Кінорежисер з Ніжина Віктор Абузяров: «Людина — це вже сюжет та історія»

14 жовтня — День українського кіно. Ніжин.City поговорив із відомим сценаристом, кінорежисером, членом Спілки кінематографістів,
письменником, фотохудожником Віктором Абузяровим, який у 2009 році на літературному конкурсі «Коронація слова» у номінації «Кіносценарії» став переможцем за твір «Фросина любов».

Повідомляє Nizhyn.city

Режисер має ніжинське коріння. Його мати співала в церковному хорі, а потім — у ніжинському театрі, де під час спектаклю й познайомилася з майбутнім чоловіком. Він жив в Пензі, але опинився у Ніжині. У 1933 році молода родина Абузярових, рятуючись від голоду, переїхала до Ленінграда, а в 1945 знову повернулася в Ніжин.

Про режисуру і перший фільм

У мене мрій не було. Спробував себе у технічному вузі, але, як то кажуть, не пішло. І тоді вступив до Ніжинського педагогічного на музично-філологічний факультет. Саме під час навчання там почав пробувати писати (це були новели, нариси) та друкувався в нашій місцевій газеті «Під прапором Леніна», за що отримував гонорари 3-5 карбованців. Для студента то були досить пристойні кошти. Після закінчення вузу працював 8 років вчителем, але зрозумів, що педагогіка — не моє поле діяльності.

Віктор Абузяров. Студентські рокиВіктор Абузяров. Студентські роки

Хотілося підняти свій фаховий та соціальний статус, бо на той час режисура — звучало гордо. А головне було велике бажання. Я почав займатися в гуртку акторської майстерності, що діяв при Ніжинському Будинку культури під керівництвом студента Щукінського училища Володимира Симоновського. У 1966 році вступив на стаціонар кінорежисерського факультету Київського
театрального інституту імені Карпенка Карого в майстерню художнього фільму Артура Войтецького.

Художня документалістика — це особливий жанр кінематографу, бо потрібно в короткому метрі знайти ідею, тему і дуже виразний характер героя

У 1971 році завершив своє навчання і зняв документальний фільм про народного поета, скульптора-колгоспника із села Сокиринці Миколу Харченка. Але цьому передувало написання новели «Живое семя» про художника-примітивіста. Мене направили асистентом на зйомки великого документального фільма про голову колгоспу Щорського району. Для цього потрібно було зібрати деякі матеріали про кобзаря Остапа Вересая. Так я опинився в Сокиринцях і
познайомився з поетом-скульптором Миколою Харченком. От тоді і визріла думка зняти про нього фільм «Сокиринські сонети». Саме тоді я і народився як художник-документаліст, бо письменником на той час я вже став.

 

Про визнання та повернення до Ніжина

За фільм «Сокиринські сонети» я отримав премію, диплом на міжнародному кінофестивалі «Молодість» у жовтні 1971-го в номінації «Кращий фільм-портрет». Та затребуваності не було. Я тоді ходив на різні кіностудії Москви, Ленінграда, Одеси, але на роботу мене брати не поспішали.

Передивившись мій фільм, говорили: «В вашем фильме нет просоветского духа». Тож мені довелося виїхати до Іркутська, де я пропрацював 20 років режисером-документалістом на Східно-Сибірській кіностудії.

​ 1974 рік. Тайга. Під час зйомок фільму "Перша зима на БАМі" Знімальна група. Віктор Абузяров зліва - третій. ​​ 1974 рік. Тайга. Під час зйомок фільму “Перша зима на БАМі” Знімальна група. Віктор Абузяров зліва – третій. ​

Про ігрове кіно я не думав. Розумів, що з моїми думками та художніми вподобаннями там мені нічого не світить

1980 рік. Море Лаптевих. Зйомки фільму "Якуцький флагман"1980 рік. Море Лаптевих. Зйомки фільму “Якуцький флагман”

Я писав документальні сценарії, а не літературні (на рахунку режисера більше 50-ти фільмів і декілька десятків кіножурналів — ред.). Для мене була «ідея фікс» — повернутися на батьківщину, землю моєї юності. З 1997 року я живу в Ніжині, де й надалі займаюсь творчістю.

Про улюблені теми та «Фросину любов»

Фільм «У горячего ключа» про молодих БАМівців — одна з моїх найулюбленіших тем. Адже молодість та кохання відіграли не останню роль у моїй літературній творчості.

За жанром «Фросину любов» — це трагедія про кохання. Щодо пропозиції екранізації, то вони були з боку відомих режисерів: Григорія Кохана, Бориса Савченка. Цього року кіностудія Довженка знову цікавилась сценарієм, велись перемовини. Але пропозиція наразі знову в «замороженому стані».

Це твір про глибоку трагедію. Зіграти роль такого плану, на мою думку, наші сучасні актори не в змозі, на противагу великим, таким як Смоктуновський, Аліса Коен. Але ж вірю, що сценарій екранізують.

​Переможець номінації «Кіносценарій» – режисер-документаліст із Ніжина Віктор Абузяров. 4 червня 2009 р. ​

У мене є ще історія, яку я хотів би екранізувати. Це «Прощання без покаяння», але це окрема тема для розмови. Останній фільм «Живий засів» зняв у 2012 році. Він про сокиринських талановитих людей, про покоління поміщиків Галаганів. Після цього вже не знімав, немає спонсорів.

Про кохання

Жінки були домінуючою лінією в моїй творчості. Я написав багато новел, але збірки ще не було. Я багато подорожую. Під час однієї з поїздок зустрів цікаву та красиву жінку. Про такі зустрічі говорять — «случайная попутчица». Саме ця зустріч і лягла в основу новели під назвою «Апологія пристрасті». До речі, й збірку свою я теж так назвав.

У вересні 2014-го вийшла книга «Прощання з покаянням, або ж аспірантура любові». Це перевидання у 4-му томі. Над книгою я працював 35 років

Це історія про моє кохання. Книга присвячена жінці Альбіні. Вона пройшла крізь усе моє життя. В романі в неї літературне ім’я — Шагане. Ми бачились з нею за все життя лише 49 днів, тобто 7 разів. Уперше я зустрів її у 1965 році. Зайшов якось на танці в наш ніжинський Будинок культури і побачив її. У неї прекрасні східні риси обличчя (батько — туркмен). Провів з танців, а в результаті виявилося, що вона була заміжня за моїм шкільним приятелем.

Друга зустріч відбулася випадково: на Воздвиженському мосту. Потім моя кохана студентка перевелася з Ніжинського педінституту в Самарський університет. На пальцях можу перелічити кількість наших зустрічей. Такого кохання в моєму житті більше не було. Остання зустріч відбулася в 1991 році. Вона не знає, що я написав про неї книгу. Намагався знайти її в 90-х роках, писав листи в Душанбе, де вона проживала на той час, але відповіді не отримав.

Про майбутні плани

Цього року світ побачив мій новий роман «В тени распутства» — історія про талановитого українського режисера та його творчий конфлікт з педагогом, який не розуміє творчої людини. В цьому і полягає конфлікт. Головний герой Володимир Жовтопляс — реальна персона. Розпочав писати роман у 2018 році, останню главу завершив у 2019 році. В сюжеті переплітається і детективна лінія, і любовна. Розкривати «занавіс» не буду. Тираж невеликий, поки що 20
примірників. Презентація роману планується на початок жовтня у міській бібліотеці.

Також працюю над новим романом — це два романи в одному паралельно, про дві епохи: 1814 та 2014 роки, двох героїв, які брали участь у революціях. Про людей, які захищали незалежність, відстоювали свободу у різних століттях. Прототипом сучасного героя є реальна особа — ніжинець.

Спочатку роман назвав «Заговор лукавих», але народилася нова назва «Прикинутись пилюкою». Вона філософська. Чому? Нещодавно у мене на підвіконні з’явилися малесенькі жучки. Як тільки до одного торкнешся, то він завмирає, прикидається мертвим, а відведеш руку — «оживає», починає рухати вусиками. Жучки зникли з підвіконня, а назва роману народилася.

Тетяна Марченко для Nizhyn.city

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *