Ніжинський полковник Пилип Уманець: мисливець на звіра

У боротьбі за владу всі методи згодяться. Не дарма козаки жартували (а може й правду казали), що поганий той козак, який не мріє стати полковником, а ще краще гетьманом. На шляху до полковницького пірнача все втратить свою ціну, навіть людське життя. Соціальне походження, вік, абсолютна безграмотність – ніщо не було перепоною прагненню керувати людьми.

Окремими червоними нитками на полотні історії України ІІ пол. XVII ст. вишита боротьба за полковництво в місті Ніжині. Посада ніжинського полковника завжди була вагомою, оскільки Ніжинський козацький полк був територіально-найбільшим полком Гетьманщини, в межах якого після Хмельниччини проживала ледь 1/5 всього населення тогочасної України.

Доволі колоритною і маловивченою в краєзнавчій історії є постать Пилипа Уманця – козака, який двічі виборював посаду ніжинського полковника. Колориту Пилипу надавав той факт, що полковник не вмів ні читати, ні писати. Втім, природа наділила його фізичною силою та пристрастю до козацької шаблі. Ці дві риси допомагали Пилипу, незалежно від місця проживання, завжди мати авторитет серед місцевого козацтва. Був у Пилипа і ще один талант, назва якому хитрість – неабиякий козир у боротьбі за владу.

Час і місце народження Пилипа Уманця є невідомими. Втім, на час початку Національно-визвольної революції 1648-1657 рр. Пилип вже був досвідченим козаком. Станом на 1648 р. Пилип з родиною проживав на Правобережній Україні, вочевидь, в місті Умані. Після хвилі обурення козацтва умовами Зборівського (1649 р.) та Білоцерківського (1651 р.) мирного договорів Б. Хмельницького з поляками, що виглядали як здача гетьманом правобережного населення  «на поталу ляхам», він з братом переїздить до міста Глухова.  Останній факт і став причиною того, що пізніше ніжинські козаки в своєму оточенні називали Пилипа «Уманцем». Досить швидко Пилип зарекомендував себе «бравим козаком» та був обраний глухівським сотником. На цій відповідальній посаді П. Уманець пробув майже 15 років. Зміна гетьманів та ніжинських полковників не впливала на його роль в Глухові та авторитет серед місцевого козацтва. Так, у 1654-1655 рр. П. Уманець очолював глухівських козаків під час Білоруського походу українських військ ніжинського полковника Івана Золотаренка.

Військовий хист та сміливість П. Уманця знадобилися йому у 1658-1659 рр., коли землі Ніжинського козацького полку стали головним театром українсько-московської війни. Восени 1658 р. П. Уманець очолював козацькі війська, що протидіяли московській армії неподалік Новгород-Сіверського. А у 1659 р. московські війська напряму загрожували Глухову. Втім, глухівський сотник П. Уманець й не думав лише оборонятися. Разом з наказним глухівським полковником Левком Бутом він неодноразово завдавав контрударів по московській армії, що прагнула захопити Ніжинщину. Окремі загони глухівських козаків переходили українсько-московський кордон та до тла спалювали московські міста та села. Жорстоко, але це війна, де правил немає і ворог розуміє лише силу. Так, за даними історика А. Бульвінського, 14 тра­в­ня 1659 р. ти­ся­ч­ний за­гін глу­хів­сь­ких ко­за­ків розграбував се­ла Ка­пу­с­ті­но, Жо­ро­в­ле­в­ка, Ту­р­ки, Ка­ни­гі­но, Стре­мо­у­хо­во між Риль­сь­ком і Сев­сь­ком «і ба­га­тьох по­ві­то­вих лю­дей в тих се­лах по­би­ли і в по­лон по­бра­ли, і кін­сь­кі та­бу­ни і ху­до­бу ві­ді­гна­ли», а 20 тра­в­ня ти­ся­ч­ний ко­за­ць­кий за­гін спа­лив с. Берюх Пу­тивль­сь­ко­го по­ві­ту. Се­ла Су­ле­шо­ве і По­га­ри­чі від по­ді­б­ної до­лі вря­ту­вав вча­с­ний під­хід пу­ти­вль­сь­ко­го воє­во­ди з ра­т­ни­ми лю­дь­ми. Па­ра­ле­ль­но П. Уманець направив у Сев­сь­кий і Риль­сь­кий по­ві­ти 3-ти­ся­ч­ний за­гін кін­них ко­за­ків. У са­мо­му Глу­хо­ві у 1659 р. перебувало 8 тис. ко­за­ків, що неабияк турбувало московське військове командування й змушувало московітів розпорошувати свої війська, перебуваючи постійно в очікуванні нападу. Хоч Гетьманщина і потерпіла поразку у цій війні з Москвою, українське козацтво показало всьому світу незламність його бойового духу та неспроможність чисельно переважаючого московського війська перемогти Україну.

Політична нестабільність Гетьманщини, часта зміна гетьманів, зовнішні агресії Речі Посполитої, Московського царства та Кримського ханства дали зрозуміти П. Уманцю, що лише хитрістю можна втримати посаду глухівського сотника, а той піти далі – поборотися за ніжинське полковництво. Так, у 1664 р., коли  війська польського короля Яна ІІ Казимира оточили Глухів, сотник П. Уманець визнав владу Речі Посполитої.

На жаль, прагнення влади П. Уманець ставив вище національних і державних інтересів Гетьманщини. Люто воюючи проти Москви у 1659 р., П. Уманець згодом змінив позицію і перетворився на прихильника московського панування в Україні. Поштовхом до зміни стали криваві події другої українсько-московської війни 1668 р. в Ніжині. Семимісячна облога ніжинськими козаками московітів у ніжинському замку, періодичні бої, голод та страждання ніжинців остаточно дестабілізували ситуацію в полковому місті. Ніжин потребував авторитетного полковника. Втім, гідного кандидата не було. Один полковник змінював іншого. Матвій Гвинтівка, Артем Мартинович, Іван Сірко, Іван Соха, Матвій Рябуха, Остап Золотаренко… Можливо це ще і неповний список старшин, які тримали в своїх руках ніжинський полковий пірнач у кінці 1667 р.  – початку 1669 року. В цей час П. Уманець, як глухівський сотник, знову змінив політичну орієнтацію і очолив антимосковські бої в Глухові.

У кінці січня 1669 р. гетьман Демко Ігнатович знімає з посади ніжинського полковника Остапа Золотаренка. Після недовгих роздумів вакантне місце дісталося П. Уманцю, який знову змінив політичну орієнтацію – вбився в довіру до гетьмана Д. Ігнатовича, який зарекомендував себе як ярий прихильник протидії московському пануванню в Україні. Тепер, як і у 1659 р., для П. Уманця Москва знову стала ворогом. У березні 1669 р. П. Уманець був присутній під час укладення Глухівських статей, що де-юре поклали край українсько-московській війні 1668 року. Так як П. Уманець був неписьменним, підпис за нього та решту безграмотних козаків Ніжинського полку поставив ніжинський полковий писар Павло Михайлович.

Але не довго панувала тиша на подвір’ї політичних переконань колишнього глухівського сотника. Антимосковська політика Д. Ігнатовича не була до вподоби тій козацькій старшині, яка за останні роки нажила купи майна й боялася його втратити через можливий конфлікт з московським царем. Боявся за свої статки і П. Уманець, який багато назбирав за роки глухівського сотництва. Для прикладу, березні 1660 р. П. Уманцю «за вірну службу» після чолобитної царю Олексію Михайловичу ніжинського полковника Василя Золотаренка було пожалувано село Грем’яч у Погарській сотні «з млинком, озерами та грунтами». Сам П.Уманець заснував у Глухівській сотні села Локня і Сліпород. Також до його володінь у Глухівській сотні належали села Студенок і Сварків.

З часом гетьман Д. Ігнатович зрозумів, що ніжинський полковник не підтримує його політики і на початку осені 1671 р. усунув П. Уманця із займаної посади. Ніжинське полковництво вдруге обійняв Матвій Гвинтівка. Надалі П. Уманець, час від часу, виконував обов’язки наказного ніжинського полковника. Остання роль була аж ніяк не до вподоби колишньому глухівському сотнику. П. Уманець, прагнучи повернути ніжинське полковництво, входить до числа змовників проти гетьмана Д. Ігнатовича. Змовники, заручившись підтримкою Москви, наважилися силою позбавити Д. Ігнатовича гетьманства. Справа ризикована, оскільки гетьман не лише мав чисельну охорону, а був надміру фізично сильним. В гніві він перетворювався на звіра, якого було важко зупинити.

У ніч з 12 на 13 березня 1672 р. наказний ніжинський полковник П. Уманець, генеральний обозний Петро Забіла, генеральний суддя Іван Самойлович, генеральний писар Карпо Мокрієвич та інші увірвалися до гетьманських покоїв. Почалося справжнє полювання на дикого звіра. Ніжинський козак Роман Ракушка-Романовський, відомий як автор «Літопису Самовидця», згадував, що змовники напали на сонного Д. Ігнатовича. Гетьман хвацько схопив шаблю. Зав’язалася кривава бійка старшини з гетьманом, в ході якої К. Мокрієвич поранив Д. Ігнатовича в руку. Далі П. Уманець та інші змовники закрили гетьману рот кляпом, закували в кайдани й потайки вивезли з Батурина до Москви, сховавши на старому возі під овечою шкурою. З Москви Д. Ігнатович відправився в довічне заслання до Сибіру.

Разом з гетьманом Д. Ігнатовичем до Сибіру поїхав і ніжинський полковник М. Гвинтівка. Тож коли постало питання про нового ніжинського полковника, змовники відразу ж вказали на П. Уманця.  У березні 1672 р. його кандидатуру затвердив і новий гетьман Іван Самойлович.

 

Друге ніжинське полковництво П. Уманця було нетривалим як і перше. До того ж, нестихаюча громадянська війна і незворотній процес збідніння ніжинського козацтва призвів до появи дезертирства. Так, 15 лютого 1674 р. ніжинський полковник П. Уманець направив до гетьманського війська ніжинського полкового хорунжого Грицька Назаренка і військового товариша Пилипа Парпуру для покарання тих, хто залишає полк без дозволу».

Весною 1674 р., за нез’ясованих обставин, П. Уманець втратив свою посаду. Більшість істориків, зокрема, Олександр Лазаревський вважають, що Пилипча (за версією О. Лазаревського це прізвисько П.Уманця) помер, будучи на цій посаді. Інші стверджують, що полковника відсторонили. Хай там як, але починаючи з 1674 р. П. Уманець більше не згадується в історичних джерелах.

З-поміж решти ніжинських полковників П. Уманця вирізняє той факт, що збереглися дві його полковницькі печатки за 1669 р. та 1672 р., на яких містяться його ініціали.

П. Уманець є прикладом козацької старшини, яке в ІІ пол. XVII ст. уявила себе на місці вигнаної у 1648 р. польської шляхти, намагаючись зібрати якомога більше майна. Відомо, що ніжинський полковник П. Уманець втручався в фінансові справи щорічних ніжинських ярмарків, прагнучи витягти звідти частину коштів на військові потреби та до власної кишені. Особливо це було помітно у 1674 р., коли ніжинські козаки на чолі з П. Уманцем були залучені до війни лівобережного гетьмана І. Самойловича з правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Так, на початку 1674 р., вочевидь перед Всеїдним ярмарком, П. Уманець прохав свого приятеля купця Гаврила Тимофійовича купити на ярмарку «две штуки сукна шпатуху блакитного полотна локтей двести габы штук пять». П. Уманець наказував Г. Тимофійовичу, щоб ця фінансова операція була таємною. Про неї не мали довідатися ні бурмістр, ні наказний ніжинський полковник. П. Уманець мав забрати товар після свого повернення до Ніжина.

Коливаючись між приязню та ворожістю стосовно Москви, ставлячи бажання власного збагачення вище інтересів українського народу, конфліктуючи з козаками та ніжинським магістратом, П. Уманець став жертвою обставин, які створив. Мисливець, який свого часу був учасником полювання на такого «звіра» як гетьман Д. Ігнатович, у 1674 р. сам, вочевидь, став здобиччю бездонного прагнення наживи та влади.

 

Роман  Желєзко – науковий співробітник

Ніжинського краєзнавчого музею імені І.Г. Спаського

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *