Видатні ніжинці: Тимофій Докшицер – педагог, режисер, трубач

«Якби твою гру почули сто років тому, то тебе, як Паганіні, оголосили б дияволом»
Михайло Табаков, професор Московської консерваторії про Тимофія Докшицера

Ім’я нашого земляка – феноменального музиканта Тимофія Докшицера (1921- 2005) поправу займає почесне місце серед легендарних музикантів світової культури. Тимофій Олександрович Докшицер – трубач, педагог та диригент. Народний артист Росії, професор Російської академії музики імені Гнєсіних, член директорату Міжнародної гільдії трубачів. Соліст-трубач, за ступенем майстерності рівний Ойстраху, Ріхтеру, Растроповичу. З ім’ям Докшицера пов’язано багато блискучих досягнень сучасного виконавського мистецтва. Величезна кількість концертів, записів, плідна артистична та педагогічна діяльність – все це висунуло його до лав найвідоміших та авторитетних музикантів. Блискуча кар’єра, сольні концерти у 50 країнах світу, майстер-класи у Європі, США, Японії. Ім’я Докшицера згадується у всіх сучасних довідникових виданнях з музики. З 2009 року у Москві проводиться Міжнародний конкурс виконавців на мідних духових інструментах імені Т.О. Докшицера. А починалося все в нашому місті.
Тимофій Докшицер народився 13 грудня 1921 року в Ніжині. Його батько, Олександр Тавелевич, був талановитим музикантом-самоучкою, щедро обдарованим природою. Він однаково гарно грав на скрипці, валторні, трубі, сам писав музику до театральних вистав та кінофільмів, які демонструвалися у першому ніжинському кінотеатрі. Разом зі своїми братами – Борисом, Соломоном та Самуїлом – Олександр грав у міському оркестрі та був його диригентом.
Мати музиканта, Любов Наумівна (у дівоцтві – Слєзова) виховувала п’ятьох дітей: чотирьох синів та старшу донечку. Щоб нагодувати та одягти велику родину, вона весь час щось вигадувала – шила, перешивала, продавала.
Багатодітній родині навіть у вільготні роки НЕПу жилося не дуже ситно. Випадало, що на поміняні речі, щоб прогодувати ватагу малечі, мати приносила з села хліб та сало, і це було справжнім святом. Хоча за єврейськими законами це і не належало робити, діти залюбки уминали за обидві щоки сало, раділи борщу. «Так что по этой части можна смело зачислять меня в украинцы!» – жартував Тимофій Олександрович.
Мешкала родина у напівпідвальному приміщенні будинку, що знаходився поруч із новою електростанцією по вул. Шевченка (будинок зруйнували під час будівництва універмагу «Прогрес»). Заробітки батька були невеликі, йому доводилося підробляти то двірником, то садівником. Частенько він брав із собою на роботу старшого, шестирічного сина – Тимка. На все життя запам’яталося Тимофію Олександровичу, як він допомагав батьку розчищати сніг на тротуарах Київської вулиці та у Миколаївському саду (сучасні вулиця та парк ім. Т. Шевченка). А у вісім років батько взяв його грати на литаврах під час поховань. Це були перші заробітки Тимка на допомогу родині.
У автобіографічній книзі музиканта «Трубач на коні» немало сторінок присвячено Ніжину. У спогадах місто дитинства має своє неповторне обличчя, своє звучання, свої неповторні пахощі та смак: «Навсегда сохранились в моей памяти красочность национальных костюмов украинских девушек, разносивших в крынках по домам топлёное молоко, паруху, варенец, улыбающихся усатых мужиков на лошадях, продававших в’язанки дров, кур, гусей, кавуны и дыни. Изобилие товаров казалось пиршеством жизни. А после ярмарки утомленные люди находили разрядку в пении. По вечерам песни звучали из всех ближайших окрестностей – грустные и веселые, многоголосые… С ними и затихал день. Мне тогда казалось, что нет ничего прекраснее хорового народного пения и, в особенности, украинских песен. Я слушал их затаив дыхание. И это впоследствии отразилось на моем восприятии музыки», – правий був Екзюпері: « Всі ми родом з дитинства»!
Але, нажаль, «изобилие товаров», «пиршество жизни» скоро скінчилися. Після розорення селянства, примусової колективізації, на Україну насувався голод. У 1932 році, рятуючи родину, вагітна шостою дитиною Любов Наумівна за три поїздки перевезла дітей до батькової сестри у Москву. Згодом, приїхав і батько.
Влітку того ж року 10-річний Тимофій Докшицер стає вихованцем оркестру 62-го кавалерійського полку, його трубачем. Потім були роки навчання у дитячих музичних класах училища ім. Глазунова, Центральній музичній школі, училищі ім. Гнєсіних.
У 1941 році молодий трубач стає лауреатом Всесоюзного конкурсу виконавців на духових інструментах, а у 1945 витримує важкий конкурс і стає солістом оркестру Великого театру, з яким пов’язані наступні 38 років життя Тимофія Докшицера. Працю в театрі він поєднує з навчанням в інституті Гнєсіних, який закінчує з відзнакою.
На фестивалі молоді та студентів у Празі (1947р.) Докшицер переміг у Міжнародному конкурсі, і стає одним з перших радянських виконавців, що здобули світове визнання. Він багато концертує. Його гастрольні маршрути пролягли через весь Радянський Союз, більшість країн Європи, Північної Америки, Китай, Японію.
Геніальний трубач надавав своєму інструменту незчисленну кількість найрізноманітніших барв, відтінків настроїв. «Здається, що труба промовляє, співає, розповідає. Докшицер модулює кожну фразу так майстерно, що йому могли б позаздрити багато видатних співаків та інструменталістів»; «Докшицер розкриває такі виразні та віртуозні якості інструмента, про які ми й не підозрювали»; « Його гра зрівняна лише із справжньою поезією»; «Докшицер вміє співати на своєму інструменті з особливою теплотою, елегантністю, ніжністю та м’якістю, грати так швидко й спритно, немов він найвіртуозніший скрипаль. Йому підвладні ураганні пасажі; його техніка дивовижна» – ось лише деякі відгуки закордонної преси.
Про свій репертуар музикант казав, що він виконує все, що створено композиторами для труби, а також те, що можна на ній виконати. При цьому, звертаючись до обробок, Докшицер, за його словами, грав лише ті твори, які на трубі звучать не гірше (якщо не краще), ніж в оригіналі. Це популярні скрипкові, фортепіанні, вокальні твори Генделя, Баха, Чайковського, Бетховена, Шостаковича, Гершвіна та ін. Інтерпретації Докшицера завжди були своєрідними, глибоко продуманими, стилістично точними, вирізнялись бездоганним смаком.
Докшицер був жаданим виконавцем на радіо, телебаченні, фірмах грамзапису, збереглося більше сотні його фонограм, в останні роки випущено 25 компакт-дисків різними фірмами світу.
Багато сил Тимофій Докшицер віддав педагогічній діяльності. Починаючи з 1950-го, протягом 40 років він викладав у інституті ім. Гнєсіних. Його клас закінчили більше сотні висококласних музикантів, більшість з яких стала виконавцями, з них 15 – лауреати міжнародних конкурсів. Менша частина його учнів працює викладачами. Докшицер зауважував, що педагогічна праця важка, вона поглинає більше енергії, ніж виконавська діяльність.
Останні роки життя видатного музиканта пройшли у Вільнюсі. З 1991 р., через хворе серце, Тимофій Олександрович обмежував роботу короткочасними курсами майстерності у найпрестижніших музичних навчальних закладах світу. Він консультує провідні світові фірми музичних інструментів «Ямах», «Бенч», «Конн», «Шилке», «Сальмер», «Кінг». Фірма «Сімфонік» у 1993 році випустила нову модель труби, яку назвала «Тимофій Докшицер» на честь видатного музиканта.
Тимофій Докшицер був членом директорату Міжнародної гільдії трубачів, учасником більшості міжнародних Музичних форумів, конкурсів, фестивалів, і в якості виконавця, і як член журі.
У жовтні 1998 року Т.Докшицера запросили в Україну, головувати разом з Левком Колодубом на першому Київському Міжнародному конкурсі трубачів та конференції Євро-Міжнародної гільдії трубачів, що проходила під час конкурсу (7–11 жовтня) Тоді ж, 11 жовтня, музикант востаннє відвідав місто свого дитинства – Ніжин. Тоді ж автору цих рядків випало щастя особисто познайомитися з видатним музикантом. Я зустрічала та супроводжувала його під час відвідин Ніжина. Від цієї людини випромінювалась така приголомшлива енергія, яка захоплювала всіх навколо неї. Природжений лідер. Всеохоплююча концентрована увага до всього. Водночас, простота і безпосередність у спілкуванні, делікатність, природна гідність, тепле почуття гумору.
Тимофій Олександрович планував ще не одноразово відвідати рідне місто, але не судилось. 16 березня 2005 року на 84 році пішов із життя «трубач на коні» – як він сам себе назвав у однойменній автобіографічній книзі. Видатного музиканта поховано на Донському кладовищі Москви.

Лілія Руденко – завідувачка відділу «Поштова станція»

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *