Волонтерка Юлія Заярна про художню майстерню в Ніжинському інтернаті та проханням до ніжинських художників

 

 

 

 

“Важливі в житті речі – це зовсім не речі!”

12 липня п’ять тендітних пані на невеличкій автівці приїхали з Броварів до Ніжина з прекрасною та водночас складною місією любові до тих, хто найбільше її потребує.
Цього разу до Ніжина завітали: Юлія Заярна – броварчанка, натхненниця волонтерської діяльності; Анастасія Лазаренко – художниця, виконавиця проєкту художня майстерня для Ніжинського дитячого будинку-інтернату; Євгенія Мозгова – активна учасниця багатьох волонтерських поїздок; Марія Гринюк – донька Юлії Заярної, студентка, учасниця багатьох волонтерських поїздок; Вікторія – подруга Анастасії, талановита художниця, помічниця в художній майстерні інтернату.
Вже чотири роки Юлія Заярна об’єднує навколо себе волонтерів не лише з рідних Броварів, але й інших областей України та ділиться теплом душі з дітьми та молоддю інтернатів.
Закупившись в ніжинському супермаркеті, дівчата з великою кількістю пакунків швидко рушили до вихованців Ніжинського дитячого будинку-інтернату, що на Березанській. Їх там вже чекали усміхнені та щирі обличчя, які випромінювали найтепліші почуття вдячності та любові до гостей.
Життя в Ніжинському інтернаті завирувало з новою силою: хтось спішив занести подарунки до приміщення, хтось вже налаштувався на майстер-клас з малювання разом з гостями.
Коли перші яскраві емоції вщухли, а деякі молоді люди почали свою мистецьку терапію, журналісти інформаційного сайту «Нежатин» запросили до відвертої розмови натхненицю цієї волонтерської місії Юлію Заярну.

Юлія, вже чотири роки ви займаєтеся волонтерською діяльністю, як виникла ця ідея?

  • Спонтанно! Людина, яка відгукнулася на прохання в пошуках донора для моєї знайомої попросила нас допомогти одному з інтернатів. Отже, піклування про інтернат було нашою відповіддю на донорську допомогу надану нам. Виявилося, що наші люди дуже щедрі та радо відгукуються на прохання про допомогу. Збираючі речі через об’яву у Фейсбуці для одного інтернату, ми назбирали на цілих чотири заклади.

Поїхавши раз до дитячого інтернату, ми не змогли зрадити очікування вихованців, адже по від’їзді вони дивилися нам в очі й запитували чи приїдемо ми знову. Звісно ми відповідали стверджувально. Одного разу цих дітей вже зрадили найрідніші й тому порушувати обіцянку не дозволяло серце. Рішення завжди було однозначне «Їдемо!».

Ми знаємо вже всіх вихованців на імена, їх особисті побажання, смаки та потреби. В кожному закладі в нас дружні і теплі стосунки не тільки з вихованцями, а й персоналом.

Члени вашої команди змінюються чи допомагають одні й ті ж самі?

  • За чотири роки команда суттєво змінилася, але на сьогодні вже побудований міцний кістяк. Також є певна кількість людей, які їздять по можливості. 50 відсотків постійного складу, 50 – складу оновлюється! Ми завжди відкриті для всіх!

Юлія, розкажіть про себе…

  • У свій час закінчила журфак та режисерське відділення. Наразі проживаю в Броварах й займаюся фермерським господарством, вирощую мисливських фазанів та африканських сомів. Мама трьох дітей. Старший син пішов до армії прикордонником, середня донька Марія їздить зі мною до інтернатів, займається волонтерством, а також вона студентка, опановує графічний дизайн. Молодший син – школяр.

Чи підтримує вас чоловік?

  • Перші декілька місяців йому напевне було дискомфортно, але за чотири роки повністю спокійно сприймав всі проєкти, жодної претензії або невдоволення до нашої бурхливої діяльності. Ми живемо практично на складі, хоча вже давно було обрано інше місце для зібрання матеріальної допомоги, але люди продовжують нести все до нашого будинку. Зауважу, що перші волонтерські поїздки відбувалися за безпосередньої участі та фінансування мого чоловіка.

Чи скаржилися члени вашої родини на завантаженість сімейного «гнізда»?

  • Одного разу нам принесли чимало допомоги, майже вся квартира була заставлена пакунками та коробками. Пробиратися між цими лабіринтами було досить важко. Тому старший син жартома зауважив, що йому час ставати «людиною-павуком», аби пробиратися до своєї (ред.- найвіддаленішої) кімнати по стінах та стелі. Але коли пакунки ми відвезли по інтернатних закладах й квартира спорожніла, чоловік зауважив, що чогось не вистачає й таке враження, ніби нас обікрали. Треба зазначити, що це тривало не довго, через три дні пролунав дзвінок: «Доброго дня, можна вам принести речі». І все завертілося по-новому.

Як ви опинилися в Ніжинському дитячому інтернаті?

  • Ніжинський дитячий будинок-інтернат додався до нашого списку підопічних закладів три роки тому. До нас звернувся один чоловік й запропонував спільно допомагати і підтримувати цей заклад. Нині ця людина продовжує телефонувати й підтримувати разом з нами вихованців закладу. Він не бажає афішувати свою діяльність й живе по принципу «Права рука не знає, що робить ліва».

Що ви відчуваєте, коли відвідуєте подібні заклади?

  • Коли приїхали перший раз до Ніжинського інтернату було дуже незвично, дико особисто для мене бачити таку кількість чоловіків, які не здатні піклуватися про себе. Ми звикли бачити чоловіків сильними, впевненими, дієздатними, а тут різкий дисонанс За інших обставин вони могли бути нормальними членами суспільства, якби в нашій країні повноцінно і якісно функціонувала інклюзивна освіта. Якби суспільство реагувало на них лояльно, з розумінням, то їх життя було б набагато яскравішим та успішним. На жаль нам до цього дуже далеко.  Час втрачено й вони наразі знаходяться в таких закладах через неможливість повноцінно адаптуватися в нашому суспільстві.
В перші рази дуже важко реагувати спокійно, без зайвих емоцій на вихованців подібних закладів, але в Ніжинському інтернаті все було значно легше, адже тут люди дуже відкриті та світлі.
Ні в якому разі не можна собі дозволяти сльози та жалість до цих людей. Ми маємо відноситися до них, як до рівних, повноцінних особистостей. Вони цього варті!

Чи були у вас емоційно тяжкі ситуації?

  • Перше відвідування Замглайського психо-неврологічного жіночого інтернату було з двома чоловіками-атовцями, згодом вони перебували в шоці від побаченого. Обидва мали доньок й вид занедбаних панянок просто змусив їх плакати. Вони не були морально готові бачити таку кількість знедолених жінок. Відсутність звичайних життєвих радостей, як то перше кохання, поцілунок, сім’я, яких їм ніколи не отримати, просто краяли серце цим мужнім атовцям-волонтерам.
Перші поїздки були психологічно й морально найтяжчими, після них приїздила додому й декілька днів сльози просто не вщухали. По-перше, відбувається переоцінка цінностей, коли поряд люблячі люди, які підтримують та піклуються це найбільший дарунок і його варто цінувати та берегти. По-друге, є руки, ноги, функціональний, здоровий мозок, рідні живі і здорові – то нема чого скиглити та жалітися. По-третє, все можна виправити й найстрашніше більшості звичайних українців просто не відоме.

Як виникла ідея з художньою майстернею у Ніжинському інтернаті?

  • Спочатку відвозили одяг та речі по звичайних потребах, але згодом побачили в вихованцях певний творчий потенціал. Наприклад, не просто малювати на заняттях, а брати участь в тематичних майстер-класах.
З вихованцями Ніжинського інтернату ми провели вже безліч майстер-класів. Ніколи не забуду, як ми робили новорічні прикраси з ниток та клею. Хлопцям спало на думку, що клей то харчова глазур, адже за місяць до того ми розписували імбирні пряники за допомогою подібної їстівної, білої речовини. Тому вони намагались з’їсти той клей ПВА. Також ми виготовляли брелоки, магнітики та чимало інших цікавих речей. Коли ж дійшла черга до художнього майстер-класу то виявилося, що їх креативність та творче бачення унікальні.
Від цих картин навіть випромінюється інша, незвична енергетика.  У свої картини вони вкладають все світле, що є в їх серці.
Наразі декількох дітей перевели в інші заклади, тому ми плануємо їх відшукати, адже обіцяли влаштувати виставку з їх картин, а після виставки – аукціон.
У кожного з них є своя маленька мрія, яку вони планують втілити власноруч. Хтось хоче мобільний телефон, хтось засоби для гоління, або зовсім прості, але водночас важливі для них речі – відвідати парк та придбати стаканчик смачної кави з кавомашини.
Коли чуєш про такі бажання, бачиш потенціал дітей та потужну команду з волонтерів, розумієш, що варто допомогти втілити їх маленькі мрії в життя.
Також з грошей зароблених з продажу картин на аукціоні ми придбаємо фарби, полотна та інший матеріал потрібний для функціонування художньої майстерні Ніжинського інтернату.
Ідея художньої терапії належить нашій волонтерці-художниці Насті. Також, один зі священників греко-католицької церкви показав наші надбання фонду «Карітас» і вже ця гуманітарна організація зацікавилася нашим проєктом та профінансувала більшу частину його втілення. Сподіваємося виставка та аукціон відбудуться теж успішно.

Зокрема хотілося зробити невеличкий заклик до ніжинських художників, можливо хтось з них захоче долучитися до нашої діяльності та спробувати з вихованцями різні техніки та форми малювання.

Чи є в планах ще майстерні?

  • Для кожного закладу ми підбираємо заняття по фізичних можливостях та вподобаннях вихованців. У Замглайському психо-неврологічному інтернаті ми плануємо відкрити гончарну майстерню.
 

Що важливе ви зрозуміли за ці роки волонтерської діяльності?

  • Один з наших волонтерів Борис Лінник сказав, що не туди возять дітей на екскурсії. Бачити знедолених дітей, тих котрим не пощастило мати психологічно здорових батьків, де батьки мають різного роду залежності набагато краще дає розуміння підростаючому поколінню про вічні, справжні цінності, ніж безліч годин виховних бесід від вчителів та батьків. Справжнє щастя, коли в тебе є мама й тато, коли вони тверезі й здорові, коли ти ситий, коли щастя для дівчинки просто мати волосся, а не обстрижену голову, коли в тебе нема лишаїв по всьому тілі, коли тебе вдома зустрічають батьки, а на столі гарячий обід замість пустих пляшок. Кожному хто в майбутньому стане батьками варто подивитися на результати безвідповідального батьківства.

Особисто я вважаю, що кожному не завадило б відвідати подібний заклад, аби зробити переоцінку цінностей, зрозуміти прості та водночас важливі речі – це зовсім не речі, а здоров’я та життя рідних та близьких, яке варто цінувати більш за все! Коли люди жаліються один на одного, то треба замислитися, що тимчасові проблеми в відносинах та невідповідність наших дітей чи партнерів по деяким критеріям можливо не найстрашніше в житті.

Всі бажаючі можуть долучитися до подібної діяльності знайшовши та зв’язавшись з Юлією у Фейсбуці за іменем «Юлия Заярная».

Лілія Журко, фото автора

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь