Чим мав би пишатися кожен ніжинець, але про що він навряд чи знає 

Микола Тимошик,
доктор філології, професор, журналіст
П’ЯТЬ  КНИЖКОВИХ ШЕДЕВРІВ ІЗ НІЖИНА: Чим мав би пишатися кожен краянин з-понад Остра й Десни, але про що він навряд чи знає
Шестеро слухачів мого «пересувного» майстер-класу «Українська журналістика в европейському контексті» з Ніжинського університету (кращі студенти журналісти), отримали завдання обрати в Музеї рідкісної книги ім. Г. Васильківського та коротко, але цікаво описати один із рідкісних книжкових шедеврів. І саме такий, яким має пишатися не лише  славний Ніжин, а й цілий наш край. Бо те, що є в Ніжині, дуже воліли б мати й активно промоціювати немало книгозбірень  із світовою славою у Західній Европі та Америці.
Як витіснявся російський дух із українських книгозбірень

Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги

Професор Микола Тимошик вручає чергові свої книжкові подарунки директорові Музею рідкісної книги в Ніжині Олександрові Морозову

Доречно на початку зазначити, що автор цих рядків  мав свого часу тісну причетність до посутніх змін та осібного увиразнення експозиції  Музею рідкісної книги в Ніжинському державному університеті ім. М. Гоголя. Пригадую, якою заідеологізованою й далекою від історичної правди  вона була ще в середині 90-х років минулого століття. «Там русскій дух, там руссю пахнет», – так можна було охарактеризувати її словами їхнього класика.
Чому?
Бо як і кожна ідеологічна установа, всі українські музеї в початкову пострадянську  пору  були саме такими (на жаль, багато з них такими залишаються й нині). Ніжинська виставкова колекція була побудована таким чином, щоб кожному пересічному відвідувачеві підкреслити: старший брат в особі «великого російського першодрукаря Івана Фьюдорова» навчив меншого брата-малороса і друкувати, і читати, і писати. І що ми без того старшого брата – ні на що не здатні. Отож, оспівування «спільної колиски трьох братніх народів», отож, перша українська друкована книжка – раз і назавжди федорівський «Апостол»…
І як то довго можна слухати було ті брехні, коли й школяреві нині відомо: слово Україна в літописах згадується за кілька століть до того, коли виникла Московія,  назви Росія і російський народ – ще пізніше тоді. І що перший український друкар не Іван Федорович, а львівський міщанин Стенан Дропан, який ще за 112 років  раніше до приходу  російського першодрукаря  у Львів мав там свою друкарню.  Про це вже теж багато написано, та мало запам’ятовано нашим загалом. Бо нав’язані  «старшим братом» ідеологеми та стереотипи таки намертво вкоренилися в свідомості багатьох українців.
Що вже казати українську книгу з друкарень Києво-Печерської лаври та Чернігівської  від середини ХУІІ століття яка насправжки «сунула і завойовувала Москву», допоки наляканий такою культурною й освітньою експансією українців російський цар Петро І не видав 1709 року наказу про те, що «нікакіх кніг Кієво-Печерской  і Чєрніговской тіпографій, нєсогласних с московскімі печатмі (тобто не російською мовою – М. Т.) впрєдь не пєчатать».
1994 року в Українському Домі в Києві проходила презентація забороненої раніше радянським режимом книги І. Огієнка «Історія українського друкарства», яку вдалося мені витягнути на світ Божий із архівних колекцій  спецфондів та перевидати з власною передмовою й науковими коментарями у видавництві «Либідь» при Київському університеті. І то була  дуже голосна подія, яка вийшла далеко за межі суто журналістсько-видавничого заходу. Йшлося про переосмислення і нашої історії взагалі, і друкарської справи та місця української книги в національному відродженні зокрема.
Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги
Київські студенти-журналісти в музеї рідкісної книги в Ніжині. Посередині – професор Микола Тимошик та директора музею Олександр Морозов
Приїхав на ту київську першопрезентацію «ув’язненої» книги і єдиний представник Ніжина  – молодий на той час директор цього музею Олександр Морозов. Напевне, що він був вражений  почутим.Бо після того  виставкова колекція тут кардинально помінялася. Домінуючий «руській дух» змушений був потіснитися тим шедеврам світового і українського книгодрукування, який раніш був лише в запасниках. І то так вражало новиною, силою та загадковими долями багатьох експонатів, що упродовж кількох років я стало привозив до Ніжина своїх київських студентів-журналістів і там разом із О. Морозовим проводив для них виїзні лекції з історії української видавничої справи та журналістики.
Нині у Музеї рідкісної книги  в Ніжині, що по вулиці Гоголя, зберігається  понад 3000 направду  дивовижних експонатів. Найдавніші серед них (у перевиданнях) – з ХІ століття, а в першодруках – із століття ХУ-го. Про драматичні колізії, пов’язані зі створенням та побутуваннях багатьох із них можна писати детективні сюжети.
Перші спроби осмислення доль шести з них – у цих розповідях моїх студентів.
Як на українській книзі присягалися французькі королі
На початку XI століття Західна Європа була схожа на великий розрізаний пиріг. Постійні війни за ствердження королівської влади охопили Францію, Італію, Британію, Німеччину. Серйозно втрачала свої позиції Візантія.
А от на сході Європи розквітала могутня, об’єднана держава. То була Київська Русь із центром у величному Києві, який був невичерпним джерелом культури в тогочасному європейському світі. Варто лише згадати про велику бібліотеку правителя Русі, Ярослава Мудрого.
Хто б міг тоді подумати, що Київська Євангелія, родом з тої святині книжного письма, стане однією з реліквій французького народу, й зватиметься Реймським.
Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги
До Франції київська книга потрапила завдяки доньці Ярослава Мудрого Анні, яку князь видав заміж за французького короля Генріха. Великий київський правитель окрім коштовного посагу подарував Анні Ярославні на згадку про рідний Київ Євангелію . Княжна їхала до бідної, слабкої країни, якою їй судилося правити й творити могутньою. І, безпосередньо, завдяки тій унікальній книзі їй це справді вдалося.
По смерті свого чоловіка, за законами тодішньої Франції, розпорядницею волі короля до настання повноліття старшого сина Філіпа, мала стати мати престолонаслідника. Отож, королева Анна Київська. Розумна й патріотична донька свого мудрого батька взяла з собою батькову Біблію, розгорнула її на кафедрі й урочисто заприсягнула на вірність французького народу, тримаючи руку на цій святині.
Так в історії тодішньої Французької держави стався небачений випадок, коли дружина короля присягала не на латинському Святому Письмі, а на Біблії, писаній  у Києві давньоукраїнською мовою .
Книга, яка допомогла Анні Київській самоствердитися, назавжди залишилася в реймському соборі Святого Христа. Відтоді на ньому присягали всі королі Франції, доки в Реймс не приїхав російський цар Петро I. Він переконував французів, що мова їхнього Євангелія російська. Проте, це було не так, адже мова ранньохристиянського твору була давньоукраїнською.
Чехи, словаки, росіяни та багато інших народів присвоювали собі авторство цього шедевру, хоча від того святого письма віяло справжнім українством. Адже доведено, що цей рукопис прийшов до Франції з Києва. Безпосереднє естетичне виконання твору має український характер, бо ініціали та заставки оформлено в наших синьо-жовтих тонах. І найголовніше те, що словниковий ряд київської книги відповідає повністю давньоукраїнській мові. Також фактом є те, що її писали за наказом Ярослава Мудрого спеціально для Анни.
Після її смерті, свята книга поблукала Чехією, Карл IV вивіз її до Праги, аби вона послужила чеському народу. Однак в ході перипетій писемна пам’ятка знову  повертається до Франції.

«Реймська Євангелія» стала тим рукописом, на який у різний період приїздили подивитися видатні діячі свого часу з метою хоча би потримати в руках те велике письмо.
Історія цього духовного талісману французького народу є справді дуже цікавою, повністю не розкритою, а відтак, на жаль, нами забутою. Україна сповна не змогла дослідити ту, справді, унікальну річ.
Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги
Сумно, що ми й досі  не пізнали феноменальну важливість для культури Європи цього одного з небагатьох книгодив часів давньоукраїнської держави, яке уціліло завдяки тому, що було вивезене за межі Київської держави. Дуже прикро, що до певного часу в Україні не могли видавати «Реймська Євангелія» факсимільними виданнями.
Це сталося 2019 року. В рамках видавничого проекту “Повертаємо в Україну культурну спадщину” Національний заповідник “Софія Київська” та видавництво “Горобець” за підтримки Українського культурного фонду видали цю унікальну пам’ятку.
Хочеться помріяти і уявити, що всі пам’ятки нашої культури, подаровані нами іншим державам, або ж вкрадені в нас кривавими загарбниками вже вдома, на рідній українській землі. І разом з ними у повітрі гуляє неймовірна велич тої великої держави,  християнську віру яких стверджували ось такі Євангелії.
Станіслав Кармазін
Пересопницька Євангелія
ХVІ століття ─ це період утворення національних держав, формування національної мови, самосвідомості, культури європейських народів. Цей процес супроводжувався перекладом Біблії на національну мову. Першим у Європі здійснив переклад з латини німець Мартин Лютер на початку ХVІ століття. З того часу хвиля перекладів пішла Європою, та дісталась України.
Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги
15 серпня 1556 року розпочалася робота над Євангеліям за кошти волинської княгині Анастасії Юріївни Заславської. Над перекладом і переписуванням Біблії працювали Михайло Василієвич із Сянока (Лемківщина) та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій. 29 серпня 1561 року в містечку Пересопниця завершили роботу над першим Євангеліє, перекладеним тодішньою староукраїнською мовою.
Для українців ця книжка є символом державності. Пам’ятка  містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови та взаємодії народно-розмовних і книжних елементів у літературно-писемній мові ХVI століття.
Пересопницька Євангелія оформлене в українському народному стилі. Обкладинка виконана з обрамлених в зелений оксамит дубових дощечок. Оздоблювали книгу найкращі українські художники, які перебували під впливом мистецтва відродження ХVІ століття. Це видання можна назвати книжковою пам’яткою мистецтва тієї доби.
Примірник цієї книги тривалий час перебував у бібліотеці Івана Мазепи. Її тримав у руках та вивчав Тарас Шевченко. Нині цей безцінний скарб українського народу знаходиться у Національній бібліотеці України імені В. Вернадського. На книзі приносять присягу усі президенти України, які вступають на посаду, під час інавгурації.
Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги
Ніжинські історики зробили внесок у дослідження цього видання. Оригінал пам’ятки в бібліотеці Переяславської семінарії у 1830-х роках відкрив і ввів до наукового обігу видатний український вчений Йосип Бодянський. Текст досліджували науковці та вихованці Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька, професори О.Грузинський, Ю. Карський та український мовознавець П.Плющ.
Заходами Національної академії наук Україниу новітні часи  факсимільним способом   було перевидано 500 примірників цієї національної книжкової  святині українців. Один із таких 2009 року отримав Музей рідкісної книги в Ніжині.
Валентина Гавриленко 
«Кобзар» Тараса Шевченка без цензури
Окрема вітрина в музеї присвячена Тарасу Григоровичу Шевченку. Звісно, що тут зібрані передусім рідкісні  «Кобзарі».
Один із них – празьке видання  виданий 1876 року.
Особливість цієї книги в тому, що вийшла вона в світ поза цензурними дозволами. Отож, усупереч  і Валуєвському  1863-го і Емському 1876  років цензурним указам,  якими заборонялося не лише друкувати в Російській імперії книги українською мовою, а й ввозити їх з-за кордону.
Цей «Кобзар» надрукований за ініціативою подружжя Олександра та Софії Русових і Федора Вовка.
Коли я взяла до рук цю книгу, то згадала неймовірну історію життя  нашої славетної землячки Софії Русової. Вона була українською патріоткою, не маючи краплини української крові (батько- швед, мати – француженка).
Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги
У вісімнадцять років доля юної і красивої франко-шведки Софії переткнулася з долею українського патріота Олександра Русова. Так вона покохала свого чоловіка, що зі світлою пам’яттю про нього та з Україною в серці жила до останнього подиху свого життя. Ще юною працювала повитухою на хуторі біля Борзни, навчала селянських дітей в Олешні, створила в Києві перший дитячій садок, очолила «Національний комітет учителів», була серед співзасновників педагогічного журналу «Світло». Попри великий ризик  для життя свого і своєї родини Софія допомогла з виходом нецензурованого Кобзаря.
Софія з чоловіком Олександром  довго шукали видавця, який би  погодився надрукувати саме цю книжку, аж поки обнадійливі вістки прийшли із Праги. Було прийнято рішення підготувати два видання: одне без цензури, а друге цензуроване  – про всяк випадок.
Відвезти книжку до Праги за порученням української громади  випало подружжю Русових. У квітні 1876 року Софія та Олександр Русові прибули до чеської столиці. За видання книги взявся відомий  друкар Едвард Ґреґр, який і втілив цей проєкт  у 1876 році. Подружжя Русових, ризикуючи, ввозили книги контрабандою в Російську імперію.
Так чеська Прага дала світові перший  нецензурований «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка. Пізніше за ініціативи Олександра Русова в цій друкарні було видано ще чотири його національного пророка: «Княжна», «Варнак», «Неофіти», «Марія».
Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги
Приверну увагу нинішнього читача до ось цього вірша, якого царська цензура нещадно викидала з усіх цензурних «Кобзарів» . Але в Празі проконтролювати не могла.
«Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».
За змістом «Розрита могила» сильно суголосна з нинішніми нашими реаліями.
Отож, читаймо, думаймо, діймо.
Аліна Гоблик
Давньогрецький Платон у місті над Остром
Чи може хто відповісти на запитання: а якою є найдавніша книга Європи?
У час недавнього відвідання цієї знаменитої ніжинської книгозбірні я отримала змогу не лише легко відповісти на це запитання, а й потримати в руках таку книгу. Це – «Твори» Платона – найшанованішого в світі першого філософа.
Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги
Книга випущена в 1513 році у венеційській друкарні Альда Пія Мануція – відомого італійського просвітителя. Його вважають другою постаттю у книгодрукуванні після Йоганна Гутенберга. Саме він першим почав систематично видавати твори античних авторів та філософів.
Мануцій походив із бідної родини, був учителем дітей привілейованих осіб. Він настільки був зацікавлений античними авторами, що вирішив відкрити друкарню, аби видавати їх твори.
Назбиравши грошей серед батьків своїх  учнів, Мануцій таки відкрив друкарню, яка отримала назву «Дім Альда». Через декілька років вона стала однією серед найавторитетніших в Європі. Тут вийшли у світ твори класичних античних авторів – Гомера, Аристотеля, Сократа, Аристофана, Геродота, Софокла, Вергілія та ін.
Готувати книги до друку Мануцію допомагали освідчені люди, яких він згуртував довкола себе. Звідти вийшло багато примірників, один з яких зберігається в Музеї рідкісної книги.
Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги
Особливістю цього видання є відсутність ілюстрацій. Але воно надруковане вишуканим шрифтом (так званий латинський курсив), який нагадує висічені на мармурі античні написи. Книга надрукована двома мовами – давньогрецькою і латинською. Простір довкола початкової літери кожного твору незаповнений, це робилося спеціально для того, аби її власник міг замовити в художника якусь ілюстрацію (за бажанням). Крім того, простір залишали ще внизу сторінки та праворуч на аркуші складання.
До Ніжина цей примірник потрапив у 1841 році. На останніх сторінках указано, що його подарував якийсь чоловік на прізвище Цитович. Крім цієї книги тут зберігається ще нечисленна, але цінна збірка «альдин» – видань, які були випущені з тієї ж венеційської друкарні. Усього їх  вийшло сім, п’ять з них зберігаються в ніжинському музеї, а одна – в Києві.
Наступники АльдаПіяМануція продовжили його справу, у «Домі Альда» друкувалися твори Данте, Петрарки, Бембо, Роттердамського.
Марина Лоцько
«Життя Святих» Дмитра Туптала
Цю книгу називають українським бестселером ХХVII століття, оскільки це був перший на східнослов’янських землях біографічний словник-життєпис видатних людей минулого.  Первинна її назва – «Четьї Мінеї», тобто читання за місяцями.
Її писав  упродовж  понад двадцяти літ (1684-1705) у Києво-Печерській лаврі колишній ігумен Крупницького монастиря біля Батурина отець Дмиріо Тупталенко (пізніше митрополит Димитрій Ростовський). Використовуючи давньоукраїнські, а також латинські, грецькі, польські джерела, автор опрацював колосальний об’єм історичних оповідань біографічного  жанру.
Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги
Як і автор, тернистий шлях пройшли й «Житія». З 1740, незважаючи на колосальний попит читачів, російська влада і російська церква стали її забороняти. Причина – мова її написання. Не російська. Не церковнослов’янська, а давньоукраїнська. У результаті тривалого виправлення українські наголоси й слова були замінені російськими. Піддались нещадному редагуванню тексти про східнослов’янських святих, насамперед, києво-печерських.
До речі, і проповіді, і вірші, і й історичні розвідки митрополит Дмитро  писав тогочасною українською літературною мовою. На цей важливий момент у біографії цієї особистості звернув увагу дослідник його творчості Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Ось його аргументи: «Не Святитель винний у тому, що його твори перекладали на мову російську й видають їх за культурні цінності російські. І не Святитель винний у тому, що його, українського патріота, росіяни обманно зробили росіянином. І не Святитель винний у тому, що його, святого українського, фальшиво записують до святих самої російської церкви».
У подвижницькому житті Дмитрові Тупталу допомагав Іван Мазепа. Російський цар Петро I добре знав про це. І після Полтавської битви Дмитро Туптало відчув, як над ним згущувалися хмари. Через п’ять днів по смерті Івана Мазепи митрополит залишився наодинці й довго молився. Вранці його знайшли в каплиці. Святитель, уже мертвий, стояв на колінах.
Це був важкий час для України. Як писав Іван Огієнко: «Темно стало в Україні, настало тяжке лихоліття, «горобина ніч».
Микола Тимошик, Ніжин, музей, рідкісні книги
Том «Четьїв-Міней», який я оглядала, був четвертим із 12-ти. Надрукований у друкарні Києво-Печерської лаври. На титульні сторінці друкарським способом набрано: «Книга видана коштом гетьмана Мазепи». Але Слово «Мазепи» затерте сажею В імперії був наказ ретельно нищити все, що пов’язане з Мазепою.
Відомо, що це була настільна книга Миколи Гоголя, сильне враження вона справила на Тараса Шевченка, Івана Огієнка..
Я торкнулася тих сторінок… Побачила більше, ніж можна уявити. Це жива історія, міцний, наш, фундамент.
Тут треба побувати кожному, хто поважає своє українське ім’я. Тут людина побачить Божу іскру. Тут вона і спалахне!..
Ірина Чубенко
Джерело: Mynizhyn.com
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram.

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *