Ніжинська художниця Юлія Петренко: «Творчість – це безкінечний шлях»

Цю чарівну струнку завжди елегантно вдягнену жінку з великими темними очима в Ніжині знають, напевно, всі. Пані Юлія – прекрасна художниця, майстриня, постійна учасниця виставок, ярмарків і фестивалів, переможниця творчих конкурсів. Її роботи завжди привертають увагу, адже виконані в авторській техніці «Ліплення картин-барельєфів із солоного тіста чи синтетичної глини», яку називають «об’ємним живописом», або «українським 3D».
Крім того, майстриня виготовляє авторські ляльки, оздоблює одяг малюнком і бісером, у неї замовляють оформлення інтер’єрів. Наша героїня – авторка логотипів до «Огірок-фесту» та традиційного Ніжинського Покровського ярмарку. Але найбільше вона пишається успіхами своїх донечок і учнів – вихованців дитячої школи мистецтв при Ніжинському коледжі культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. Серед них – авторки національних рекордів Анастасія Майорова («Найбільша колекція пейзажів на гарбузових зернятках») і Кароліна Пархоменко («Найменший тризуб із солоного тіста»), повідомляє “Газета Деснянка”
Саме в студії під час занять і відбулася наша розмова. Спочатку виліплювали дітки першого класу, а на наступний урок прийшли старші. Перед молодшими стоя­ло завдання – виготовити якусь форму, а потім дофантазувати звірятко – білочку, котика чи песика. А старші практикували барельєфи. Час від часу моя співрозмовниця відволікалася: «А тепер загладжуй», «Молодець, став цю роботу на підвіконня», «Спробуй зробити ще ось це і це…», «Можеш мити руки, не забудь прибрати робоче місце», «Гарна робота, загорни в пакет, доробимо наступного разу». Спостерігати за творчим процесом було надзвичайно цікаво, адже дітки працювали натхненно й креативно! Щиро кажучи, хотілося й собі взяти глину в руки і щось змайструвати!

«Цікаво відкривати в собі нові грані»

– Пані Юліє, а коли саме усвідомили, що ви – художниця?
– Мої батьки намагалися розвивати мене в сфері мистецтва, напевно, десь з трьох років. Я стала брати участь в ансамблі бального танцю у Галини Тимошенко, з першого класу звичайної школи – відвідувати музичну школу (клас акордеона) та школу мистецтв. Це було для естетичного виховання й загального розвитку, але згодом я обрала малювання, воно мене більше приваблювало, тож після 9 класу вступила до училища культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. Художників у нашій родині немає, але бабусі були народними майстринями, любили вишивати, створювати власні текстильні речі. Батькова мама, Євдокія, вишивала без ескізів, одразу голкою наносила малюнки на полотно. Мене це завжди дивувало. Прабабуся Марія по маминій лінії також вишивала, досі в мене зберігаються її домоткані полотняні сорочки, рушники. Вважаю, що це сімейна реліквія, той спадок, що має зберігатися й передаватися. Ці творчі здібності, напевно, акумулювалися в мені. Повертаючись у дитинство – а народилася я в Козельці й дуже люблю це місто, – згадую також, як частенько бувала з бабусею Софією – маминою мамою – в бібліотеці, де вона працювала завідувачкою. Я любила гортати сторінки книжок, дивитися ілюстрації, щось перемальовувати. Там був дуже цікавий світ зі своїми персонажами, мріями. Вважаю, це теж дало поштовх для мого руху в професії. Тоді й зароджувались певні образи. Бо художник, який не читає, не може фантазувати.
– А як стали викладачем? Бо бути митцем – це одна справа, а от гарним наставником – зовсім інша.
– Працювати в школі мистецтв я почала вже на 4 курсі училища, викладала композицію. Згодом закінчила Ніжинський державний університет імені Гоголя, філологічний факультет. Цей виш дуже багато дав у плані спілкування, саморозвитку. Але в мене лишалася мрія – Львівська національна академія мистецтв, тож після закінчення університету я все ж таки їду до Львова і вступаю до академії на художню кераміку. Обрала напрямок «авторські картини – барельєфи з солоного тіста». В 2012 році закінчила магістратуру.
– Виходить, Львів вас не звабив, ви повернулися до Ніжина!
– Так, Львів – місто, яке надихає, місто-казка, але є певні життєві обставини. У мене були тут свої учні, хотілося їх випустити. Крім того, я люблю Ніжин – місто, в якому живу, люблю свою роботу, оточення. Щиро кажучи, навіть на задумувалася про те, аби переїхати. Хоча були такі можливості. Тут мені теж не бракує напрямків для розвитку, удосконалення. Це такий безкінечний шлях, самоаналіз, відкриття нових граней. Вважаю, що викладачу, який навчає практичної роботи, й самому варто бути практиком, аби міг показати свої вміння чи досягнення. Переконана, що викладач має все життя розвиватися, шукати, пробувати нові форми й методи, матеріали. Мені теж подобається створювати нові образи, техніки. Починала з солоного тіста, а тепер працюю з більш сучасним матеріалом – синтетичною масою. Роблю текстильні вироби, дизайнерські проекти, авторську ляльку. Сфери для творчості – безмежні. Цікаво відкривати в собі нові грані, а також ділитися цим з іншими.

«Перші іграшки доньок – фарби та пензлі»

– Коли ж ви все встигаєте?!
– За це варто подякувати моїм батькам, чоловіку, котрі допомагають з дітками й з розумінням ставляться до моєї творчості, пишаються моїми успіхами. Якби було інакше, не було б у мене такого запалу. Крім того, мене з дитинства привчили цінувати час, правильно його розподіляти.
До речі, мої донечки теж малюють, їх першими іграшками були фарби й пензлі. Старшій, Поліні, вже 4 роки, нещодавно вона навіть здобула перемогу в конкурсі Слави Фролової. Ця виставка експонувалася в Кракові на центральній площі. В Поліни вже були дві персональні виставки. Щоправда, перша – наша спільна, друга – в столичному музеї видатних діячів української культури завдяки Президентському фонду Леоніда Кучми «Україна» і безпосередньо Тетяні Мельник – заступниці директора з гуманітарних питань цього ж Фонду. Молодшій доньці Уляні – два роки, вона теж дуже творча особистість.
– До речі, зазвичай нині батьки обирають для своїх дітей якісь творчі студії, гуртки. Що можете їм порадити як мама, педагог і митець?
– Звісно, хочеться охопити все, але це важко і батькам, і діткам. На мою думку, всі дітки талановиті, всі малюють. Талант розкривається в процесі. Та все ж варто прислухатися до бажань дитини. І якщо вона вже щось почала, намагатися довести справу до кінця. Якщо взяла на себе відповідальність, треба привчати до дисципліни. Мені, наприклад, батьки не дозволили залишити музичну школу. Поліна зараз ходить на англійську мову та на карате. Вона дуже цього хотіла, їй подобаються супергерої. Побачимо, що з цього вийде.
Я думаю, це правильно, коли батьки прагнуть розвивати дітей всебічно, аби вони орієнтувалися в різних сферах мистецтва, науки. Якщо навіть не стануть художниками, танцюристами чи музикантами, будуть розуміти, який це труд.
Не варто також забороняти якісь гуртки чи секції, адже дитина все одно буде шукати вихід. Треба вміти товаришувати з дітьми, на дружніх взаєминах легше і порозумітися, і домовлятися.

«Найбільша радість – перемоги дітей і учнів»

– Якими своїми творчими перемогами чи проектами, а їх у вас насправді дуже багато, найбільше сьогодні пишаєтеся?
– Моє найбільше досягнення – донечки, а в творчому плані, напевно, найбільш важливою була перша перемога в міжнародному конкурсі, що стала поштовхом до майбутніх звершень. Це було в 2002 році, я посіла ІІ місце за ілюстрацію до твору Шевченка «Катерина» в конкурсі, що проводили в Торонто. То було зовсім несподівано. Звідти й почався серйозний професійний відлік. Звісно, пишаю­ся також перемогою своєї дитини, учнів. Це, напевно, найбільша радість у житті!
Є також деякі важливі для мене проекти, не пов’язані зі школою мистецтв. Наприклад, соціальний проект – розписи стін у лікарнях, навчальних закладах. Мені хочеться зробити малюнки не лише красивими, а й корисними. Зокрема, у дитячій поліклініці намалювала абетку, аби малеча з користю проводила час, а також – іграшки, якими колись бавилися батьки дітлахів, аби поєднати покоління. Давно співпрацюю з Тетяною Бассак – начальницею відділу культури та туризму. Вона була першою людиною, яка повірила в мене. Ще один проект – серії листівок «Ніжин – місто мрійників» в охристо-коричневих кольорах та різнобарвна серія «Ніжин – місто-музей», які я підготувала та випустила.
– А коли ваші роботи можна буде побачити в Чернігові?
– Одна з моїх перших персональних виставок відбулася в Музеї сучасного мистецт­ва «Пласт-Арт». До речі, Борис Дєдов – ще одна людина, яка мене підтримує. Наразі мої роботи репрезентують у Національному заповіднику «Глухів», виставка називається «Дерево життя». Це картини-барєльєфи з солоного тіста або синтетичної маси, всі пов’язані з українською тематикою, деякі створені за мотивами творів Шевченка і Гоголя. Тож я відкрита для пропозицій, запрошуйте!

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *