Як ніжинські козаки від служби в армії «косили»

Військове ремесло завжди було небезпечним. Служби в армії та невід’ємних від неї війни та смерті боялися всі. У всі часи були чоловіки, які намагалися уникнути перебування у війську. Не були виключенням і ніжинські козаки. Особливо це стосується подій XVIII ст., коли козацькі полки Гетьманщини були гвинтиком військової системи Російської імперії. Українське козацтво не стільки боронило християнські землі від нападів Кримського ханства, як брало участь у загарбницьких походах російської армії в Європі та Азії. Більше того, козаки активно залучалися Петербургом до побудови низки оборонних споруд, каналів, чи тої ж нової столиці Московії – Петербурга. Кожен козак тверезо усвідомлював, що загибель десь у азійських степах чи на будівництві каналу є абсолютно марною і безславною. Козаки XVII ст. гинули у боях за свободу українського народу, українське державотворення, православну віру, тож мали вічну шану та пам’ять синів та онуків. Натомість, козаки XVIIIст. жили в інших умовах. Умовах, коли статус родового спадкового козака вже не гарантував шани й імунітету від зазіхань російського уряду. Через це з’явилося багато козаків, які прагнули вийти з козацького стану, тим самим уникнути безглуздої смерті у жорні м’ясорубки народів – Російської імперії. Яскравим прикладом падіння авторитету козацького ремесла та всіляких маніпуляцій по намаганню уникнути військового обов’язку є сторінка історії Ніжинського козацького полку сер. XVIII століття. Архівні справи про уникнення ніжинським козацтвом військової служби стали доступні широкому загалу завдяки клопіткій і прискіпливій роботі історикині Олени Апанович [Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. / АН Української РСР. Інститут історії. – К.: «Наукова думка», 1969. – 224 с.]

Відповідальність за проведення мобілізаційних заходів у Ніжинському полку лежала на полковнику та сотниках. Саме сотники мали зібрати, зігнати і віднайти всіх, хто має йти до походу. Кожен козак сотні наперед повідомлявся про час збору неподалік сотенного центру. Втім, козаки всіляко прикидалися хворими, запевняли, що вони конче необхідні на інших роботах, тим самим не прибували на місце збору. У відповідь сотники утворювали спеціальні комісії, які об’їздили козацькі двори і нагадували про мобілізацію, але і це не допомагало. Як рядовий козак, так і старшина всіляко «косив» від служби на користь Російської імперії.

За указом російської імператриці Анни І Іоанівни 1734 р. у складі кожного полку Гетьманщини постійно мало служити 50 значкових товаришів (переважно до цієї когорти належали сини полково-сотенної старшини). Втім, у 1737 р. від Ніжинського полку в похід вирушило лише 14 значкових товаришів. Решта 36 осіб «відкосили», записавшись представниками різних комісій чи городовими отаманами.

У 1752 р. Ніжинський козацький полк теж не дорахувався означеної кількості в 50 значкових товаришів. Старшинські діти не прагнули бути козаками. Джерела донесли до нас імена цих молодиків. Так, про свій вихід з козацького стану заявили: Яків Тарасевич – син ніжинського полкового сотника, Прокіп та Йосип Адосовські – сини веркіївського сотника, Андронік, Яків та Євлампій Генварські – сини кролевецького сотника, Федір Прохоровський, Микита Сторож, Афанасій Нестерович та інші. Дані козацькі молодики заявили, що хочуть «жити вільно, без служби». Все у нашому житті  має дві сторони медалі. Стерши один бік монети – знеціниш її повністю, перетвориш на шматок металу.  Козацька служба давала низку пільг і привілеїв, але тягнула за собою пожиттєву військову службу. Відмовившись від одного – втратиш й інше. Так, молодики, які у 1752 р. намагались вийти з когорти значкових товаришів Ніжинського полку, забули, що разом з службою мають відмовитись й від прикріплених до неї земельних володінь. А цього козаки робити не бажали. Тому генеральний уряд Гетьманщини прийняв рішення одностайно записати молодиків до компуту (списку) значкових товаришів Ніжинського полку й відповідно залучати їх до військової служби [ЦДІАК, ф, 763, оп. 1, спр. 577. – арк. 5].

Почасти мобілізація українських козаків до війська проводилася з «черепашачою швидкістю». Прикладом цього є мобілізація по Ніжинському козацькому полку за 1739 рік. Ніжин мав відправити до походу проти Кримського ханства 3248 козаків, що поділялися на піших і кінних. З них 648 мали займатися охороною кордонів, 2600 прибути у розташування Донської армії генерала П. Лассі, а решта – до війська російського головнокомандуючого фельдмаршала Б.X. Мініха. Тобто, якщо брати за основу кількість усіх ніжинських козаків за ревізією 1737 р. (7117 козаків), Ніжин мав мобілізувати більше 50 % особового складу. Згідно з даними О. Апанович, близько 50% ніжинських козаків «відкосили» від мобілізації 1739 року. Більшість «тих, що відкосили» становила ніжинська старшина, що ухиляючись від участі у майбутньому поході, відправила замість себе на війну неповнолітніх хлопців, за що пізніше була покарана. Шкода, але старшина досить швидко уявила себе в ролі панівної верстви і почала утискати українців. Для старшини життя козака, тим паче підлітка, не мало жодної ваги чи ціни.

Покарання за уникнення від мобілізації були досить суворими. Старшина мала сплатити штраф у розмірі 2 карбованців та позбавлялася всього рухомого і нерухомого майна (села, слободи, родючі землі, сінокоси, млини, ставки, озера, ліси, гаї, винокурні, солодовні тощо). Простих козаків, які ухилялися від мобілізації, брали під варту і силою везли до місць збору. Якщо хтось з козаків переховувався, сотенна влада мала взяти від варту козацьких жінок [ЦДІАК, ф, 64, оп. 1, спр, 919. – арк. 5].

Якщо ж мобілізації намагався уникнути полковник, то на нього очікувала смертна кара. Як відомо, у 1739 р. ніжинським полковником був росіянин Іван Хрущов. До походу він не вирушив, а залишився у Ніжині. Тим самим І. Хрущов уникнув мобілізації, але не був за це покараний. Петербурзький уряд вмів судити не так як велить закон, а так як йому вигідно. Не могла ж російська влада в Україні, яка щодень могла бути звідти вигнаною, стратити росіянина на посаді ніжинського полковника. Гіркоти до цього всього додає й усвідомлення, що якби на місці І. Хрущова був хтось з місцевої ніжинської старшини, його голова давно б котилася Соборною площею чи висіла затиснута зашморгом шибениці.

Прагнення козаків, особливо привілейованих значкових і бунчукових товаришів, уникнути військової служби швидко стало джерелом додаткового прибутку ніжинської полкової і сотенної старшини. В хід пішло «ремесло», про яке ми щодня бачимо сюжети в інтернеті та телебаченню – хабарництво. Сотники Ніжинського полку регулярно переховували порушників, прикривали їх перед ніжинським полковником та російським урядом. Так, у 1773 р. до Малоросійської колегії (окупаційний уряд, створений Росією у 1764 р. для управління Україною після ліквідації посади гетьмана) надійшла скарга на сотника Першої Борзнянської сотні Миколу Рибу, який брав з козаків хабарі за звільнення від походу під час російсько-турецької війни 1768-1774 років. Проти сотника розпочали службове розслідування. Втім, М. Риба був «справжнім козаком», не тим, хто здається за перших життєвих труднощів. Не дивно, що Микола «вийшов сухим з води». Сотниксам дав хабаря членам комісії з розслідування його справи і тим самим уникнув покарання.

У 1783 р. петербурзький уряд ліквідував Ніжинський козацький полк як військову та  адміністративно-територіальну одиницю Гетьманщини. Ніжинські козаки вже не мали потреби «косити» від служби, оскільки вони були поставлені перед фактом – або служба в піхотних чи драгунських полках Російської імперії зі збереженням статусу козака, або ж перетворення на державного селянина чи навіть кріпака.

Роман Желєзко –

науковий співробітник відділу «Поштова станція»

Ніжинського краєзнавчого музею імені І. Спаського.

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *