Ніжинка з незламним духом про 90 років свого життя

Забувати свою історію та її уроки – це наражати себе та майбутні покоління на її повторення, адже поки ми не засвоїмо прості істини, що лежать в основі християнства, ми будемо вертатися на перші сторінки людської історії з її війнами та ворожнечею.
Спілкуючись з людьми, які пережили багато десятиліть та правителів, народжувалися в одній країні й стояли у витоків іншої, ми можемо збагнути всю цінність подібного досвіду. Навчитись цінувати теперішнє, поважати минуле й починати новий виток історії з позитивом та завзятістю.
Однією з таких довгожителів й незламних духом є сіверянка Ольга Іванівна Щепанюк, яка пройшовши всі кола пекла, змогла не лише вистояти, але й реалізувати себе як особистість та жінка! 10 лютого вона відсвяткувала свої щасливі 90 років.

Ольга Іванівна Щепанюк: «Моє дитинство аж ніяк не можна назвати щасливим, точніше, навпаки… Але про все розкажу по черзі…»

Розкажіть про перші дитячі роки
Народилася я 10 лютого 1929 року в райцентрі Варва. Ще моя донечка пам’ятає нашу мазану хату з вистеленою долівкою та свого дідуся, мого батька, який за радянських часів був першим головою сільської ради. У батька з матір’ю нас було семеро доньок, але дві старші померли в ранньому дитинстві, а наймолодшою з п’яти була я.

Який найяскравіший спогад дитинства?
Першим яскравим спогадом був голод. Мені якраз виповнилося 4 рочки, але життєві перипетії лише починалися. 1937 рік також був досить голодним для нас. Тоді з кожної хати вимагали віддавати податки продуктами: яйця 100 одиниць, картопля, пшениця, 105 літрів молока й нікого не хвилювало, що в тебе немає засіяного поля, чи корови. Забороняли садити дерева, бо на кожне дерево був податок. Досі дивуюся, як взагалі хтось вижив…

Потім почалася війна. Моя старша сестра втратила чоловіка, але найжахливішим спогадом того часу був розстріл моєї мами…

Як саме трапилася трагедія з матір’ю?
3 березня буде 77 років як її немає, а спогади й досі пекучі до болю, наче все вчора було.
Через фашистських карателів, які спалили пів-Варви й убивали кожного, кого бачили на своєму шляху, ми вимушені були спочатку переховуватися у своїх погребах, а потім хотіли втекти в сусіднє село. На жаль, у матері були хворі ноги й вона не могла пройти так багато, тому вирішила зостатися. У той день схопили й розстріляли близько 100 чоловік. Серед них була моя матір. Дізналася я про це на другий день. Відчуваючи сильний розпач, втратила будь-яке бажання жити й тому вирішила повернутися до рідного селища. Проходячи по селу, я бачила розстріляними цілі сім’ї, які просто лежали вздовж дороги. Видовище було жахливе. Потім вісім днів мені,13-ти річній дитині, довелося бути в хаті з вбитою мамою, адже можливості захоронити її навіть в братській могилі не було. Лише за Незалежної України вдалося перепоховати маму на кладовищі.

 

Як опинилися в Ніжині, зокрема на заводі «НіжинСільмаш»?
Відразу після війни, юною 16-ти річною дівчиною я переїхала до батькової сестри – Харитини Яківни, яка на той момент жила в Ніжині з сином Ігорем. До війни я закінчила лише 5 класів, і тому, після переїзду почала ходити в вечірню школу, адже хотілося згодом отримати гідну освіту. Майже чотири роки пропрацювала в «НіжинТорзі» ученицею продавця, і тільки у 20 років я почала навчатися в технікумі. Потім робила півтора року на західній Україні в бібліотеці й саме тоді вийшла заміж. По поверненню в Ніжин я влаштувалася на «НіжинСільмаш, і вже там безперервно пропрацювала 35 років: з них 17 у відділі кадрів старшим інспектором, а 18 – старшим майстром відділу естетики та побуту.

Чи подобалося вам працювати на заводі «НіжинСільмаш»?
Мені багато разів пропонували вищу зарплатню та кращі посади, але тут я відчувала свою приналежність до однієї дружньої сім’ї, й тому відкидала всі пропозиції бути директорами та керівниками. Ще й досі донька, як прийде з міста, передає вітання від тих, з ким колись працювала. Приємно, що мене не забувають і я багатьох добре пам’ятаю.

Що вам гріє душу?
Найважливіше для мене – це мої діти. Старший син закінчив Вище військове училище тилу та свого часу, близько трьох років, служив в Афганістані. На жаль, він відійшов у вічність на 52-му році життя. Дуже сильно люблю свою молодшу донечку Аллу. Вона закінчила школу з золотою медаллю та інститут з червоним дипломом. Нині працює викладачем у Ніжинському виші. Діти в мене золоті, і завжди були моєю відрадою та втіхою – дуже пишаюся ними. Також гріють моє серце онуки та правнуки.

Чи слідкуєте Ви за ситуацією в країні?
Як би погано я себе не почувала, а тримати руку на пульсі подій намагаюся постійно. Жодного разу не пропустила ні міських, ні державних виборів. Ось і зараз планую піти та виконати свій громадський обов’язок на президентських виборах. Скажу по правді, 50 років була в комуністичній партії, вірила й підтримувала цю ідеологію. Але, коли у 2010 році нам сказали голосувати за Януковича, як кандидата на пост президента, я розчарувалася та покинула партію. Зараз маю надію, що до влади прийде людина, котра зможе підняти країну на гідний європейський рівень життя.

Сила та волелюбність Ольги Щепанюк є прикладом нескореності, вміння позитивно дивитись на життя, долати перепитії долі та правильно розставляти пріоритети в своєму житті.

Лілія Журко

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *