Тетяна Винник: «Іронія – це найздоровіший спосіб захиститися од фальші»

Нещодавно у Ніжині відшумів великий міжнародний літературно-мистецький фестиваль “Lytavry”. Топ-менеджером цього заходу за участі сучасних українських та закордонних письменників виступила ніжинська авторка та громадська діячка Тетяна Винник. Ніжинці її добре знають, завдяки цікавим і розвиваючим дитячим книгам та чуттєвим збіркам поезії, а також культурним заходам для дітей та дорослих. Як вдалося привезти до Ніжина письменників з-за кордону, чому жінкам у літературі важче ніж чоловікам і що означає бути письменником в Україні запитали у пані Тетяни.

“Литаври – це просвітницький проект”

– Тетяно, ви разом з однодумцями організовуєте вже треті “Литаври”. А як виникла ідея фестивалю?

Ідея має відображати культурні потреби регіону, проекту – відповідно, та бути чітко вписаною у територіальний та історичний контекст. Оскільки Ніжин – це козацьке місто, тому я шукала прив’язку до локації. Хотілося, щоб назва була на часі та символізувала ідею проєкту. Литаври – це музичний інструмент, що наводив жах на ворога своїми грозовими ударами – так козаки сигналізували про небезпеку, передавали накази по війську. Узагалі литаври для козацтва були священною річчю. У нашому випадку “бій у литаври” сигналізує про мобілізацію творчого потенціалу Чернігівщини.

 

– Розкажіть про концепцію “Литаврів”, соціальний ефект фестивалю?

Це просвітницький проект, який спрямований на ознайомлення жителів Чернігівщини із сучасним мистецтвом та літературою. Зустрічі з письменниками, читання, презентації книжок у школах, ліцеях, бібліотеках, університетах, навіть у ніжинському дитсадочку №13 «Берізка», сприяють ознайомленню із сучасним літературним процесом і культурою – українською і зарубіжною, а також ми залучаємо письменників рідного краю. До початку фестивалю готується альманах учасників, який потім даруємо у навчальні заклади та бібліотеки, які з нами співпрацюють. Тому вчителі можуть використовувати ці книжки як джерело інформації на уроках.

– Як вам вдалося привезти у маленькі містечка письменників з-за кордону?

Якщо говорити про те, як ми шукаємо авторів, то можу запевнити, що це не так і важко, якщо ти живеш у літературному просторі не перше десятиліття – знаєш хто чим займається. Якщо говорити про зарубіжних авторів, то ми співпрацюємо з перекладачами, які мають контакти із митцями різних країн – вони запрошують митців, творчість яких перекладена українкою мовою. Це важливо, бо перекладач представлятиме автора і буде його своєрідним мовним гідом.

 

– Цікаво дізнатися про реакцію громади та влади на такий непересічний захід? Яким був фідбек від “Литаврів”?

Міська влада практично усіх міст долучилися до фестивалю. Проте  у нас є незмінна проблема із мером Чернігова – тут ми не маємо зворотного зв’язку. Усі наші листи і намагання знайти контакт зазнають фіаско. Прикро, бо відкриття фестивалю і найбільше перебування у часовому відрізку гостей відбувається саме в Чернігові. Тільки у незрілому владному середовищі чиновники ставиться до громадських активістів як до чужого – іншого. А ми ж по своїй суті маємо одну мету – процвітання та культурний і туристичний розвиток краю, у якому живемо. Ми по своїй суті маємо бути соратниками у цій справі. Цьогоріч чула багато хороших відгуків і від представників влади і від партнерів. Тішить, що у нас налагоджується діалог.

– Захід відбувається на багатьох локаціях. Як справляєтеся?

У фестивалю є команда однодумців-письменників і громадських діячів, які активно включаються в роботу по локаціях. У Чернігові – Ганна Арсенич-Баран, у Ніжині – Анатолій Шкуліпа, у Бахмачі – Ольга Батьковська та Іван Баран, в Острі (Козелецького району) – Ірина Смовська, у Корюківці – Володимир Онищук, а в Седневі – Тетяна Луговська. Копірайтингом фестивалю на сторінках у соцмережах займалися Анастасія Степанова, Ірина Венжик й Ольга Семиляк.  Добре працювали і прес-секретарі – Віктор Татарин та Михайло Ломоносов. Ольга Ольхова зі своїми студентами забезпечила відеозйомку.

 

 

– Ви маєте основну роботу, коли встигаєте ще й громадську підтягувати?

Найважче для мене – бути вдома. Не можу довго бути у спокої. А потім – це вже духовна потреба. Громадська робота – це як наркотик. Коли ти її спробуєш, відмовитися важко. У мене була перерва, але через рік я повернулася.

У літературі немає жіночих і чоловічих жанрів

Тетяно, ви відома авторка, маєте книги, публікації, премії, але творчий шлях це нелегко. Чому Ви обрали саме його?

Я знала з дитинства, чим я буду займатися. Любила малювати, займалася художньою гімнастикою. Але читати любила найбільше, була постійною читачкою міських бібліотек. Зі словом найбільше люблю працювати, з образами, ритмікою… Але це, певно, питання більше не до мене, а до генетичної схильності – до природи, Бога.

– Що означає бути письменником в Україні?

Після знецінення пафосу шістдесятництва, який «опустили» до банальної риторики, прийшов час постмодернізму. Суспільство і митці стомилися від знецінення загальнолюдських концептів, тому й з’явився сміх над сакральними колись сенсами. Це, за Гоголем, сміх крізь сльози. Глузуючи над штучним пафосом, митці доводили його до абсурду. Це захисна реакція од пластмасової патріотичної естетики. Адже коли усі бачили, що у попередників слово розходилося із їхнім способом життя, з їхньою реальною етикою життя (ключове слово етика), з’являлася недовіра, а відтак – і висміювання їхньої мистецької естетики. Після десакралізації усього святого, чим переповнювалася світобудова української парадигми буття, іронія – це найздоровіший спосіб  захиститися од фальші. Сьогодні час фейковості, і митці вибудовують свій творчий дискурс. Література цього часу різна, цікаво буде подивитися на сучасний літературний процес років через тридцять.

– З ким би ви хотіли побесідувати про життя з культових колег по перу і чому?

Я б хотіла зустрітися із Прустом, Хемінгуеєм, Маркесом, Кафкою, Джойсом, Мариною Цвєтаєвою, Сільвією Плат… із живих – з Міланом Кундерою… ну багато є таких письменників… Якщо говорити про українських сучасних митців, я знаходжу можливості спілкуватися з тим, із ким хочу.

– Наскільки важко нині бути саме письменницею? Маю на увазі гендер у сучукрліт….
Бути завжди важко. Не-бути простіше. У жінок більше побутової роботи, ніж у чоловіків. Давайте це будемо визнавати. Навть якщо ти у шлюбі із письменником, будучи письменницею, у тебе все одно більше побутової роботи. Хоча зараз сучасний світ, і про все можна домовлятися. Я люблю готувати, але я не буду щодня виварювати борщі і смажити гору котлет. Іноді я це роблю із задоволенням, але щодня… Ми із сином, коли я стомлена, або коли хочемо просто побайдикувати, купуємо піцу чи роли і прекрасно себе почуваємо. Коли син був маленьким, я пригадую ці приготування їжі по кілька разів на день… гори посуду… Не готова до цього вдруге… Якщо говорити про самореалізацію без прив’язки до побуту – і жінка, і чоловік має сьогодні однакові можливості робити те, що хоче. У літературі немає жіночих і чоловічих жанрів, як на мене. Є різні форми психіки – від цього залежть творчий вектор. Але тут не гендер обумовлює процес, а людська природа.

– У вас у житті були ситуації, коли хотілося покинути творчість, якщо так – чому?

Не було таких ситуацій. Був час, коли біль паралізовував процес творення – у період катарсису митець не завжди може писати художні твори. Така творчість – це, швидше, реабілітація. Вірші того часу я знищила, тому що вони не мали художньої цінності.

– Що надихає Тетяну Винник і додає енергії?

Енергію можна черпати із сонця, дерев, повітря… Мене надихає життя і люди, які мені небайдужі.

Леон Михайленко

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *