Ніжинець про те, як після Чорнобиля його життя змінилось назавжди…

Настала чергова річниця Чорнобильської трагедії. Трагедії, що назавжди  змінила погляди людства на поняття мирного атома. Нажаль  тоді весь світ дізнався про Україну, але не з того боку, як бажалося. Тоді тисячі  кілометрів буйної рослинності та чорнозему стали непридатними для життя. Тисячі людей загинуло, захищаючи інших від наслідків Чорнобильської катастрофи,  ще більше, втратили все що мали втікаючи від невидимого вбивці.

В пам’ять про ці моторошні події журналісти нашого видання вирішили поспілкуватися з безпосереднім учасником подій, ліквідатором, який відчув весь жах трагедії на собі.

В свої 24 роки Олег Кошовий  вів мирне і спокійне життя, але все змінилося на початку травня 1986.

Як все почалося…

Прийшла повістка з’явитися до військкомату, для нас, в той час, це була звична справа. Тому ми спокійно виконували накази навіть не замислюючись, що нас чекає далі.

2 травня ми почали розконсервовувати машини та перевіряти їх технічний стан, а далі ми вистроїлися в колону і через Чернігів рушили далі на захід прямісінько до Чорнобиля. Дислокація нашої військової частини № 34003 була біля села Ораного. Я особисто проходив службу в 4 роті.

 

Вранці, після отримання  нарядів, нас відправлялися на об’єкти. Перші два тижні, під час виконання робіт, рівень навколишньої радіації фіксувався спеціальними пристроями, невеличка алюмінієва коробочка-накопичувач із індивідуальним номером, чимось схожа на флешку, вішалася на шию і ми з нею ходили… Цікаво, що ж вони такого зафіксували тоді, адже через два тижні їх в нас забрали для зняття показників і більше не повернули.

Безпосередня близькість до четвертого енергоблоку

Як зараз пам’ятаю вранішню рознарядку, коли кожен відправлявся за місцем призначення. Не один раз доводилося прибирати радіаційний попіл на даху зруйнованого 4-го енергоблоку. Знаходитися там ми могли не більше двох хвилин. І ось ми з лопатами згрібали все те сміття, і та вся пилюка осідала на нас, потрапляючи в усі отвори.

Також для фіксації радіаційного фону нам давали  олівці-дозиметри, адже рівень радіації за весь період перебування в зоні відчуження не мав перевищувати 25 мкР. Але ці олівці-дозиметри не виконували свої функції. З самого початку їх зашкалило і вони більше нічого не показували.

До ЧАЄС нас відправляли поки ми не набралися відповідної кількості опромінення.

 

             «Нам давали пігулки під час перебування в зоні відчуження, але  що це за препарат та яку дію він мав ми досі не дізналися.»

 

Загальний термін мого перебування поблизу Чорнобильської АЄС – 52 дні. Всі документи, в яких зазначається кількість отриманої нами радіації, були знищені, тому достовірно не відомо, яку ж кількість опромінення отримав кожен із нас. Але те, що опромінення мало влив на наші організми відчувалося постійно. Протягом всього перебування відчувався головний біль та нудота, в вухах закладало та гуділо. На власні очі бачив, як декілька разів солдатів забирали прямісінько зі столової, тому що їм ставало зле. Хоча нам і давали невідомі пігулки, але від радіації немає ліків…

 

                   Не обійшлося без курйозів

 

Досить цікавою була ситуація, коли замість нас, на дах зруйнованого енергоблоку, для прибирання радіаційного попилу, запустили робота. Хоча ідея була й цікавою, але довго він не пропрацював, застряг тому подальша доля його не відома.

Не обійшлося без винаходів. Для того, щоб прибрати залишки пилюки на даху енергоблоку, ми з товаришами сконструювали невеличкий ручний валик по типу укладача асфальту, потім обмазали його речовиною схожою на солідол, а зверху прикріпили сітку. Таким пристроєм можна було  набагато швидше прибрати великі обсяги забрудненої поверхні. Нашим завданням також було зварювання ящиків, у які засипали графіт  та ґрунт  з даху енергоблоку. Ці ящики  потім закопували в могильник, котрий знаходився в  селі Копачі.

«Є речі, які волієш забути…»

 

Одним з неприємних спогадів, який хотілося б забути був відстріл всіх домашніх тварин. Збиралися професійні мисливські загони з числа солдат, і їх завданням було винищення всіх заражених тварин, яких люди не змогли забрати під час евакуації.

Люди були впевнені, що повернуться через кілька днів, але цього не сталося. І ось ці гори вбитих котиків та собачок поливали якимось розчином, а потім засипали землею, видовище було жахливе. Але не всіх тварин спіткала подібна доля, деяких свійських птахів  вантажили живими на машини та вивозили в невідомому напрямку. Що з ними робили потім нікому не відомо.

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *