Дружини ліквідаторів ЧАЕС про біль, що несуть по життю

 

 

 

 

26 квітня минає 33 роки від дня вибуху на Чорнобильській атомній електростанції. У ніч проти 26 квітня 1986-го вибухнув і зруйнувався четвертий енергоблок ЧАЕС. Найбільша техногенна катастрофа за всю історію людства стала причиною смерті десятків тисяч людей.

Скільки матерів втратили синів, скільки жінок оплакували чоловіків, скільки дітей вже не змогли побачити батька… Скільки натерпілись родини ліквідаторів, які героїчно, не жаліючи власного життя, рятували Україну і весь світ від екологічної катастрофи.

Повідомляє сайт “Нежатин”

Їх багатьох вже нема разом з нами…

 

«Невидимий попіл стелився землею.

Невидимий ворог підступно вбивав.

І мертве повітря вдихали легені.

Не знав куди йде, але йти треба – знав.

 

– Коханий, а може не треба?

– А хто ж як не я, а що як не ми?

Не хочу, щоб попіл той бачило небо.

Не хочу, щоб попіл відчула той ти.

 

І гірко, і терпко, і так неминуче

З’їдала, впивалась, збирала життя.

І та радіація, змія та гримуча

Зі смертю знайомила їхнє буття.

 

А він повернувся! В обіймах дружину

Притиснув до серця і тихо сказав:

Я кожного дня, годину, хвилину

Вдихав гірку по́линь, вернусь чи – не знав.

 

А друзі згасали, і тліли помалу.

Вгризалися атоми в спину і в груди.

Нас не попередили, нам не сказали…

До цього не знали про радіацію люди…

 

Вдивлялася довго йому у обличчя.

Змінилось щось в нім, але він живий.

Й роки цінувала з ним більше за вічність,

А коли не стало його, світ став чужим.

 

Забути відвагу віки цю не зможуть,

Бо в цих ліквідаторах наше буття.

Як би не сміливість їх і не відвага,

Чи дихала б свіжим повітрям земля?

М. Волинець

Дружини ліквідаторів також є героїнями, адже все сімейне життя вони мали дбати про здоров’я і берегти спокій чоловіків, які повернувшись з Чорнобильської атомної станції, вже були не тими молодиками, з якими вони познайомились. Ще більше їм довелось пережити після смерті чоловіків з якими вони скромно йшли по життю, поки держава забувала казати їм «Дякую!»

З ніжинками, вдовами ліквідаторів душевно поспілкувались журналісти газети «Свідомий погляд». Ми були розчулені переживаннями жінок і нам було дійсно боляче дивитись на їхні сльози…

Тоді мені було 20, а йому 27. Наше сімейне життя тільки починалось і ми будували плани на майбутнє. Та їх, як і тисячі життів зруйнувала аварія на ЧАЕС, але це зрозуміли не одразу. 27 квітня Михайла викликали у воєнкомат, і сказали, що потрібно їхати в Чорнобиль, бути полковником над бригадою хлопців. Життю нічого не буде загрожувати. Але я відчувала, що все дуже погано. Тоді якраз я була після складної операції, і маючи справку на руках, могла вплинути на те, щоб він залишився в Ніжині. Та він ніяк не погоджувався на це і тільки заспокоював мене, кажучи: «Ніна, ну треба ж комусь іти». І він пішов на наступний день у воєнкомат, а там – документи в руки, без комісій, без нічого, і поїхав одразу в Чорнобиль. Його там спіткало найбільше розчарування – він працював не по спеціальності, не полковником, а заміряв радіацію. На даху реактора, під землею, да що казати – всюди… Ми з ним підтримували зв’язок, але він не розказував всього тоді. Та я все зрозуміла, коли він повернувся додому через 2 місяці і з дні. Отримав опромінння в 10 ренген – це на папері, а насправді доза була значно більшою. Це я помітила і без цифр на папері. Він був весь жовтий…

Уночі спав, прокидався, а вся постіль була мокрою, хоч викручуй. Це, він говорив, почалось з Чорнобиля. Так радіація виходить, не переживай – він казав. І взагалі він не показував, як йому і де болить», – розповідає Ніна, дружина Левенця Михайла  Олександровича, який помер 10 років тому, 30 листопада, у 56-річному віці.

«Мій чоловік теж, повернувшись з Чорнобиля, не жалівся на здоров’я. Вів себе так, ніби все, як було», – ділиться спогадами Ольга, дружина ліквідатора Володимира Кожуховського, який помер лише рік тому, 25 червня у 59-річному віці.

«Наші чоловіки товаришували і були підтримкою один для одного. Після Чорнобиля почали одразу працювати будівельниками на ніжинській промбазі. Показували себе повністю здоровими чоловіками, яких нічого не хвилювало. Але дружина помічає все. І мені було боляче те все помічати, і розуміти. Вже згодом почав зізнаватись, що болить серце, був дуже високий тиск. Почались проблеми зі щитоподібною залозою, яку згодом довелось вирізати.  І пішли ліки за ліками… Чи знав що так буде? Не знав, як і всі. Він у Чорнобилі змітав радіоактивні відходи з даху реактора. Опромінення було шалене. Але ж, чи казали хлопцям про це… Коли в кінці робочого дня вони мали вписувати дозу свого опромінення, писав – 87-90, хоча було всі 300. Та це не дозволяли їм записувати. Думаю тому, щоб не брати на себе потім всієї відповідальності за знівечене життя людей. Але ж дійсно, комусь потрібно було йти. Не розуміючи всієї загрози життю, чоловіки продовжували жити життям на повну, а можливо потрібно в чомусь було себе обмежувати. Так у Ніжині вже померло більше 350 ліквідаторів. І нашим чоловікам пощастило, що вони не були в перших рядах».

Ніна Левенець і Ольга Кожуховська продовжують виховувати дітей. У Ніни 19-річна донька Ірина. Їй було 9, коли помер батько. Вона знала багато про переживання батька, і дуже його цінувала. Більше того, вона вирішила здійснила мрію батька – бути поліцейським, і вступила до Національної академії внутрішніх справ.

«Вона хотіла поїхати в Чорнобиль, подивитись на ті місця, але я зупиняю її. Як на мене, то страшне місце, і там нема на що дивитись», – розповідає Ніна Левенець

25-річного сина Євгена виховує Ольга Кожуховська. Для неї він відрада, адже до сих пір на її очах проступають сльози від втрати чоловіка.

«Боляче, що так сталось, що стільки його золотих років забрав Чорнобиль. Кожну середу біля міськвиконкому збирались чорнобильці. Але одного разу їм стало неприємно, коли в розмові почули сторонніх чоловіків, котрі не усвідомлювали їх переживань. Та взагалі не всі розуміють, що означає було взяти на себе той невидимий, але відчутний удар радіації. Розуміє лише близьке оточення. Коли дивились потім вже документальні фільми про Чорнобиль, Володимир плакав. Він впізнавав всі місця, які показували, і згадував товаришів», – продовжує Ольга і сама не стримує сліз.

Жінки розповідаючи про чоловіків, плачуть і ще тому, що залишились нікому не потрібні, і перш за все – державі, якій нове дихання дали їх чоловіки. Обіцяних квартир так і не виділили.

«На той час підтримки не відчували, і на цей час – мізер. Спочатку призначили одну пенсію, а потім зменшили її врази. Та хіба можна було? Вони ж інваліди… А тепер нам вдовам нема нічого, нас навіть з черги на квартири зняли. Вдовам цього року виділили до 9 травня 840 грн., і на цьому вся підтримка. А про ліквідаторів забувають… Боляче було приходити до пам’ятника в Ніжині, і бачити в якому він стані. Висловлюємо вдячність керівнику КП «ВУКГ» Владиславу Корману за підтримку у догляді за пам’ятником, адже він перший, хто відреагував на прохання відремонтувати пам’ятник. Мітинги – це пам’ять, але хочеться реальних дій», – жаліються жінки.

І не даремно, адже окрім медалей та грамот у них немає нічого. І навіть на пам’ятники чоловікам їм доводиться заробляти самим. І тільки вони розуміють, хто такі ліквідатори, і як бути їхніми дружинами.

Спілкувалась Марина Волинець

 

 

Вам може бути цікаво

  1. Я часто чую, про дружин ліквідаторів! Але ЖОДНОГО РАЗУ НЕ ЧУЛА, ПРО ЖИТТЯ ДІТЕЙ, ЯКІ НАРОДЖЕНІ ВІД ЛІКВІДАТОРІВ! Ніхто не задумується, яке життя тільки спіткає цих бідних дітей!
    Я наприклад, донька ліквідатора, який пішов через 2 тижні, після зриву туди! А повернувсь за 2,5 місяці! І незважаючи, на заборони лікарів, майже відразу зачав мене!
    Скільки себе пам’ятаю, стільки я й хворію! Зараз збираюсь вирізати величезну пухлину в щитовідній залозі!
    Але держава ніколи, ніде, ніяким чином не згадує про цих дітей!
    Батьки мої розлучилися, батько одруживсь вдруге, прожив з новою дружиною 5 років і помер у віці 53 роки! Бідний відмучивсь, кожен рік по лікарнях, стрічки з аптек, довжиною в вічність! І його нова дружина отримала допомогу на поховання, лтготи на комунальні, виплати вдовам! Яким боком вона це отримує???? Чи вона бачила той його біль? А що діти? Чому діти нічого не отримують? Вона тепер така бідна, сидить допомогу отримує! А ми з мамою, яка чекала його з Чорнобиля, яка підтримувала 25 років, яка лікувала, яка стони вночі слухала- ніяким боком виходить? І я, дитя радіації- нікому не потрібна!

    1. Це все емоції і ваш індивідуальній випадок . Насправді ж за статистикою діти ліквідаторів в загалі мають кращі показники здоровя ніж всі інші . Чому ?Ну напевно через дещо краще обслуговування і матеріальне забезпечення . Доведенно відсутність пролонгованого впливу радіації на здоровя тим більше на наступні покоління .

Залишити відповідь