З набору юного фотографа за 65 копійок до 30 років журналістики

6  червня в Україні відзначається день Журналіста. Ця робота не така проста, як здається на перший погляд. Заключається вона не лише в тому, щоб бути допитливим, уважним, обізнаним, кмітливим, ерудованим, вміти помічати дрібниці, розкривати суть кожної події, а й іноді – це ризик для життя, справжній виклик, і велика відповідальність, адже інформація впливає на тисячі людей. На честь свята ми поспілкувалися з членом Національної Спілки журналістів, відомим у Ніжині та Чернігівській області фотокореспондентом та редактором Ніжинської міської газети «Вісті» Валерієм Кичком. 30 років в журналістиці, сотні статтей, тисячі фотографій, і безмежна кількість інформації – все це пропустив через себе герой нашого інтерв’ю, аби читач отримав цікаву і корисну інформацію. А все почалось з фотографій, які іноді можуть сказати про подію, більше ніж стаття…

– Дуже багато людей захоплюється якістю світлин, які Ви робите. Ви навчалися цьому в спецзакладах, чи це результат спроб та помилок?

Сусідський хлопець, з яким ми проводили багато часу разом, якось запросив мене до свого батька – вчителя фізика, на фотогурток. То був чарівний та незнаний для мене світ! Поринувши з головою в фотографію, не встиг отямитися, як в сьомому класі мені вже доручили робити шкільний фотостенд. Але до того була «Смена-8М», здається, коштувала 22 рублі. Мені, четвертокласнику, батьки подарували на якесь свято. У цьому фотоапараті була досить не погана оптика за такі гроші. Проявляв власноруч. Навіть зараз пригадую весь свій набір юного фотографа, він перед очима: плівка – 35 коп., проявники – 14 коп., фіксаж – 16 коп. У хаті на лежанці, особливо взимку, робив фотографії. Тепла лежанка підігрівала розчини і давала можливість надрукувати більше знімків. Спочатку мої фотороботи не виходили за межі шкільного життя, фотографував все – від тематичних дискотек до звичайного життя тодішнього школяра. На стенді біля учительської постійно був свіженький матеріал з життя школи.

– Розкажіть про Ваш шлях в журналістиці. З чого все почалося?

– У дев’ятому класі, здається, вийшла перша моя фотопублікація в обласній газеті «Комсомольський гарт» в рубриці «Що це може означати?».

Історія у цієї фотографії досить цікава. Зайшов до мене якось в гості сусід.  Під час розмови він вертів у руках ключ від будинку. Ми так захопилися  розмовою, що на емоціях сусід впустив ключ додолу, а кіт, не довго думаючи, схопив ключ до рота та поніс геть. Нам закортіло повторити ще раз цей трюк та зняти його на плівку. Кіт нас не розчарував. Так і вийшла фотографія – кіт іде з ключом у зубах, яку оцінив та опублікував «Комсомольський гарт».

Можна сказати, кіт був моєю першою моделлю, адже характер мав невгамовний та допитливий, що слугувало мені натхненням.

Друга моя фотопублікація також пройшла за його участю. Дев’ятикласники на той час ходили з дипломатами. І ось, прийшовши зі школи, я поклав дипломат на стіл та почав забирати з нього книжки та зошити. Мене щось відволікло, тому я полишив дипломат відкритим на столі та вийшов. Повернувшись до кімнати, побачив кота в дипломаті. Він гарно вмостився та вже задрімав. Я не встояв перед граціозністю нашого домашнього улюбленця та зафіксував це на камеру. Мої фотографії також були опубліковані в газеті «Комсомольський гарт» та надихнули деяких на такі дописи:

«Непроста ота задачка від товариша Кичка, краще б зняв він в дипломаті не котяру, а бичка», «Що за диво-дивина у Вертіївці бува: на вербичці віл пасеться, в дипломаті кіт несеться».  Але тоді були лише публікації без моїх дописів, писати я став значно пізніше та неочікувано для себе…

– Як дитяче захоплення фотографією переросли із хобі в серйозну справу?

– Так трапилося, що тодішній голова Спілки письменників України, відомий письменник  Юрій Мушкетик, який був родом з Вертіївки, вирішив відвідати малу батьківщину і приїхав до свого рідного села. Людина дуже значима та відома у той час. Бути у вирі подій було моїм нестримним бажанням, як завжди, зі мною був мій товариш-фотоапарат. Зробивши кілька знімків із зустрічі Юрія Мушкетика з його поціновувачами в кімнаті бойової слави, ми розмістили їх на шкільному стенді, адже подія була дуже важлива для нашого селища. Але несподівано моїми кадрами зацікавився Юрій Власовець – відомий ніжинський фотожурналіст – та попросив їх для газети. Це було несподівано та надзвичайно приємно. І ось виходить газета «Під прапором Леніна», а в ній моя перша серйозна фотографія Юрія Мушкетика. Моїй радості не було меж. Після того Юрій Власовець попросив мене надсилати матеріали із культурного життя Вертіївки. Виконувати таке завдання була честь для мене, адже до матеріалу, який мною фотографувався, я підходив дуже відповідально та серйозно. Не зайвими були і гроші, при ціні на хліб 16 коп. найменший гонорар був 1,90 рублів.

– Чи здійснилися Ваші дитячі мрії?

– Друге моє захоплення після фотографії – спілкування з цікавими, неординарними людьми. Тому стати журналістом при таких прагненнях було досить логічним. Світлана Потапенко, відповідальний секретар  районної газети «Під прапором Леніна», все схиляла мене до написання статей до моїх знімків в газеті. Тому, навчаючись у Ніжині на факультеті майбутнього педагога, я мріяв вступити на журналістський факультет.

Ось я, десятикласник, приїхав до редакції. Вона дала мені ручку та папір і просто сказала: «Пиши». Не довго думаючи, рука вивела всі мої думки та почуття, а на ранок вийшла стаття… Мої фоторепортажі займали півсторінки. Сказати, що я був в захопленні, це нічого не сказати.

– Який шлях Ви вибрали після закінчення школи?

– Мої батьки – колгоспники, мене ніхто нікуди не проштовхував. Зібравшись з духом, я взяв документи і рушив прямісінько в столицю – до Київського національного університету імені Тараса Шевченка з мрією про журналістику. Але, глянувши на такий контингент – американці, африканці, французи,  і я – хлопець з Вертіївки, зніяковівши, поїхав геть додому. Повернувшись, здав документи у Ніжинський педагогічний інститут на природничий факультет. Перший рік був важким, тому про журналістику трохи забувся, але потім повернувся до мрії дитинства та продовжив співпрацю з районною та обласною газетами.

Тоді в Ніжині, у  районній газеті, діяв народний університет культури, при ньому функціонував факультет журналістики, уроки проходили не кожен день, десь два рази на місяць, часто в приміщенні теперішнього управління праці та соціального захисту населення. Вступати міг будь-хто, але при перших творчих завданнях більшість відсіювалась ще на початку навчання.  Його засновником був Юрій Каганов, заступник редактора газети «Під прапором Леніна», з якою я активно співпрацював. Коли він дізнався, що я ще й досі там не навчаюся, то наполіг, щоб я записався та почав відвідувати лекції, хоча навчальний рік вже добігав кінця. Нас активно вводили в курс журналістики, і вже тоді я почав набувати базові знання про своє захоплення, ставав потроху обізнаним не лише на практиці, але й в теоретичних аспектах журналістики та редакторської справи.

Довелося навіть попрацювати диктором на радіо, але ніколи не залишав фотографію.

– Як Ви потрапили до Ніжинської міської газети «Вісті»?

-У 1996 році редактором газети «Вісті» стала Любов Романчук, колишній редактор районки. Прийшовши на нове місце, вона почала збирати свою нову команду. Мені вона відразу запропонувала бути фотокором. Довелося працювати в газеті з Ігорем Алєксєєнком, теперішнім заступником міського голови, Геннадієм Дудченком, нинішнім директором Ніжинського краєзнавчого музею, Ігорем Волосянкіним, членом Спілки фотохудожників України.

Навесні я прийшов працювати в газету фотокореспондентом, а влітку мене вже поставили відповідальним секретарем. Хобі переросло в роботу. Відповідальність велика. Макети, статті, вичитки забирали багато часу. Газета друкувалася в Чернігові, тоді в Прилуках, а макети робилися вручну, це нині на комп’ютері. Тоді газетні рядки необхідно було вирахувати точно. Було цікаво, хоча й нелегко.

– Чи були у Вашому житті конкурси та перемоги?

– На відкритті пам’ятника воїнам-афганцям у Ніжині мою увагу привернула жіночка, яка стояла з портретом воїна у руках, низько схиливши голову, а по обличчі текли краплі дощу та сльози. Не втримався, сфотографував. В той час в Чернігові проходив фотоконкурс, я відправляю це фото та й успішно забув про це. Як потів виявилося, моя робота обійшла багатьох шанованих та знаних фотокореспондентів Чернігівської області і здобула друге місце. В іншому фотоконкурсі  робота не підійшла по вимогам, проте була опублікована на першій сторінці  відомого українського видання поза конкурсом. Було дуже приємно, що багато видань тоді використало мою фотографію для своїх статей.

Для мене знаковою подією є відзначення  Національною Спілкою журналістів та обласною радою.

Дуже допомагають у моїй роботі та надихають на нові звершення мої друзі -колеги,  серед яких лауреати Шевченківської премії Дмитро Іванов, Леонід Горлач, колеги-редактори.

У житті мені щастило з наставниками, колегами, які вчили, допомагали, направляли. Серед них унікальні творчі люди, на жаль, вже покійні, Заслужений журналіст України Олександр Безпалий, Ігор Рудик, Ганна Жагловська.

Ковток свіжого повітря в колектив  вдихнув молодий, енергійний, креативний редактор Максим Білоусенко.

– Що Ви вважаєте головним у професії журналіста?

– Головне не робити поганого людям та бути справедливим. За все життя я майже не написав жодного критичного матеріалу. Намагаюся дивитися на людей та події з позитивного боку. Писати погане набагато легше, ніж гарні та позитивні речі, але не треба забувати, що потім необхідно дивитися в людські очі та відповідати за свої слова. Не треба соромитися своїх помилок, а треба на них вчитися та вдосконалюватися. Дуже важливим для журналіста є його колеги та колектив, наразі в мене чудова команда троянд-дівчат, з якою приємно працювати.

Лілія Журко

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *