Ніжинські спогади відомого діяча Ігоря Качуровського

Представляти поета, літературознавця Ігоря Качуровського ніжинцям напевне непотрібно. Це ім’я відоме дуже багатьом. У місцевій пресі неодноразово публікувались статті та спогади про нього, багато, хто знав його особисто, спілкувався з ним або читав його твори. В Ніжинських бібліотеках кілька років тому з’явилась його книга «Крути мого дитинства», видана в Ніжині у 2007 році, у якій описані дитячі спогади поета про свій край. Багато згадок про Ніжин є і у листуванні І. Качуровського з ніжинцем Миколою Шкурком. Ці спогади тим цінніші, що перед нами постають картини міста 1930-1931 років – часу, коли Родина Качуровських разом із 13-річним Ігорем проживала у м. Ніжині. Ми пропонуємо познайомитись із деякими із цих спогадів:

«…Ні сіло – ні впало мені котроїсь ночі наснилися ніколи не згадувані вірші і, здавалося, цілком забуті власні дитячі віршики:
«Сірий – прізвище він має,
Цифри пише – як первак,
Він по хімії не знає
Анітрішечки – ніяк.
«Подлецы вы , негодяи!»-
Так урок він починає…»
Це отак узимі з 1930-го на 1931 рік в листі з Ніжена писав я в Кагарлики до мого найближчого тоді приятеля Михайла Бутка…»

«… На відміну від кагарлицької семирічки (куди я ходив до нашої втечі з Крут), де було кілька вчителів – кожен для окремої дисципліни, бракувало лише вчителя німецької мови, у дев’ятій школі міста Ніжена учителів було тільки двоє: Микола Данилович Сірий, він же зав, який мав викладати арифметику, фізику і хімію, та молода вчителька, досить симпатична Сіма Рафаїловна, якій доводилося вести курс географії, природознавства і трьох мов з відповідними літературами.

Школа була українська, були й відповідні підручники, зокрема задачник з арифметики, але я не пригадую, щоб почув від Сірого бодай одне українське слово.
Нічого доброго не можу сказати про цього «зава», але коли у списку вчителів, розстріляних навесні 1938 року, натрапив на ім’я « М.Д.Сірий», стало все таки шкода…

…У мільйонерів Кушакевичів (тих, що утримувати колись приватну жіночу гімназію), в революцію, звісно, відібрали їхні маєтки, проте двом сестрам, що жили в Ніжені (третя вийшла заміж за галичанина і встигла виїхати), залишили садибу й гарний будинок із високим критим ганком та залою для концертів.

Одна з сестер – Віра Олексіївна та її чоловік Федір Михайлович Голобородько – і прийняли нас на квартиру в порожню частину будинку , про що батько з ним заздалегідь домовився.

Невідібрана садиба Кушакевичів була розташована поруч із Василівською церквою.
По другий бік церкви був українська школа ч.9 . Але тут, поблизу, вчилися діти з нижчих груп, а для четвертої і п’ятої призначений був новозбудований дім за містом, над озером, там, де закінчувалася Василівська вулиця. Пройти трохи полем – і школа.

Від дому Кушакевичів це було кілометрів зо три, якщо не більше.
Можу сказати, що у п’ятій групі ніженської дев’ятої школи я відразу – з першого дня – став своїм. Хоча будиночок був новий і спеціально для школи поставлений, але там було досить тісно.

Вчитися мені довелось в шістьох різних школах, серед них – спогад про п’яту групу ніженської дев’ятої школи був, безперечно, таки найсвітліший: не було серед нас упосліджених, над якими знущаються інші, а в учительки не було улюбленців.

Щоб закінчити розповідь про дев’яту школу, додам, що стяла вона на березі невеличкого озера, тож узимку мені часом думалося: а чи не можна буде тут купатись? Навесні я переконався, що не можна: чисте плесо ховалося десь за широкою пасмугою осоки, лепехи, очерету…

Пізніше оповідали, що озеро висушене: від нього прокопали рови до Остра і спустили воду. Що там тепер – не знаю. Мабуть нічого.

Усю зиму стояли страшні холоди : мороз сягав 30 градусів, і мати боялася, що я відморожу носа. А шлях до школи був не з приємних. Крім морозу, інша небезпека: далі на Василівській вулиці був колись приватний парк і невеличкий палац Кутаїсова – тепер там містився колектор безпритульних, вони могли відняли сніданок, або й побити. Колись вони мене оточили вчотирьох із виразно-агресивними намірами, та, на щастя, нагодився хлопець з четвертої групи, який жив у будинку насупроти і був із ними в дружбі.

Зима була сувора й без відлиг, але в березні сніг поволеньки розтанув, лише де-не-де лишатися сірі брудні кучугури, які вперто не хотіли танути.

І ось вранці 29 березня сніг не пішов, а повалив, такий густий, що по другий бік вулиці нічого не було видно. Щойно 31-го надвечір снігопад поволеньки ущух. А що сніг був пухкий, незлежаний, то за кілька днів він розтанув. І Ніженщина опинилася під водою, залило поля і села. У Явтухових – Тетяна пізніше заходила до нас і оповідала – вода дійшла аж до ганку, човна в них не було, годувати худобу їздили в ночвах.

Що Остер через болото Дуб з’єднався з Удаєм, таке вже траплялося, але щоб від хутора Топольських до Кагарликів не було в полі жодної сухої цятки – сама вода! – такого люди не пам’ятати.

У Грецькому лісі віддавна жили борсуки, вони, бідні, од небезпеки звикли ховатися в норах. У норах вони і загинули. А це було чи не останнє їхнє гніздо на Ніжинщині…

У нашому саду вода дійшла до комори, бракувало, може, з вершок, щоб перелило греблю .
Навпроти церкви була садиба Вінницьких – наших давніх знайомих. Були вони споріднені з Адасовськими, але той спалах українства, який дав нам Заньковецьку, не заторкнув їх сім’ї, у них навіть «Кобзаря» не було. Це були справжні поміщики, але напередодні Першої світової війни землю вони продали, а гроші поклали до банку. Це пішло їм на користь – вони не були затавровані перед радвладою, а в Ніжені в них залишився дім на кілька кімнат і садиба – чотирнадцять гектарів саду й городу, ще, здається, цілком не відібраного.

Концертна заля в будинку Кушакевичів деякий час стояла порожня, але наприкінці зими Віра Олексіївна прийняла ще одних квартирантів – це була сестра добре відомого моїй матері шевченкознавця Михайла Михайловича Новицького, який відбував своє перше ув’язнення. Ув’язнений був і чоловік Новицької – агроном Кулинич, здається , «за СВУ». Дітей у Новицьких було троє- значно старший за мене Віктор і двоє дівчат. І мати і діти розмовляли виключно українською мовою.
Холоднеча того літа почалася дуже рано – котроїсь похмурої днини в кінці серпня ми виїхали з Ніжена до Малої Виски…

Підготовлено науковим співробітником НКМ ім. І.Спаського Т. Діденко

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *