«Любили, коли хтось «тупив», бо конвеєр зупинявся…» – ніжинські студенти про заробітки в Польщі

«Авраменко є? – проводить студентську перекличку викладач» – «Він в Польщі! – відповідає староста» – «Петренко?!» – «Теж в Польщі!» – «А Радченко?» – «Він у Чехії!..» Ця жартівлива студентська переповідка не вигадка, а дзеркало сьогодення. У багатьох вишах вона стала реальністю і вже нікого не дивує.

Тимчасова трудова міграція до країн близького зарубіжжя, а зокрема до Польщі в побуті українців вже давно перетворилася на звичне явище. Західна сусідка, за даними Держстату з 2014 року потіснила Росію у списку пріоритетних напрямків трудової міграції. А за найсвіжішими підрахунками польської компанії Selectivv, яка вивчає користувацькі звички людей за допомогою смартфонів, у січні 2019-го на території Польщі одночасно перебували 1, 27 млн. українців.

У цьому стрімкому і строкатому потоці заробітчан маятникова студентська трудова міграція у польському напрямку майже непомітна. Ніхто не рахує скільки саме вишівської молоді здійснює трудові турне, не цікавиться їх особливостями. Проте соціальний ефект цього явища у студентському середовищі вже має плоди і перспективи зростання.

Тільки  з 2013 по 2015 рік частка молоді від 18 до 25 років серед українських працівників у Польщі зросла з 14 до 39 %, показують дані Центру економічних досліджень.

Більшість катаються туди-сюди…

Студентський Ніжин завжди славився своїми активними і працьовитими студентами. Півстоліття тому під гоголівськими колонами виникли відомі у всьому СРСР студентські трудові загони, які будували школи та ферми в середній Азії та в Сибіру. Нині ніжинські студенти хоч і не загонами, але знову їдуть трудитися, на цей раз у західному напрямку.

– Нещодавно замислилась скільки моїх друзів і знайомих в Польщі, або постійно туди їздять, – каже 22-річна студентка Ольга Дученко. – То однокласники поїхали, то одногрупники, однокурсники. Набереться більше десятка. І це якщо рахувати тільки однолітків, без старших людей. Більшість катаються туди-сюди. Одиниці лишаються – роблять карти побиту, шукають інші шляхи.

Ольга з Житомирщини, навчається на магістратурі в Ніжині. На зимових канікулах і сама зважилася на підробіток у відомій сусідній країні. Готувалася до поїздки самотужки, їхала без друзів і знайомих.

– І не лячно було тобі, молодій дівчині самій? – логічне питання виникає.

– Скажу одне – симпатичній дівчині важко самій їздити за кордон однозначно(усміхається) і краще вирушати парою, якщо є, або компанією. Я загартована, все таки за сотні км від домівки провчилася 4 роки.

– У Польщу  їхала, як і всі підзаробити, – продовжує моя співрозмовниця. – Коли в Ніжині працювала у дитячій студії було важко тягти навчання. Під загрозою була стипендія, оцінки, і т. д.. Тому вирішала раз поїхати попрацювати, а далі поринути у справи університетські. Мені було легше зважитися на поїздку, бо через «студентське радіо» вже знала нормальні агенції, чи окремих людей, що реально влаштовують на роботу, «не кидають». За твої гроші тобі все оформлять. Через це багато молоді «сліпо» їде і навіть не знає які документи їй роблять. Власну обізнаність треба  напрацьовувати. За послуги заплатила півроку тому 2000 гривень.

– Працювала на заводі LG в місті Млава, 128 км від Варшави. Збирали плазми. Кожного ставлять на якийсь процес на конвеєрі. Я перевіряла екрани. Короткий інструктаж і одразу на робоче місце. Впринципі операції не важкі, бо так би всіх підряд не брали. З усієї України було багато саме 18-річних. Або після школи зразу, або на навчанні домовились і приїхали сюди.

Наші права як робітників були на рівні з польськими робітниками. Умови праці хороші – кулери з водою, спецодяг, теплі цехи. Один мінус кондиціонери, через них всі хворіли. Був день коли працювала 16 годин. Сама захотіла більше заробити, щоб покрити непередбачувані витрати. Але коли не змогла піднятися на 2 поверх увечері, зрозуміла, що це багато. В основному, або щось привезти додому працювати треба не менше 10-12 годин на добу. Під час робочого дня є кілька пауз. А ще ми любили коли хтось «тупить», але не зі зла, а щоб трохи посидіти, бо конвеєр зупинявся, коли щось не так робив хтось.

– На роботу нас возили автобусом від заводу на який треба було ще встигнути. Поселили нас у хостел, який одночасно добудовувався. Це була енергоефективна будівля з котлом на дровах, який ми самі й топили. Дрова власники привозили як попало. Платили за житло по 250 злотих в місяць. Кімната в будинку коштувала 500 злотих. Для заробітчан вже кусюча цифра.

Всього я пробула в Польщі 2 місяці. Це були канікули і трохи навчального року, коли начитувалися лекції.

– Коли стоїш біля конвеєра за парами не сумуєш?

– Навіть дуже. Встигаєш подумати про все на світі. Але щоб не сумувати треба не розпускати ностальгію, бо вона дуже підступна. Розвіятися після роботи обов’язково треба. Ми з сусідками по житлу знайшли у Млаві вулицю з розбитою дорогою і жартували, що й тут вони не дають українцям покою. А ще знайшли у місцевому супермаркеті рідкий борщ полуфабрикат.

Лайки, доноси, бійки прямо на роботі

Зростаючі ряди армії студентів-заробітчан поповнив і Олин одногрупник 23-річний Дмитро Шило з Прилук.

– На жаль, між навчанням і заробітками часто доводиться зупиняти вибір на  останньому. – міркує Дмитро. – Це особливо стосується нас, старшокурсників-магістрантів. Коли тобі вже більше 20, а за плечами нічого толком немає. Ні закінченої освіти, ні роботи, часто й перспективи також. Давайте дивитися правді у вічі – складнощів стає вдвічі більше коли в тебе ще й гуманітарна освіта.

Я з минулого вересня по грудень працював в Україні. З ранку до вечора і ні грошей, ні навчання. А потім вирішив рушити по накатаному знайомими маршруту. Я знайшов вакансію працівника речового складу. Гроші за неї я мав заплатити не наперед, чого робити нікому не раджу, а по приїзду. Я не став чекати запрошення і поїхав без нього по біометричному паспорту. Щоб перетнути кордон в такому разі прикордонникам треба показувати, що в тебе є гроші. Як це не дивно, але зі мною їхав чоловік якого зняли з автобуса, бо не показав готівку, сказав є кошти на картці.

– Працював на складі фірми «Н&М» під Болеславцем в селищі Осла, – ділиться Дмитро. – Збирав замовлення. Тобто за тими замовленнями що надійшли збирав одяг і формував пакунки, відправляв на конвеєр. Працював по 10 годин в день. Один місяць нам ставили денні зміни з 06:30 до 17:00, на другий нічні – з 17:00 до 04:00. Роботодавець забезпечував робочий одяг та безкоштовний обід.

З житлом, можна сказати не пощастило. Жило у 2 кімнатах нас 8 чоловік. З однієї сторони ліс, з іншої траса. Були проблеми з гарячою водою. Одного разу взагалі прорвало трубу. І ми затопили поляків, які тільки-но зробили ремонт. Це сталося не по нашій вині, тому вони розбиралися з господарем. Коротше як вияснилося потім він своїм сусідам так нічого й не заплатив і на зв’язок не виходив…

Яскраво засів у памяті момент пов’язаний з рівнем охорони праці на таких великих робочих площах як була наша. На моїй зміні проводили пожежні навчання. Зайшлася сирена, всі працівники вийшли на вулицю, де отримали спецнакидки. Умови максимально наближені до реальності. Всі стоять і чекають поки приїдуть пожежні машини. Рівень організованості стовідсотковий.

Не можу не розповісти, як це не сумно, про відношення українців один до одного на чужині. На складі наших було відсотків 70. Це переважно молоді хлопці до 25. Не знаю як де, а у нас були постійні лайки, доноси, навіть бійки прямо на роботі. На чужині хочеться звісно більшої дружності.

–За що билися? – зводжу брови.

– За сканери, візки, ящики… Людей багато набрали, на всіх цього не вистачало. Виходить постійно треба чекати, поки звільниться. А без роботи стояти теж не можна. Дилема.

За місця у столовці, за черги до кавових автоматів. Смішно, але таке було. Мали місце доноси. Дехто хотів вислужитися і розказував полякам, мовляв, той стоїть нічого не робить. Як працівників нас цінують, бо роботящі. А ми один одного не завжди цінуємо і поважаємо.

Цікава деталь – у Польщі поряд з українцями все більше білорусів, молдаванів, кавказьких національностей, азіатських. З нами теж ці іноземці працювали.

Ще був комічний момент. Як кажуть було би смішно, якби не так сумно. Одна українська робітниця взяла брендову річ з полиць одягнула і пішла. А свою залишила взамін.

Збираюся до Польщі їхати знову, як тільки закінчиться візовий коридор.

У обох ніжинських вишах – Гоголівському університеті та агроінституті у неофіційних коментарях факт тимчасової трудової міграції студентів підтверджують. За словами викладачів, трудові поїздки замість навчання поширені серед старшокурсників. Хоч вони й порушують навчальний процес, назустріч молоді йдуть. Дехто зі студентів на цьому спекулює. І самі освітяни часто креативлять – просять показати закордонний паспорт у найбільш настирливих прохачів поблажок.

«Робили все, що казав менеджер»

Якщо старші студенти через роботу ризикують  і пропускають навчальний час, то молодші намагаються вкластися в рамки канікул, але на заробітках все ж побувати.

Другокурсники Віталій Кресан та Руслан Конопля вже по декілька разів працювали у Польщі.

– Польща для багатьох студентів можливість не лише заробити, а й поїхати за кордон, – каже Віталій. – Я вже два роки підряд їзджу туди на підробітки. В Чехію та далі в Європу їхати дорожче і оформлятися важче. Польща реально спрощує можливості для заробітчан. Роботу знайшов легко. Перший раз заплатив 500 гривень за візу і 500 – за запрошення, ну і страховка. Мені все сподобалося. Поляки ставилися добре, особливо, якщо добре працюєш. Я їздив з двома одногрупниками.

– Працювали ми на заводі Валео в Скавіні, – доповнює товариша Руслан. – Виготовляли деталі для різних марок авто. З підготовкою, оформленням проблем не було. Робили все, що казав менеджер фірми-посередника. Працювали в три зміни 6-14, 14-22 і 22-6. Там куди потрапили ми, молоді майже не було. В основному вікова група 35 і старші. На житло не жаліємося. Їжа там дешевша і якісніша, на мій погляд, ніж у нас. Будемо їхати у трудове турне ще.

Зміна обстановки й невеликий підробіток

Минулого літа вперше на роботі в Польщі побувала і 21-річна студентка Юлія Степанець з Чернігова . Працювала на традиційній студентській роботі за кордоном – збирала чорницю в околицях Подсошніни. Це недалеко від українського кордону.

– Зголосилася на такий досвід, бо зібралася компанія знайомих і друзів і цим десантом ми рушили в Польщу на ягоду, – розповідає Юлія. –Сама ні за що би не поїхала. Багато знайомих їздять на таку саму роботу в Німеччину. Туди беруть строго тільки студентів і та програма дорого обходиться. А в стару добру Польщу беруть всіх підряд. На нашій плантації збирали чорницю десь чоловік 200 і всі українці – починаючи від студентів, закінчуючи літніми людьми. Коли закінчувалися ягоди, сапували між рядами. Вихідні давали рідко, як правило, тільки коли падав великий дощ.

Часто менеджери, теж з числа українців, користувалися незнанням новоприбулих робітників – не дописували вагу, не зараховували корби. Це виясняється коли зарплату отримуєш. Самі ж роботодавці дещо порушували права робітників, хоча з їхньої сторони це була спроба досягти дисципліни. Приміром, якщо заздалегідь не записатися «на виїзд», то могли не дати зарплату і змусити добиратися до вокзалів самостійно. Те що в тебе починається навчання і тобі треба їхати – не аргумент. З житлом, харчуванням все було більш менш.

– Цього літа в Польщу збираєшся?

– Ні. Я хочу знайти перспективну роботу в Україні. А поїздка до Польщі була певною зміною обстановки і невеликим підробітком. Нехай так буде і для всіх моїх однолітків які у юності пройшли цю школу життя.

Михайло Ломоносов, тижневик “Деснянка” № 21(756) від 23 травня 2019 року

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *