Американський Hyperloop чи ніжинська електричка. Хто кого?

Заява про будівництво в Дніпрі тестового майданчика надшвидкіснох системи Hyperloop претендує на одну з найгучніших історій в 2018 році. Вчені вже підрахували, скільки можуть коштувати квитки на транспорт майбутнього, користувачі соцмереж неодноразово пожартували з цього приводу, а журналісти «Української правди» перевірили в яких умовах зараз їздять до Києва рядові пасажири з сусідніх міст. Для прикладу взяли Ніжин.
Київ-Пасажирський, Протасов Яр, Видубичі, Лівий берег і ще з пару десятків зупинок. 120 кілометрів до Ніжина бувалий склад долає за два з половиною години. Локомотив старанно тягне вісім вагонів з середньою швидкістю 60 км / год.

Якщо вірити розробникам Hyperloop, капсули Ілона Маска розріжуть простір зі швидкістю від 480 до 1100 км / год.

Про такі цифри в ніжинської електричці, як і в інших в Україні, навіть і не мріють. Головне – знайти вільне місце, не замерзнути і не випасти з вагона прямо на ходу в отвори погано закритих дверей.

З цього дивного світу високотехнологічне майбутнє виглядає більш ніж туманно.

Ф-ф-фух – і ти в Ніжині!

– Обржн, двр зчняються, нстпна станція Брврі, – каже машиніст немов в консервну банку, яка видає в ефір лише частину звуків.

Ці оголошення, які захлинаються в скрипі динаміків, – порожня формальність. Більшість пасажирів курсують по одному і тому ж маршруту роками і навряд чи пропустять свою зупинку навіть в гранично сомнамбулічному стані. А впасти в нього тут, в принципі, не так вже й складно.

34-річний будівельник Михайло Ющенко вирушає в дорогу кожен будній день протягом 16 років. Щодня на дорогу з Ніжина до Києва і назад він витрачає п’ять годин. Або 25 годин в тиждень. Чотири доби в місяць. Півтора місяці на рік.
Про цю вбивчу арифметику він навіть не замислюється. Для Ющенка електричка, як і для більшості пасажирів, стала практично другим домом.

– А шо робити? – запитує чоловік, тримаючи в руках пластиковий стаканчик з підозріло прозорою рідиною. – Чого їздять до Києва яготинські, ніжинські, білоцерківські? Немає можливості оплатити комуналки. Ось і їдуть люди до столиці, шоб залишилося шо-то дитині, дружині.

Михайло кусає «кустарний» бургер, куплений в надрах столичного ж / д вокзалу, розносячи по вагону запах цибулі. Коли розмова заходить про Hyperloop, Ющенко глузує, як дитина.

– Ага, хочуть цю трубу побудувати, ф-ф-фух – і ти вже в Ніжині! – посміхається він. -Нормальна тема. Але квитки будуть дорогі. Зарплати потрібно міняти в країні.

– Нехай Ілон Максим побудує трубу через Україну в Європу! – пропонує він, схиляючи прізвище мільярдера на свій лад. – Я по телевізору чув, що вони ще не придумали, як гальмувати. Нехай до нас звертаються. У нас є міцні хлопці, брухту йому вставлять в колеса, і поїзд зупиниться.

«Пріспєшнікі стіхії»

– Обржн, ДСР зчняються, нстпна станція Дмрка.

Цього вечора 19-річному Олександру Діденку дісталося місце біля вікна. Хлопець в червоній кепці трохи вибивається із загальної картини. У його руках – НЕ пляшка пива, а гелева ручка і блокнот.

– Воняє, напльовано, брудно, – перераховує він всі«принади» поїздок зі столиці в рідну Бобровицю, але чомусь постійно посміхається. – Електричка – це неповага до людей. Без бійок, без тьорок тут не буває.

Завсідники можуть в подробицях розповісти про епічній битви, що ставались якось на маршруті. Помічник машиніста зробив зауваження курцям. Після того, як ті не послухали, довелося розганяти натовп, пустивши в справу порошковий вогнегасник.

Але навіть після такої яскравої перемоги залізничників тут як і раніше безбожно палять.

Діденко – художник-аматор і перукар. П’ять разів на тиждень їздить на курси до Києва, щоб залишитися працювати в столичному барбершопі. У Бобровиці, небагатій на хіпстер, в цій сфері у не має перспектив.

– Коли не знаєш, що малювати, просто чьоркаєш стрічки, воно саме виходять, – показує він свої витівки, трохи ніяковіючи.

На цей раз у Олександра виходить щось демонічне. Малюнок гармонійно доповнює миготливий в світлі електрички.

– Даже не знаю, як це назвати. Це схоже на Атронаха. Є різні Атронахи – води, вогню… Це пріспєшнікі стіхії, – розшифровує хлопець своє чорно-біле бачення.

Про те, що Ілон Маск допоможе приборкати в Україні стихію дорожню, Олександр не знає. Хоча про самого Маска чув: «Він – велика людина. Напевно, одна з найвелічнішіх, яку подарував нам світ».

Вникати в фантастичні прожекти транспортного міністерства не особливо хочеться і 41-річному Сергію Костюку. Все, що йому потрібно, тут і зараз, – відпочити після важкого дня.

– До столиці я вже дванадцять років катаюся. Роблю вантажником. Щоб отрімати те, що в Киеві, у Ніжіні треба на двох роботах працювати. Здоров’я на все не вистачить. Коли їду додому, ні про що не думаю. Слухаю музику. Відключаюсь. По-іншому мізки закіплять, правильно?

– За десять років нічого не змінілося, – продовжує він. – Люди понапиваються. Заходять малолєткі – стьокла в тамбурі полетілі. Часто буває, що дверей у туалеті немає. Если захотілось, ізвіняюсь, ПОСС * ть, то нічого, а єслі по-великому – Вже всьо! Шо хочеш, то й роби.

Виправно-трудові рейси

– Обржн, двр зчняються, нстпна станція Смплкі.

Її очі наповнені втомленим блиском і бірюзовими тінями на повіках. Вона показує лак на нігтях, який зберігає друк мандрів. Валентина – провідниця «Укрзалізниці» з 26-річним стажем. Жінка повертається додому в Носівку з рейсу.

– Я цими руками спочатку туалет мию, а потім людям треба чай давати, – розкриває вона непривабливу сторону подорожей в поїздах. – Наша желєзная дорога – збиткова, страшна, паскудна. Я роблю в виправно-трудовій колонії. Вони хочуть, щоб я з того вагона, який старіше за мене, зроби ляльку.

Те, шо я стою в сажі, руки чорні, немита, – все це їм далеко до фен-шую. Що я йду в життя без рубашки, шо я купляю собі краватку, шо я в пілотці повинна стояти, і в кірзових чоботах 46-го розміру, які мені видали на все життя.

– А як же реформи? – запитуємо.

– Які реформи?! – видає вона дивний звук. – Ми, лише, дармова робоча сила. А туалет який? Боже! Корупція, корупція, корупція… Хами, нахали, сидять у кабінеті.

– Топимо вуглем, ми – доісторичні люди, – провідниця продовжує виливати душу сусідкам, а заодно і всьому вагону. – Я їжджу на Ізмаїл, це – штрафбат. Заставляють робити те, шо я не повинна робитии. А платять нам бамбули.

– А про Hyperloop вам розповідали? – цікавимося.

– Нічого не знаю. Нам сказали: “Стояти! Боятися!”. Я на роботі – касир, прибиральник, кочегар. Не знаю, шо таке “Гіперлуп”. Я стою в сажі, брудна, спітніла. Коли ми приїжджаємо, треба ще зовні вагони мить, купати, робити вітер…

– Це ж Ілон Маск будує, так? – скромно підключається до бесіди Жанна, жінка середніх років.

– Ось, молодь в темі, а ми – ні! – радіє пенсіонерка Людмила Яківна чужій обізнаності.

– А ідея ця є, але потрібно технічну документацію розробити, – пропонує пенсіонер, який сидить навпроти.

– Та взагалі-то кажуть, що це – фейк, – заспокоює всіх Жанна.

– Придумали слів, а самі не знають, що робити, – розчаровано бурчить пенсіонер і просувається до виходу.

Душ для бездомних

– Обржн, ДСР зчняються, нстпна станція Ббрвіці.

– Пиво, насіння, сухарики, горішки, – перекрикує динаміки продавець.

– Ви тут катаєтеся з 21-го по 23-е або на початку місяця – з 4-го по 7-е, – пропонує чоловік, який грає в «дурня» з двома сусідками. – Коли аванси і зарплати видають, веселощі такі! З гітарами, баянами. П’ють багато. А так, на суху, не цікаво.

На питання, як його звуть, пасажир відповідає: «Микола Миколайович» і після мхатовской паузи додає: «Гоголь».

– Та ну?! Жартуєте?

– Я що – на клоуна схожий? – каже він ображено і дістає на підтвердження паспорт.

Микола Гоголь працює в Києві водієм, а живе в Ніжині.

– Доводиться їздити, – зводить він плечима. – У Ніжині нема чого робити. До електрички вже звик. Іноді тут, буває, так «смажать», що неможливо сидіти. Але в більшості випадків взимку холодно. Двері не зачиняються.

Ті, хто користується таким транспортом щодня, до непривабливого антуражу і незручностей давно звикли. Для багатьох альтернативи немає: це найпростіший і дешевий спосіб дістатися додому.

Дивно, але серед сплячих і втомлених пасажирів часто зустрічаються щирі посмішки.

У середині вагона чути сміх упереміш з хрусткими чіпсами. Додому, в Носівку, разом з подругою їде Наталія Золотарьова, актриса Академічного музично-драматичного циганського театру «Романс». У столиці, крім роботи, у неї ще й навчання в університеті культури Поплавського.

На питання, звідки райдужний настрій, Наталя продовжує їсти чіпси, заливаючись сміхом: «Якщо ми будемо їхати і плакать, то взагалі життя плачевне».

– Це ще нормально, – оглядає вона вагон досвідченим оком. – Буває, людей заносячи, виносять. Горить часто, ха-ха-ха! Бомжі сплять. Якось я їхала в останній електрічці, вони там взагалі в послєднєму вагоні милися, ха-ха-ха, водою з бутилок.

– Мені тут подобається, – додає Раїса Іванівна, жінка похилого віку у величезній хутряній шапці. – Нічого поганого, все нормально. Швидко і недорого. Всього вісім гривень плачу. Їхати мені трохи більше години, іншого транспорту немає.

Раїса Іванівна працює терапевтом в столичній поліклініці. Щоб дістатися на роботу, кожен день встає о 5:30 ранку. Уже чотири роки.

– Звичайно, замучені тут люди, – зазначає вона. – Ми тут відпочиваємо. О, дивіться, – світло згасло. Значить, мені скоро виходити, воно на цьому місці завжди пропадає.

«Союз Галактики повстав!»

– Обржн, ДСР зчняються, нстпна станція Ніжн.

До кінцевої доїжджає трохи людей. Більшість вийшли на проміжних станціях, залишивши своє тепло на сидіннях з поролону і дермантина.

Спокоєм, що настав сповна скористалася Лідія зі своїми друзями, накривши імпровізовану «поляну».На Ліді – ефектна хутряна шапка, підозріло схожа на перуку, шубка і бежеві чобітки. Під час вечері, в розмовах про стан ж / д транспорту, вона виступає справжнім адвокатом електричок.

– Чисто не там, де прибирають, а там, де не паскудять, – філософствує Ліда. – Я сама провідницею працюю – прибираю вагони.

Дуже скоро стає ясно, що часте вживання слова «інформація» – не випадково.

– Я можу вам дати дещо, – змовницьки підморгує старенька. – Хоча ні, не можу так одразу, зачекайте …

Помітно хвилюючись, вона бере в руки старий мобільник.

– Алло, Володимир? – каже Зінаїда. – Я тут зустріла двох хлопців. Розповіла їм про ситуацію в країні. Можу передати їм інформацію?

Отримавши дозвіл від невидимого наставника, пенсіонерка риється в баулі і простягає квадратні листочки з друкованим текстом.

– Беріть, нічого страшного, – заспокоює вона. – Почитайте, передайте іншим. А душа знає, прийняти чи ні.

Дивна листівка оповідає про «Колобка на ім’я Іся» – «Творіння Вищих Сил Любові і Добра». Колобок Іся захистить від будь-яких земних катаклізмів, призведе життя в гармонію зі всесвітом і позбавить від болю, негативу і нечисті.

– Весь Космос на захист встав, Союз Галактики повстав! – йдеться в надрукованому на папірці вірші з позначкою: «Читати при всіх стресових ситуаціях».

– За таке не посадять, я думаю? – запитує з надією старенька і з почуттям виконаного обов’язку спрямовує погляд у обмерзле вікно.

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *