до вічності, сини Одіна прихопили з собою дві сотні печенігів, які тепер мали вічно прислуговувати Роалду та його побратимам.

В самий розпал бою, коли кочівники прорвали живу стіну вікінгів, останні не кинулися до стін Нежатина, а до останнього подиху стискали в своїх руках мечі, валячи на землю скривавлені тіла печенігів. Платою за хоробрість Роалда стали ніжні обійми валькірій, які спустившись з палацу Одіна, забрали безстрашних вікінгів до Вальгали. За домовленістю з Роалдом, руські чоловіки не брали участі в бою, бо тоді б вже нікому було б захистити жінок та дітей Нежатина. Але тепер настав і їх час. Час вирішальною бою.

За всім тим, що відбувалося на берегах Остра спостерігали боги, які вирішили допомогти своїм онукам. Безстрашний Одін, якого слов’яни ототожнювали зі Сварогом, вирішив послати на землю свого сина Вира, який мав разом з русичами стати до бою з печенігами. Втім, була одна умова – перед відправкою на землю Вир втрачав безсмертя, адже Одін на власні очі хотів побачити синову сміливість і безстрашність в бою. А будучи безсмертним, Вир не проявив би своїх найкращих здібностей.

Під гуркіт блискавки й густу зливу Вир спустився з Вирію на землю. Перед русичами він постав як один із варягів Роалда, який був поранений в попередньому бою.  Вир запевнив русичів, що знову хоче стати до бою з ворогом та нарешті потрапити до товаришів у Вальгалі.

За три дні до Літнього Сонцестояння воїни Тіглака на конях ринулись у води Остра. Здолавши річку, печеніги підпалили оборонні стіни Нежатина та за допомогою високих драбин намагалися вдертися в місто. На степових сміливців, які лізли драбинами, чекали руські камені та розпечена смола. Оборонні стіни Нежатина омила людська кров з обох сторін. Тривалий бій не визначив переможця. На зло печенігам, зненацька пішов дощ, що загасив полум’я на стінах фортеці. Кочівники відійшли. Ввечері Тіглак відправив до Нежатина гінців з пропозицією надалі марно не проливати крові. Розв’язку війни мав вирішити двобій між найсильнішими воїнами з обох таборів. Каган Тіглак запропонував провести бій на правому березі Остра, де був його табір. За честь печенізького війська каган мав намір битися особисто. Русичі прийняли пропозицію кагана.

Нежатин гудів як вулик. Руські чоловіки не могли визначити, хто стане до бою з Тіглаком. Не змігши самотужки обрати представника через сварки та страх, нежатинці пішли до волхва Вейзевутай попрохали його обрати достойного і найкращого. Вейзевут попросив час до ранку, щоб все обдумати. Вночі волхву явився Одін, який у вісні сказав обрати його сина Вира. На ранок волхв повідомив всім своє рішення. Вибір молодого Вира волхв пояснив тим, що той є вікінгом і смерті не боїться. Він її прагне, щоб якнайшвидше з’єднатися зі своїми братами у Вальгалі. Тож зупинити його в бою буде неможливо.

Вирішальний момент настав. ДолюНежатина мав вирішити двобій. Переможець отримає ключі від брами міста, й відповідно життя і майно його мешканців. Під перші промені життєдайного сонця нежатинські чоловіки з Виром переправились на протилежний берег. Посеред наперед розчищеного майдану з важким мечем в руках стояв Тіглак. Для двометрового велета це був далеко не перший двобій. Численні шрами на тілі та відсутність частини пальців на лівій руці говорили про минулі переможні сутички. Каган був впевнений у своїй перемозі. Проти нього, стискаючи меч, вийшов Вир. В тут ж мить Тіглак завдав першого удару, потім другого. Вир почав відступати. Іскри від схрещених мечів яро розліталися довкола. Не встигаючи за роз’яреним печенігом, Вир був змушений з останніх сил відбиватися та ухилятися. Втім, спіткнувшись об камінь, Вир впав. Мить… і все неначе зупинилося. В очах юнака запанувала темрява…

Під радісні крики печенігів на майдані сміявся Тіглак. Такого швидкого бою в його житті ще не було. Від отриманої рани в голову обличчя Вира заливала кров. Тиша панувала серед русичів, які не вірили в побачене. Пам’ятаючи батькові слова «Не здаватися», Вир з останніх сил звівся на ноги. Кров заливала очі, рука ледь тримала меч. Тіглак підійшов до Вира і завдав удару. В цю мить Вир втратив рівновагу і впав на коліна. Тіглак промахнувся, а Вир, стоячи на колінах, з усіх сил увігнав свій меч в живіт печенігу. Велет впав і більше не підвівся. Втім, життя полишало і Вира. Син Одіна лежав на майдані. Хлопець вже не чув ні реву лютих печенігів, ні радості руських чоловіків. Батько Одін підправив валькірій забрати з землі його хороброго сина, який врятував Нежатин від печенігів. Таким чином, у поєдинку не переміг ніхто. Ніхто з людей. Смак перемоги на губах відчула тільки богиня смерті Хель, що забрала до себе Тіглака. Втративши кагана, печеніги вирішили відступити й не брати ключі від Нежатина. Захоплених раніше багатств було достатньо, щоб гарно бенкетувати до наступної весни. Тай синам Тіглака було чим зайнятися. Попереду була боротьба за владу.

З крові, що витекла з тіл Вира та Тіглака, Одін утворив ріку, що мала нагадувати нежатинцям про бій його сина з печенігом. Вдячні нежатинціназвали ріку Вир, на честь сміливця. Ріка, що відтепер з правого берега впадала до Остра стала новою природною захисною лінією Нежатина. І це не випадково, бо в перекладі з санскриту топонім «Вир», означає «захист». Щорічні розливи Виру та Остра тепер були надійною перепоною кочівникам у їх прагненні ще раз напасти на Нежатин.

Ще в ХІХ ст. р. Вир була повноводною і бурхливою. Розбудова м. Ніжина, осушення акваторії Остра призвели до зменшення води в річці та її поступовому зникненню. Річка була вміщена в трубу й тепер існує лише під землею. В районі спортивного майданчика, біля університетського гуртожитку №3, можна побачити місце впадіння Вира в Остер. Нині русло р. Вир проглядається лише тут та на окремих ділянках садиб і городів мешканців Магерок.

Роман Желєзко – науковий співробітник відділу

«Поштова станція» НКМ ім. І. Спаського.

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *