У Черняхівці Ніжинського району тільки і розмов про напади…

У Черняхівці Ніжинського району тільки і розмов про напади. Бо розбійники лізуть не до беззахисних престарілих бабусь, а у хати, де є мужики. Житель Києва родом з Черняхівки (хто саме, побажав залишитися невідомим) оголосив винагороду 20 тисяч гривень за розкриття злочинів.

«Мені не байдужий спокій земляків. Піки злочинців шукають, селяни з острахом лягають спати», — 10 вересня написав він на одному з ніжинських сайтів.

1. «Глянула у дзеркало: стою від маківки до п’ят вся у крові»

— Звісно, боїмося спати. Вила і сокира у нас напоготові, — каже 54-річна Лідія Зеленська. — Вже півроку минуло, як нас ледь не повбивали. А їх до цього часу не знайшли, —- у жінки навертаються сльози. — Мені зламали палець, тепер не згинається, — показує. — Сніг лежав, було 15 березня. У нас дві корови, кінь, поросята, птиця. Напрацювалися — упав би, і все. А ще ж хатня робота. Я собі, чоловік Вітя собі клопочеться.


Лідія Зеленська

Загавкав собака, хвіртка не замкнута, була восьма вечора. Чоловік вийшов. Воно у хвіртці, височенне, у масці стоїть. Електрошокер тримає у піднятій руці, і він блимає. Вітя за сапу, що стояла біля альтанки, і попустив по ньому, а сам заскочив у коридор. Дверей не встиг замкнути, підпер собою. А бандюг вже двоє, натисли і відчинили. Я чую: гуп, гуп. Виходжу, а один сапильном чоловіка лупить, той тільки голову руками закриває. Я кричу: «Хлопці, що вам треба?» Другий до мене, як уцідив у лице, перебив перенісся. Кров усе залила, око заплило миттєво, я упала. Досі сліди крові на стелі у веранді. Як вони нас гамселили! Б’ють і б’ють, і все мовчки.

І тут у низького я побачила пістолет. Кажу: «Я зрозуміла, за чим ви прийшли». Річ у тім, що того дня я взяла 15 тисяч гривень кредиту у банку в Ніжині. Про нього знали лише я і та, хто видавала, я навіть чоловіку не казала. Думала, перед сном поговоримо. Хотіла третю корову купити. Дві доньки, одна у столиці, друга у Ніжині, з двома дітками по квартирах маялася. Аби якесь житло, хоча б тій, з дітками. Кажу розбійникам: «Я віддам, тільки не бийте. Я ще гроші не зняла, карточка є, пін-код, все забирайте». Один за волосся і потяг мене у кімнату, та я від страху забула, куди я приткнула документи на кредит і картку. Кров цебенить, а він кричить: «Давай, сука, карточку». Глянула у дзеркало: я від маківки до п’ят вся у крові.

Чоловік взяв сільничку і пожбурив в одного, аби відволікти від мене хоч на трішки. А той, що мене тримає, кричить: «Давай, сука, быстрее вспоминай». У нас ще баба 90 років. Ті падлюки її не бачили. Старенька глянула на_них та як заголосить: «Люди, поможіть. Рятуйте». Та так голосно. А я вже встигла дістати з комода документи, картку і в руки розбійнику дала. Він, як почув бабин голос, розгубився. Добре, що у нас пластикове вікно, я тим часом його відкрила ліктем, вибила сітку і вистрибнула надвір, ну городами тікати до сусідки. Стукаю, не відкриває. Сніг, холод, я лише в шкарпетках, до іншої сусідки, а там і хвіртка замкнена. Втислася я під тим двором. Бачу, виходять з нашого двору високий і низький, сумку несуть. За кілька кроків від мене пройшли. Я подих затамувала. Якби хоч світло у селі на вулицях було, я б їх більше розгледіла. Але у нас освітлення навіть у центрі немає.

Чоловіка ще били. Один сказав: «Лежи, сука, а то убью». Розірвали вухо. Уклали у сумку бензопилу, дриль, інші речі. Потім другий спитав: «А самогонки нет?» А далі низький крикнув: «Саня, уходим быстрее».

У нас шок, кров, страх. Подзвонили друзям Віті і Каті Пільгуям. Вони прибігли, медичку викликали. Нам уколи робили антишокові. У обох же перебиті перенісся. Картку банківську заблокували. Ми ж не знали, що нападники її не забрали. Приїхала поліція, тоді ще сніг лежав, пішла по сліду. Якби вони собаку пошукового взяли, той би їх куди треба привів. А так дійшли лише до пенька, за яким була захована сумка з нашими речами.

— Лідіє Іванівно, ви говорили, когось підозрюєте?

— У нас немир з односельчанкою. Припускаю, вона їх попросила, аби побили. Вони ж нічого не говорили. Я сама їм про гроші сказала. Та поліцейські чомусь не сприйняли цю інформацію. Сказали: «Це лише ваші підозри».

Третю корову ми так і не купили. Друга, думали, тільна, виявилася ялівка. Здали, додали кредитні гроші і купили іншу. У нас тяжке життя. Сама за плугом ходжу, руки репаються від роботи. Щоб продати молочне, 15 кілометрів кручу педалі велосипедом до Ніжина. Аби дітям було де жити. Набралися знову позик, зіпнулися, купили дочці, тій, що з дітьми, хату у Ніжині. Тепер відпрацьовуємо, — зітхає Лідія Зеленська.

2. «Кольцо не могу снять». «Так отрубай ей руку»

Вісім швів на голові, прикриті пов’язкою, у 64-річного Михайла Нещерета з села Черняхівка Ніжинського району. Зламані ребра, струс головного мозку, побите тіло досі ниє. У його дружини 61-річної Любові Олександрівни теж струс мозку, на ногах сліди від зв’язування, на зап’ястях рук ще не зажили рани.


Побита голова Михайла


Михайло та Любов Нещерет

Подружжя поволі оговтується від нападу чотирьох розбійників у масках, що стався 29 серпня.

При згадці про те жахіття Любов Нещерет починає труситися і плакати.

— 28 років відпрацювала медсестрою у обласній лікарні. Чоловік наладчиком на заводі автозапчастин. Вийшли на пенсію. Трикімнатну квартиру в Чернігові в районі ЗАЗу залишили дітям, у нас двоє дорослих синів. А самі приїхали на батьківщину в Черняхівку. Завели двох корів, багато гусей, качок, курей, троє свиней. Все своїм трудом, — схлипує Любов Олександрівна. — Пенсії і все, що зароблено, вкладаємо у будинок. Вже зробили ремонт у двох кімнатах. Обладнали у хаті ванну і туалет. Дійшов ремонт кухні і коридору. Чоловік того дня підбивав стелю вагонкою і лишив сокиру на підлозі.

Я їжджу на Київ торгувати молочним. Того дня теж поїхала. Чоловік лишився на хазяйстві. Сусідка ввечері корів подоїла, а Михайлович у Ніжин — мене зустрів. Поліція питала: «За вами хтось їхав?» Далеко світили фари, та хіба ми звертали на них увагу. Приїхали, дверей не замикали, бо гуси ще ходили по двору. Всюди горіло світло. Було десь о пів на одинадцяту вечора. Чоловік дивився телевізор, а я пішла спати.

Стою у залі, вдягаю ночнушку. І тут заскакують троє у масках і рукавичках і з газовим балончиком. Пирскають, я на мить аж знепритомніла. І вони від того газу задихатися стали. Один з тією сокирою, що чоловік лишив. Аби Миша не закрив голову руками, і череп розколовся б. Він тільки і встиг промовити: «Хлопці, ви що?»

Світла в кімнатах вони не вмикали, світило з кухні. Напохваті у залі у нас лежав подовжувач, щоб вмикати інструмент для ремонту, сітка, на поличці два рулончики скотчу. Вони зв’язали нам руки за спиною і ноги усім тим. Роти позаклеювали скотчем. Хазяїн був увесь у крові. А вони давай нас питати: «Где деньги?» Чоловік каже: «Немає. Ми все в ремонт вкладаємо. Пенсію отримаємо — зерно птиці, сіно, солому купуємо. Даром же ніхто не дає. Машину забирайте». «А где ключи?» — один питає.

Пішли заводити. Вони ж не знали, що вона у нас просто так не поїде. Машині десять років, «Лада» одинадцята. Проблеми з ключем запалювання. Не змогли увімкнути. Повернулися: «Так мы не можем завести», — кажуть. «Штовхайте, заведете», — чоловік їм. Не змогли, кинули і знов до нас.

Рот у мене скотчем заклеєний. Один мені носа затискає, я задихаюсь, а він: «Где деньги, сука?» Я починаю непритомніти. Нишпорять по хаті, гроші шукають. А їх було у мене, у барсетці, близько чотирьох тисяч гривень. Біля ліжка п’ятсот гривень лежало. А більше — хоч і убили б, так не мали.

Вони нас перевернули. Перев’язали руки і ноги по-іншому. Чоловіку налигачем. Поклали на живіт, накинули ганчірку на очі. Один з менезірвав золоті сережки. Подарунок за народження другого сина. І кричить: «Сука, я видел золотую цепочку». А потім до моєї руки, намагався зняти обручку, нігтями мені шкіру рвав. Потім корів не могла доїть, так боліло, доки не позаживало. Стягував, стягував — ніяк. Він і кричить іншому: «Кольцо не могу снять». «Так отрубай ей руку», — відповів спільник. Мені стало так страшно! Не знаю, звідки і сили взялися. Продрала зубами скотч на роті і давай слинити палець, де обручка. Так старалася, що вона злізла, я закотила під палас.

А вони носять і носять речі. І тут четвертий заходить, він, певно, на шухері стояв, і звертається до одного з трьох: «Вова, я даю тебе 15 минут». Їм вже було не до моєї руки. Гребли, що бачили. Три пари нових капронових колгот забрали біля дивана, каву з кухні, дорогий шампунь з ванної — подарунок сина. Парфумів різних два мішки. Всього, що пропало, досі не порахували.

Потім нас докупи поклали. Поставили на нас диван, сіли на нього і стали душить. Ця хвилина здалася вічністю. Та відведений четвертим спільником час сплив. Вони пішли.

Чоловік доповз до ключів від гаража, розірвав об них скотч. Потім вивільнив мене. Кинулася до мобілок — їх забрали, ми до сусідів.

Голови у обох нас досі у гулях. Чоловікові вісім швів наклали. Ставлять крапельниці, роблять уколи, — продовжує Любов Нещерет. — Спасибі нашому землякові Сергію Дзюбі, заступнику мера Ніжина. Завдяки йому і завідувачу неврологічного відділення Ніжинської міської лікарні, Андрію Куціянову, нас лікують безкоштовно. Односельці нам співчувають, гроші несуть. Та ми їх не беремо. Рідні допомогли найнеобхіднішим.

Я тих нападників довіку не забуду. Два високих, один низький. Сподіваюсь на комусь вони «проколються» і їх візьмуть. Хочеться в очі подивиться тому, хто мене душив і бив по голові. І сказати, що він погана людина.

— Любове Олександрівно, був напад на родину Зеленських, теж у масках. Як думаєте, до вас ті ж самі прийшли?

— Припускаю, так.

— Хто нас захистить, — бідкаються жителі Черняхівки. — Той дільничний, що був раніше, пішов служити у Носівку, а нового останні півроку в селі не бачили. Кримінальні провадження є, тільки от бандити на волі, і ніхто не знає, кого вони оберуть наступною жертвою.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №37 (1688), 13 вересня 2018 року

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *