У пошуках річки Вир у Ніжині

27 вересня 2018 р. учасники краєзнавчого гуртка «Стежинами історії Ніжина» ніжинської ЗОШ № 4 разом з вчителем історії,  педагогом-організатором Бабич Юлією Василівною здійснили маленьку подорож-експедицію вздовж течії ріки Остер. Мандрівка пролягала правим берегом Остра від Газового до Ліцейського мостів. Одним з головних завдань мандрівки було віднайти нині майже вмерлу на поверхні, але живу в землі, ріку Вир – праву притоку Остра, що впадає в головну водну артерію Ніжина біля спортивного майданчика гуртожитку № 3 Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя. Під час екскурсії школярі на власні очі побачили місце впадіння Виру в Остер, залишки селітряної ями на вирівських берегах, пройшлися вздовж пересохлого русла ріки.

 

Історична довідка. У стародавні часи ріка Вир була меншою за Остер, та все ж повноводною, зі стрімкою течією. Окрім швидкості течії русло ріки було сповнене водовертів – місць, де вода стрімко крутилася, затягуючи до себе вже живе й неживе. У народі водоверти називали «вир», що й породило назву ріки. Маємо припустити, що ця назва виникла ще в дохристиянські часи Київської Русі. Стародавні русичі вірили в богів, яких репрезентували на землі сили природи. Однією з божественних сил була цілюща і смертоносна вода. Саме тому русичі створювали низку своїх святинь на берегах річок та йшли туди за допомогою та порадою богів. Вири річок вважалися русичами місцями переходу з земного світу в світ богів та духів. Тому з вирами були пов’язані різноманітні магічні ритуали. Тяжко хворі, бажаючи одужати, кидали до виру свою сорочку, вірячи, що боги заберуть їх недугу. Заможні русичі, закопуючи скарби, кидали до виру ключі від скрині, які вічно зберігатиме водяник. А на злодіїв, які все таки відкопають скарб, чекала кара в вигляді хвороб та нещасть.

Річка Вир. Початок 20 століття

У сучасному Графському парку, штучне озеро якого викопано неподалік русла Виру, є місток, на перилах якого закохані пари чіпляють маленькі замки. Закохані вірять, що закритий замок віщує міцність їх пари та взаємність почуттів. Втім, мало хто здогадується, що в основі цієї традиції лежить дохристиянське вірування. Такі обряди проводилися і в часи Київської Русі. Обов’язковим місцем їх проведення були берега річок, бо саме водяник чи річковий бог мав стати свідком пари, що клялася у вірності і коханні одне одному. Не дарма ж, у сивину століть, тай нині, закохані кидають ключ у воду, на вічне зберігання повелителю води. Водяник ніколи не віддає просто так те, що йому дарують, кидаючи у воду. Тож, далеко не кожному живому чи потойбічному духу буде під силу знайти ключ на березі ріки чи озера, тим самим зруйнувати пару.

Ріка Вир пов’язана з виробництвом пороху в Ніжинському козацькому полку, зокрема, селітри – основного його складового матеріалу. Сировиною для одержання селітри слугувала земля городищ, старих могил, валів, попіл тощо. З поч. XVII ст. право виготовлення селітри належало виключно козацькому стану, що використовував з цією метою береги чисельних в Україні річок, озер, ставків та боліт. У Гетьманщині виробництвом селітри займалися, в основному, північні полки, що мали відповідні географічні умови. До їх числа належав і Ніжинський козацький полк, на землях якого протікали такі річки як Десна, Сейм, Остер, Удай, Івотка, Шостка, Смолянка, Вир та інші. Так, одна з селітрянок розташовувалася в м. Ніжині біля впадіння р. Вир в р. Остер. Селітрянка з руйнаціями збереглася до нашого часу й її рештки можна побачити в районі нинішнього нового корпусу Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя. Зовні селітрянка являла собою високий довгий пагорб, насипаний над ямою глибиною 5-6 метрів. Восени до цієї ями шарами складали листя, дрібне гілля, вапно, землю, солому. Все це добре поливали водою та щільно засипали землею з пагорба. Через три роки яму розривали. Унаслідок мікробіологічних процесів у «селітрянці» утворювалися гранули селітри, яку потім перевозили до порохових заводів.

У XVII – XVIII ст. заможна козацька старшина набудувала по руслу Остра низку водяних млинів, що давали немалий прибуток. Це стало причиною обміління як Остра, так і Виру. Станом на поч. ХІХ ст. обидві ріки були у плачевному стані: мілкі, болотисті. Торфові берега становили пожежну небезпеку. Тож місцева влада вирішила очистити ріку Остер,проривши новий штучний канал. За даними П. Семенова, роботи тривали в 1809-1812 роках. Остер в межах Ніжина на відстані від Червоної греблі до Введенського монастиря отримав нове русло: здебільшого рівне, без поворотів. Заболочені території по обидва береги Остра були осушені та зміцнені дерев’яними колодами. Осушень зазнала і Вир, через що поступово перетворювалася на струмок. За невипадковим збігом обставин на І третину ХІХ ст. припало будівництво Гімназії вищих наук імені братів Безбородько. Славнозвісний Гоголівський корпус будувався на берегах ріки Вир, що теж змушувало будівельників осушувати ріку. Подальша розбудова міста Ніжина на правому березі Остра, вздовж течії Виру, призвело до загибелі ріки. У радянські часи ріка Вир була поміщена у трубу, місце її впадіння в Остер – обкладене бетонними плитами. У 1970-ті рр. по руслу ріки, навпроти нового корпусу НДУ ім. М. Гоголя, було викопано ставочок у формі серця. Ставочок став символом вічної молодості та пов’язаного з ним безсмертного кохання. На поч. ХХІ ст. рештки русла Виру можна також побачити в городах приватних будиночків мешканців Магерок. Тамтешній Вир вже не назвеш рікою, це струмок, що бореться за життя всупереч всьому.

Роман Желєзко – керівник гуртка «Стежинами історії Ніжина» ЗОШ № 4 м. Ніжина, науковий співробітник відділу «Поштова станція» Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського.

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *