Загадковий “Неминай” у Ніжині

Масляну 1846 року Тарас Шевченко разом із своїм товаришем Олександром Афанасьєвим-Чужбинським зустрічали в Ніжині. З тих пір пройшло 172 роки. Які ж спогади залишилися про цю подію?

За спогадами 0. Афанасьева-Чужбинського:

Приїзд Шевченка до Ніжина не міг лишитися таємницею. Двері наші не зачинялися, особливо нас відвідували студенти і серед них М.В. Гербель, який був тоді на останньому курсі. У четвер ми пішли у дворянське зібрання. На другий день ми всі роз’їхалися по гостях, і тоді ж він написав Гербелю в альбом чотири рядки з однієї своєї п’єси:

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить душу, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може,
й Бог не бачить.

 

Треба сказати, що Шевченко, крім цілковитої безкорисливості, не любив і навіть боявся всіляких грошових розрахунків, і якщо йому випадало зійтися з кимось і бути деякий час разом, він віддавав свої гроші товаришеві і просив звільнити його від усіх житейських клопотів. Коли ми виїхали з Лубен, він оддав мені свою касу, котра, як і моя, була не в блискучому стані, але при ощадливих витратах нам мало о вистачити цих грошей до травня. Признаюся, що я й сам невеликий мастак порядкувати з грішми, але якось більше за Шевченка боявся залишитися без них, і тому, взявши на себе казначейські обов’язки, почав трохи скупитися, намагався надто не виходити з бюджету, складеного на масляничні розваги. Тарас схвалив мій план, і ми жили досить ощадливо, як на наш погляд.

Як тепер пам’ятаю, прокинулись ми в суботу досить рано, і поки не прибули гості і нам ще не час було вирушати до знайомих, я хотів піти у крамниці купити деякі припаси, бо ми збиралися виїхати після балу до Чернігова і в такий спосіб завершити Масляну. Виходячи з дому, я просив Шевченка приготувати чай.

Повертаюся хвилин через двадцять. Тарас Григорович був одягнений. За столом сидів якийсь юнкер, пив чай і підливав собі у склянку рому із карафки, поданої послужливим номерним.

Юнкер вважав за потрібне відрекомендуватися мені. До нас часто приходили відвідувачі, але коли я глянув на цього, в мене виникла якась темна підозра, що відвідувач цей з’явився до нас, власне, не через бажання познайомитись з українським поетом, а з іншою метою. Юнкер розповів кілька анекдотів, давно вже відомих, і коли не залишилось більше рому, він, голосно гукнувши номерного, наказав подати ще карафку. Мені це не сподобалось, і непокоїв мене не зайвий полтинник, а перспектива бути в товаристві з невідомим суб’єктом, який після закінчення другої порції рому міг стати нестерпним. Напившись чаю, юнкер відкликав Шевченка набік і щось шепотів хвилин зо дві, потім розкланявся і вийшов.

– Дай мені три карбованці, – сказав мені несміливо Тарас, дивлячись на мене з своєю добродушною посмішкою, і по обличчю видно було, що він готовий розсміятись.

– Певно, тому? – спитав я стиха, показуючи на двері.

Він махнув рукою. Я вийняв гроші. Шевченко взяв шапку і вийшов. Повернувшись, він розповів мені, що юнкер, увійшовши до нас у номер і відрекомендувавшись, признався йому, що програв казенні гроші” і просив позичити п’ять карбованців, не повернувши яких, він міг мати великі неприємності. Тарас Григорович по доброті душевній поставився співчутливо до цього молодого хлопця і обіцяв допомогти, а поки що запросив напитись чаю. Та коли гість, осушивши карафку рому, зажадав другої, то Тарас вирішив зменшити пожертву і дав три карбованці. Тарас Григорович завжди брав дрібну монету для по­дання милостині. Співчуття до злиднів і горя інших приводило його іноді до найнаївніших сцен, і це ще більше вабило кожного до його особи. Певна річ, поважаючи таку його рису, я ніколи не казав йому про це, бо не влаштовувати ж слідство – варто чи не варто подавати милостиню; але багато знайомих із співчуття радили Шевченку берегти свої фінанси. Я й сам знаю, – відповідав він, – та нехай лучче тричі одурять мене, а все-таки учетверте подам тому, хто справді не бачив, може, шматка хліба». [1, с. 95-97].

А щодо самого Тараса Григоровича Шевченка?

Т. Г. Шевченко у своїй повісті «Близнецы» помістив того ж юнкера: «В городе Нежине квартировал армейский пехотный полк NN. В этот полк был переведен мой приятель и поселился в белой хатке с садиком и цветничком, как раз про­тив греческого кладбища». Тут він зустрічався з дівчиною. І продовження:  «Он навещал Якелину, едва движущуюся, и уверял старика, что он с каждой почтой ожидает родительского благословения. Пришел перевод. И он для такой радости зашел в так называемую кондитерскую Неминая, и порядком кутнул перед выездом [2, с. 320-321]. Повість була написана в 1855 р.

Є відомості й за книгою О. Я. Кониського. першого біографа Т. Шевченка: «Коли Шевченко і Чужбинський (останній до того ж і годованець Ніжинського ліцея) приїхали в Ніжин, дак. про приїзд їх зараз залунала чутка по місту і «двері нашої кватири, – розповідає Чужбинський, – не зачинялися найпаче від студентів: між ними тоді ще був і відомий потім перекладник творів Шекспіра, Шіллера, Гете, Шевченка і ін. – Микола Гербель» [3, с. 182].

За спогадами Т. Г. Шевченка і О. Афанасьева-Чужбинського можна зробити висновок, що вони зупинилися в готелі. Це підтверджується згадкою про «номер» і «номерного». Така лексика характеризує службове приміщення, тобто готель.

Віднайшлися спогади Миколи Гербеля та Леоніда Глібова – сучасників Т. Г. Шевченка, які, не прив’язуючись до перебування Кобзаря в Ніжині зробили опис міста тих часів.

За спогадами М. Гербеля: “Вихрем мчатся кони, колокольчик заливается. Уже не далеко до Нежина. Как бледные призраки, подымаются на горизонте стрельчатые его колокольни. Уже застава далеко за мною, уже я несусь по живой мостовой, каковых не найдется на свете, и знакомые фонарные столбы мелькают перед моими глазами. Вот почта, вот Богоугодное заведение, вот та вывеска магазина, над которою мы изощряли свое юное остроумие, вот и знакомый винный погреб, вот и цирюльня, хозяин которой меня стриг, и, признаться, прескверно, хотя и уверял всех, что ни в чем не уступает петербургским парикмахерам; вот лавки, площадь, кондитерская с лаконическою надписью над дверьми «Неминай».
Приехав в город, я, по обыкновению, остановился в гостинице «Неминай», где меня встретили знакомые лица, отвели знакомый номер, окнами на городскую площадь» [6, с. 90- 911].

Стаття Гербеля була написана 1851 р.

За спогадами Л. Глібова: «На большой почтовой дороге между Москвой и Киевом, в том месте, где эта дорога пересекается трактом, идущим из Чернигова в Полтавскую губернию и дальше на юг, составляя отрасль так называемого Белорусского почтового тракта, судьбе угодно было расположить городок, который пережил несколько достопамятных эпох в истории Украины, а теперь считается одним из лучших городов Черниговской губернии. Это – Нежин.
Что касается до помещения для проезжающих, то в этом отношении несправедливо было бы сказать о Нежине, что в нем утомленному путнику негде главы преклонить. О помещении на станции мы говорить не станем: каждый более или менее знает и убедился, что рассчитывать на станционное помещение трудно. В том же дворе, где и станция, находится гостиница г. Стефанеева с двумя отдельными комнатами для проезжающих при общей гостиной или, лучше сказать, столовой. Сам г. Стефанеев бывалый и сведущий грек; с ним соскучившемуся путнику можно с удовольствием побеседовать. В гостинице г. Стефанеева можно иметь стол, вино, чай, но, по недостатку помещения, в ней нет таких удобств, какие можно найти в кондитерской и гостинице под фирмой «Не минай», где вам доставят порядочный стол, всякого рода ликёр, наливки, очень хороший шоколад, кофе и всегда свежие пирожное и конфеты… В особом флигеле помещается несколько номеров, по возможности удобных и довольно чистых. Все окна выходят на главную улицу, известную под именем Мостовой – единственное место для вечерних прогулок нежинского общества…”. [6, с. 108-110].

Із вищенаведеного дізнаємося, що готель «Не минай» (або «Неминай») з кондитерською «Неминай» дійсно існував. І на Масляну 1846 року там перебував Шевченко. Розглянувши розташування вікон у тій будівлі, а вони з одного боку виходили на тодішню міську площу (за спогадами М.Гербеля) – тепер це площа Заньковецької, а з іншого – на вулицю Мостову (за спогадами Л.Глібова), теперішню Ґоголівську.
З цього можна зробити висновок, що напівлегендарний «Не минай» – це сучасне приміщення стоматологічної поліклініки на вулиці Батюка № 7. А ще до написаного можна додати слова зі статті М. Гербеля:« К числу других торговых и промышленных заведении принадлежат: вольная аптека, 4 трактира, 5 гостиниц, из которых лучшая под вывескою «Неминай», 2 кондитерских купца Беляева и компании, и грека Стефаньева, модный магазин, 4 торговых бани, 4 цирюльни и 41 кузница» [7, с. 162].

Література:
1. Спогади про Тараса Шевченка” за редакцією члена-коресподента АН УРСР I. О. Дзеверіна “Дніпро” 1982 (О. С. Афанасьєв-Чужбинський. Спомини про Т. Г. Шевченка, с. 87-112);
2. Тарас Шевченко «Твори». Київ-1971 (“Близнецы”, с. 260-276);
3. Олександр Кониський “Тарас Шевченко
– Грушівськии, хроніка його життя”. Київ. Видавництво художньої літератури “Дніпро” 1991;
4. «Шляхами Тараса Шевченка.
Чернігівщина». Путівник /авт.тексту: С. Л.
Лаєвськии-(та ін.). К,: Богдана, 2012. -276 с. іл.
5. “Від гінця до інтернету” нариси з історії української пошти. В. Мухін , В. Мороз, П. Дюков, В. Іванов, В. Юрій. Київ 2002. Зі статтею
Станція у Ніжині”, с. 55-58.
6. “Історія Ніжина”. Матеріали і дослідження. Науковий редактор: Михед П. В. – професор, доктор філологічних наук. Ніжин 2014.
7. Нежин / Николай Гербель // Современник.
– 1852. -№ IV.-с. 153-170.

При підготовці статті була використана література з фондів Ніжинської центральної міської бібліотеки ім. М.В. Гоголя, а також з фондової колекції Ніжинського краєзнавчого музею ім. Івана Спаського (поштові листівки з видамистарогоНіжина), зфондівГоголезнавчого центру Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя.

Досліджував М. САМКО, краєзнавець для сайту “Нежатин”

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *