17 вересня в Україні святкують День рятівника. Ці люди відчайдушно, не жаліючи свого життя, рятують інших і для них кожна врятована людина – то є велика нагорода в житті. Серед них і працівники Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту ДСНС України.
Журналістам сайту НЕЖАТИН вдалось побувати на території аеродрому та поспілкуватись з мужніми чоловіками, які обіймаючи крилами небо, рятують землю від пожеж і надзвичайних ситуацій. Очолює авіаційний загін Іван Миколайович Коробка. Його з цією професією пов’язали цікаві життєві обставини і ця робота стала щоденним сенсом його життя.
Моєю мрією керували не гроші, а любов до неба
Я з дитинства мріяв стати пілотом, і це була ще мрія мого батька. Він теж хотів літати, але перед самим вступом до спеціалізованого вишу отримав травму і не пройшов медкомісію. Тоді він казав: «Мій син здійснить мою мрію». Це бажання у нас з ним розбігалось. Дійсно я хотів стати пілотом, але так склалось, що саме закінчення мною школи припало на розпад Радянського союзу. Якраз тоді Україна переживала складні часи в плані економіки, і це відчув чи не кожен. Вплинуло це і на мою мрію…
Моя сестра вийшла заміж за військового авіатора. Вони жили в Житомирі. Я на власні очі бачив, як вони бідно жили. Мої батьки возили їм з Харківщини продукти. І саме питання заробітної плати «підкосило» мене на шляху до мрії. Почав сумніватись. Але закінчуючи школу, на весняних канікулах я вкотре поїхав до сестри. Сів у черговий літак «МиГ 23» чергової ланки і провів з пілотами на чергуванні всю ніч. Після цього твердо був впевнений, що гроші не основне – основне люди з якими будеш працювати. Повернувшись додому, сказав батькові: «Я однозначно буду пілотом!»
Замість канікул – польоти
Того ж року я вступив до Харківського вищого авіаційного училища льотчиків. Процес навчання був досить цікавий. Він не такий звичайний як у всіх студентів. Льотчики перший курс вивчають основні дисципліни, а з другого курсу починається професійна підготовка. Канікулів літніх не було, адже в цей час відбувається практика – польоти.
Перший політ
Перший політ був незрозумілий – шок, в деякій мірі розгубленість і в той же час – зібраність. Теорія і тренажери – це одне, але коли літак відривається від землі і ти за штурвалом, розумієш – все в твоїх руках.
58 польотів проводиш з інструктором, а далі ти сам керуєш літаком. Ти зобов’язаний його відчувати. 1 липня 1994 року здійснився мій перший самостійний політ. Сонце сідало, я летів і весь час дивився в дзеркальце, шукаючи інструктора, як підтримку. А потім усвідомлював, що сам управляю, і ніхто мені не допомагає. Так зародилась впевненість і відповідальність в небі.
Міг працювати у Львові, але доля показала шлях до Ніжина
На 4 курсі навчання потрапив в групу перенавчання на транспортні літаки. Перенавчався в Луганському вищому військовому училищі штурманів. Там освоїв літак «Ан-26». Після випуску в мене була можливість потрапити в частини, де саме експлуатувались такі літаки. Мені запропонували три місця служби. Перше з них знаходилось у Львові, і туди мені прямо таки рекомендували йти. Друге було в Борисполі, але на той час туди потрапити було не так просто. І третє знаходилось в Ніжині. На той час я навіть не знав, де знаходилось це місто. Але саме воно мене чомусь одразу зацікавило. І я запитав: «А що ж там?»
Мені повідомили, що в Ніжині має створюватись нова ескадрилья. І я вирішив переїхати жити і працювати сюди. Це ближче до моєї батьківщини, і тим більше, для мене це було початком нового етапу в льотній кар’єрі, де я точно зміг би себе реалізувати.
1 листопада 1996 року я вперше приїхав до Ніжина. Почав служити на посаді другого пілота літака «Ан-30».
Зарплата раз на рік
У 1997 році потім почався процес подальшого реформування авіації. Ескадрилью вирішено було скоротити. Але я тут залишився, навіть за можливості перевестись в Бориспіль. Відтак перейшов в авіацію МНС. Це було на початку дуже проблематично. За час поки проходили процеси реформування у нас не було зарплати, а потім в кінці року отримувало заробітну плату за 12 місяців. Але ми всі, хто тут залишився, розуміли – це тимчасово і просто потрібно пережити цей етап.
Щасливе число «13»
13 серпня 1999 року ми літали перші польоти в авіації МНС. Кількість польотів була – 13 і літак на якому літали був під номером «13». Кажуть, в авіації – це нещасливе число, але ми так не вважали, для нас воно було щасливе. Хоча, ще за радянських часів в цей день не літали, а отримували зарплату, тим самим не ризикуючи вдачею.
Врятована матір 4 дітей запам’яталась більше погашених десятки пожеж
Пам’ятаю пожежу на складі боєприпасів у Балаклеї
Першим зливом води ми відбили вогонь від заправки, а другим попали саме в той арсенал який треба було і пожежа пішла на спад. Але відчуття в ході місії були дуже гострі, адже кожен розумів, що життя в загрозі і снаряди, що вибухають, можуть потрапити в літак. Виважено підходили до даної ситуації, провели розвідку, підлетівши до складів, дивились, куди летять уламки і, оминаючи їх, гасили. А взагалі, відчуття страху долають тебе, поки не бачиш пожежі, а коли вона в тебе перед очима, виділяється стільки адреналіну, що страх просто зникає.
Та найбільше розчулило мене місія в Івано-Франківській області. Там була пожежа, у якій горіла домівка родини: мати і четверо дітей. Дві дитини загинули, а двоє витягнула сама мати і отримала дуже серйозні опіки. Ми мали транспортувати її з Івано-Франківська на Донецьк. Був зимовий вечір, і в Донецьку були умови за яких було дуже важко приземлитись. На злітній смузі був боїнг, котрий мав злетіти, але ожеледиця не давала можливості зробити це, а отже і ми не могли приземлитись. Час йшов і не на нашу користь. На борту була жінка, яку чим швидше потрібно було доставити в опіковий центр. Ми були змушені відійти на друге коло, але з думками – вона має залишитись живою. І ми виконали посадку. Жінку чекала швидка. Перевантажуючи її з літака до швидкої весь екіпаж щиро сподівався на позитивний результат. Того дня я отримав найбільше задоволення від професії рятувальника, і зрозумів, ось навіщо мені життя.
Бути рятувальником – це покликання: душі, тіла, свідомості. На це не здатен кожен, навіть кожний другий, навіть кожний третій. Ці одиниці з нас кожного дня розуміють – може статись все, сьогодні я можу опинитись на грані життя та смерті, але я не можу загинути, бо маю рятувати інших: природу, людей, міста…(від автора)
Марина Волинець
Нагадаємо, що зимою 2019 року на базі Спеціального авіаційного загону ДСНС України відбулась церемонія передачі вертольотів H-225 Super Puma рятувальникам, який Україна отримала в рамках створення системи авіаційної безпеки МВС. Даний тип багатофункціональних вертольоів використовується для гасіння пожеж, пошуково-рятувальних операцій, розвідки зон надзвичайної ситуації, а також для виконання завдань із санітарної авіації.
Екіпаж вертольотів у складі заступника командира САЗ з льотної підготовки Олега Іванова та підполковника служби цивільного захисту – командира авіаційної ескадрильї спеціального призначення на вертольотах Н-225 Андрія Дворника здійснили переліт на базовий аеродром.
Члени екіпажу проходили спецнавчання у Франції, щодо експлуатації даної авіаційної техніки. Нам вдалося поспілкуватися з одним із них – Андрієм Дворником.
Хлопець закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба і вже 14 років працює в сфері авіації.
Ви проходили спецнавчання у Франції – розкажіть, як це було?
Сам процес навчання розділявся на три етапи: I етап – вивчення теоретичних аспектів протягом місяця у Французькому місті Марсель; II етап – двотижневе тренування в Шотландії; III етап – 10-денні тренувальні польоти знову у Франції.
Як відомо, ці гелікоптери виготовляє завод “Airbus Helicopters” у французькому місті Маріньян. Що цікавого, нового Ви для себе відкрили?
Можу зазначити, що саме ці вертольоти дуже важко вивчити, освоїти, але з упевненістю можна сказати – що це найкраща техніка в світі щодо користування, експлуатації. Навіть у французів до цих гелікоптерів досить бережливе ставлення.
А взагалі, важкувато було на навчанні?
Так, скажу вам відверто – було не легко. По-перше – мовний бар’єр. Не зважаючи на те, що був перекладач, але звучало багато технічних термінів, і за маленький період часу потрібно було запам’ятати багато інформації.
А чим Ви можете поділитися, що відклалося в пам’яті за час Вашої роботи в цілому? За всі ці 14 років?
Я працюю в тій структурі, де займаються спасінням людей, і я дуже радий що можу чимось допомогти людям, і хочу сказати – що в мене дуже цікава робота. Кожен день – він непередбачуваний, і ти можеш недаремно його прожити, а врятувати чиєсь життя.
Я так зрозуміла, Ви любите свою роботу?
Так.
Тому хотілося б поставити Вам наступне запитання: Мудреці говорять: «хочеш змінити долю – зміни шлях». У кожної людини бувають такі моменти, коли хочеться, скажімо так, «прокрутити час назад» і запитати самого себе: чи пішов би тією ж дорогою, яку обрав, чи змінив би свій життєвий шлях? А як у вас – якби повернути час назад, чи обрали б ви ту ж саму професію?
Ні на хвилину не задумуючись зразу можу відповісти – ні, іншу професію я б не обрав, тому що управляти авіаційною технікою, займатися спасінням людей – це суто чоловіча професія. І що може бути важливішим за людське життя, яке тобі неодноразово вдалося врятувати?
«Обіймаючи небо міцними руками,
Льотчик набирає висоту…
Хто з дитинства дружить з небесами,
Той повік не зрадить мрію цю свою»
Валентина Ващенко
