Столітня книга життя завжди усміхненої бабусі Оришки з Ніжинщини

100-річний ювілей 18 квітня святкуватиме бабуся Ірина жителька села Талалаївка, що на Ніжинщині. Журналісти нашого видання, завітавши до неї напередодні, побачили усміхнену і щиру жінку, яка радо зустрічає гостей і розповідає про своє бентежне і бурхливе життя.

Книга її життя почалась у 1918 році, тоді маленька Іринка ще не здогадувалась, які темні сторінки життя доведеться їй перегорнути… В дитинстві вона була дуже активна, і сидіти на місці їй аж ніяк не хотілось. Тож коли справа дійшла до школи, дівчина неохоче переступила її поріг, але більше 2-ох років не витримала. «Мамо, не для мене це. Не можу сприймати ту науку. Краще я буду працювати руками – це в мене краще вийде», – упевнено вона зверталась до матері Ганни, яка й не заперечувала. І не дарма… Завзято дівчина допомагала батькам на городі, доглядала худобу, вчилась пряти і вишивати. Ірина Микитівна з втіхою показує нам свої роботи, і найбільше пишається картиною, яку власними руками вишивала в думках про приємне, відволікаючись від минулого.

Пережила Ірина і голодомор і війну, і розпад Союзу, і формування Незалежної України, і все, що було після. Але це не відклалось у неї на серці тяжким каменем, адже вона ніколи не падала духом.

«Хочу згадувати про любов, мою першу і справжню – Олексія», – ділиться бабуся. До зустрічі ж з ним, тричі приходили свати, та женихи були не до душі, була ж бо з характером і перебірлива. Одружились Ірина з Олексієм коли їй було 20 років. Прожили вони рік мирного сімейного життя, за який у подружжя народився син Миколка. Та невдовзі, саме на Різдво Олексія забрали в армію. Тоді Ірина думала, що прощається з коханим на 2 роки, а вийшло так, що не чула і не бачила Олексія безкінечно довгих шість років. Із військової служби в Прибалтиці, чоловік пішов на фронт. Саме їх частина прийняла на себе перший удар, і всі вони потрапили у полон, відправившись до Німеччини. Олексію дуже пощастило, що взяли його не на завод працювати, а порати худобу у фермера. Господар був гарною людиною. Його син помер на війні, і ця втрата далась йому дуже важко. Тож після закінчення війни, він попросив залишитись Миколу у нього назавжди. Але ж, звичайно, чоловік відмовився, адже його чекала дружина і син.

За чотири роки Ірина пережила стільки переживань, що важко навіть описати. Вона не знала чи живий, чи повернеться, і як далі жити без нього. Яке ж було велике щастя для неї, коли отримала вісточку з Німеччини, що Олексій живий і чекала кінця полону. Після війни Олексій продовжив службу. І ще цілий рік чекала на нього вдома любляча і вірна дружина. Коли ж повернувся додому після більше шести років, радості не було межі. Шестирічний Микола не впізнав батька, адже ніколи його доти не бачив. Майже з нової сторінки почалось їхнє сімейне життя.

Олексій любив Ірину до нестями, і робив все, аби родина була щаслива. Він вставав о третій ночі і пішки йшов на роботу до Ніжинського жирокомбінату. І потім знову в сутінках повертався з роботи пішки. Вихідних родина чекала як свято, адже вдома збирались всі і все робили разом: їли, гуляли, роботу робили і спати лягали.

А родина була дуже дружна. Олексій жалів Ірину, і поки та займалась городиною, він біля печі стояв, готував їсти, і все контролював, аби дружина вчасно поїла, бо ж від того залежало її здоров’я. А вона трудилась і бралась за будь-яку роботу аж до 80-ти років: в ланку ходила, телят порала, одяг шила, рушники вишивала, смачно готувала.

Але хвороби не оминули життя Ірини. Перенесла вона операцію на двох очах, і зараз погано, але бачить світ. До сих пір любить читати газети. В молитвах звертається й до Бога. Поки не «скувала» її ноги хвороба суглобів, ходила на служби до церкви. Зараз же молиться вдома і дякує за життя, яке пережила, хоч у ньому переплелись, чорні нитки з білими, і світлих, мабуть, менше…

У розмові з нами ділиться, що мрій вже немає, всі вони залишились позаду. Якісь збулись, а якісь ні… Не боїться і смерті, адже то, вважає, не втрата, а здобуток і новий початок. Найбільшим здобутком в житті вважає потомків, адже у неї 3 дітей, 7 онуків, і 3 правнуків. Найбільша ж втрата для Ірини – смерть чоловіка і найменшого сина Івана, і все це в один рік. Того ж 2000 року переїхала до Ірини донька Катерина, і повністю доглядає за старенькою.

Залишились у бабусі Оришки лише мрія, що 18 квітня, до неї з’їдуться всі родичі, хто ще пам’ятає її і любить. Що всі зберуться за родинним столом і згадають минуле, його яскраві і теплі моменти.

Наостанок задали ми Ірині питання, що турбує всіх молодих: «Як вдалося дожи до 100 років і перейти цю межу?». На що отримали відповідь: «Тут, як Бог дасть, і ніякого секрету немає…»

Марина Волинець для сайту НЕЖАТИН

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *