День мами: ніжинці розповідають про своїх рідненьких

Одне з найсвітліших і найрадісніших свят у році – це День матері. Україна, як і багато країн світу, відзначає його в середині травня. Фіксованої дати свято не має. День матері припадає на другу неділю травня. Цьогоріч його відзначають 10 травня.

В День Матері прийнято вітати матерів і надавати їм знаки уваги, а також дарувати символічні подарунки.

Журналісти сайту «Нежатин» запитували у жителів нашого міста: Які мають спогади про маму з дитинства? Яка вона, і що найбільше пам’ятаєте? Що з маминих уроків застосували у своєму житті? Як мама відноситься до ваших успіхів та маленьких і великих перемог?
Вони від душі повідали нам цікаві історії, і у кожного із них – вони свої…

Юлія Стрілець, прессекретар ДП “Ніжинський лісгосп”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кожен день мого дитинства був наповнений маминою любов’ю та турботою. Та головне, що пам’ятаю – я завжди мала свободу вибору, і за наслідки, які приносив мій вибір, відповідала сама.
Прикладів цьому було багато. Найбільше ж запам’ятався такий:

Одного разу мені схотілося записатися в музичну школу, аби навчитися грати на баяні. Ні на фортепіано, ні на скрипці, ні на бандурі чи гітарі, що, в основному, обирають дівчатка, а саме – на баяні. Батьки не відмовляли, а просто сказали, що рішення моє, тож і відповідатиму за нього я. Коли через два роки я зрозуміла, що баян – це не моє, йти «виписуватися» до директора музичної школи довелося самій. Ох і соромно було….. Після цього рішення почала приймати більш зважено. Цей урок приніс свої “плоди”.
Мабуть, жоден з маминих уроків не пройшов безслідно. Нехай я чогось не розуміла, але десь у підсвідомості все закарбувалося. Та головний урок – це приклад, який вона мені показує. Приклад люблячої дружини, турботливої мами, найкращої у світі бабусі, амбіційної та розумної жінки, яка викликає повагу та захоплення.
Мої успіхи – то успіхи моїх батьків. Мій сум – то сум моїх батьків. Вони переживають кожну мою проблему в “сто крат” сильніше, ніж відчуваю я. І пишаються мною навіть тоді, коли я того, на мою думку, і не заслуговую. І ще одне: мама і тато для мене – це одне ціле, тож всі уроки, винесені з дитинства, вся любов і ніжність, що їх відчувала, як була маленькою, і відчуваю зараз – мамині й татові разом. Люблю їх і поважаю!

Денис Соболєв, режисер фільму жахів, який знімали у Ніжині

Рассказывать о своей Маме – это все равно, что писать сочинение на вольную тему при поступлении в самый главный ВУЗ имени самого главного писателя или учёного, при этом от результата будет зависеть, поступите ли вы в этот институт «Достойного сына» или так и останетесь тем, на ком «природа отдохнула». И ключевой пункт здесь – именно чтоб быть достойным. Быть достойным её внимания, её расположения, её поддержки, её уважения и любви, в конце концов. Что тут сказать? Ну, мама, и мама – такой себе самый родной и близкий на земле человек, практически божество, ближе которого нет, и не будет на этом свете. Все просто, верно? При этом её недостатки, недовольства моим нерегулярным питанием, или во что я одет, бурчания по поводу того, что редко звоню, и прочее – всё это при ней, великолепно осознаю.

Конечно же, проходя «Долиной Жизни», я успел обзавестись и другими «полубожествами», и тем не менее, Мама – с нее все началось. Так и запишем.

Моё самое первое воспоминание, года два от роду: сижу на горшке, вокруг – море зеленого ковра гостиной, рядом – полуспущенный гладкий сине-резиновый мячик с единственной красной полоской и гигантски большая Мама, которая присаживается на корточки и смотрит, улыбаясь.

Дальше помню садик «Аленушка», тот, что рядом с третьей школой, и ужасная игра в «отрывалки», суть которой такова: нянечка или чаще воспитательница (Виктория Александровна!) держат меня за ноги, мама – за руки; тот, кто перетянет, с тем и буду, иначе нескончаемый ор несогласия и протестная истерика! И вот мама проигрывает (опять!) – приходится оставаться в садике, но я спокоен и больше не ору, не рыдаю, ведь все «по-честному».

Дальше школа. Её школа. Седьмая, на Гоголевской… Мне 6 лет. В следующем году я тоже стану школьником в этой же «седьмой», а пока смирно сижу на её уроках, слушаю, «глазею» по сторонам. Мама преподает географию и физкультуру. Её обожают дети, они буквально влюблены в неё! И я счастлив. Влюблены, понимаете? Сколько ей тогда было? Двадцать семь? Меньше?

Не помню, кажется, класса с седьмого мама наконец начинает преподавать и у меня. География. Уфффф… Не легко, и на душе все то же ощущение ежедневного экзамена на звание «достойного сына». Воспоминания приходят совершенно четкие: цвета, фразы, темы уроков, а главное, много смеха, радости и знаний. Вот такой интересный коктейль памяти моих детских лет, связанных с мамой.

Хотите примеров? Их есть у меня. Девятый класс, а это, на минуточку, начало «лихих девяностых», ну, вообщем, на улице ночь и горит единственный фонарь во всем городе, так, по крайней мере, запомнилось. Где-то за роддомом. После «квартирника» провожаю домой Леночку, черт её знает, где живущую. Чтобы не было страшно, да и просто, для острастки, разбиваю кулаком заднее стекло сиротливо жмущегося к обочине «Запорожца». Никого вокруг, естественно, нет! Стыдно, конечно, но никто, кроме Леночки не видит, а значит, и не хулиганство это вовсе, а лихость молодецкая. Леночка в восторге, я тоже. Идем дальше, прощаемся возле подъезда. Все, теперь домой. Страшно, а что делать? В общем, подхожу я к ныне разбитому «корчику», как вдруг из-за кустов… Нет, не воры-убийцы-бандиты… Нет, не злобный хозяин «Запора» … а мама… Что-о-о-о??? Да, мама!!! Откуда? Как?! Что делать? Про стекло знает? Видела? Или нет? А вдруг и дальше проследила?! Стыыыыыд! В общем, шла тайком от самого начала, не выдавая присутствия. Мол, мужчина обязан девушек домой провожать, но если мужчине всего 14 лет, то не грех его и подстраховать, если ночь и «лихие девяностые» с Леночкой, черт её знает, где живущей, сулят непонятное «хрен его знает, что». Я, конечно же, тогда очень обиделся на маму и долго не разговаривал с ней. Больше она за мной не шпионила (ну, или просто усовершенствовала в своём «ниндзюцу» искусство незаметной слежки). Сейчас же я вспоминаю эту историю с большим теплом и трепетной нежностью.

Что дальше? Институт, ряд «единственных-и-больше-никогда» влюблённостей, первые взрослые проблемы, спортивные травмы, конкурсы песен, «самогонно-сумасшедшие  Ядуты» с друзьями и прочее, и прочее…Чтобы ни было, мама всегда со мной, новое – советом, поддержкой. Помню, она так и не пропустила ни одних моих соревнований, если только не областные, всегда на лавочке где-то рядом. Но вовсе не скромно и украдкой, как можно подумать, а скорее наоборот – бурно и громогласно, особенно в те игры, когда я надумывал проигрывать! Надо сказать, мама органически не переваривает мат и суржик, но видели бы вы её в те минуты роковые, когда, скажем, мне разбивали, к примеру, губу, или бросали в горячке боя на пол! Фурии, гарпии, Сциллы и Харибды, совместно со всеми в мире Ксенами, принцессами воинов меркли по сравнению с ней в такие моменты (улыбаюсь). Мама убивала взглядом, мама убивала словом, ну… а… если мама дотягивалась сумочкой или каблуком… (откровенно смеюсь!) Ладно, о спортивных баталиях в Нежине расскажу как-нибудь в другой раз.

2006-й год. Я уехал в Америку, где и живу по сей день. Мама осталась в Нежине. Она по-прежнему преподает в «Седьмой». Все та же география и физкультура. Мы видимся раз в год. Я прилетаю обычно осенью. 21-го сентября. Вы спросите почему? Очень просто, 21-го сентября в далеком 1955-м году родилась та самая Мама, о которой я сейчас все это и рассказывал. Ах, да! Теперь у неё новый лучший друг – мой сын Семён. Они часами могут «трещать» по телефону. О чем? Понятия не имею. Спрашивал, и не раз, но они не делятся и лишь заговорчески многозначительно ухмыляются. Наверное, готовят очередной заговор?

Мамочка, родная, знаю, ты сейчас читаешь все это. Надеюсь, ты довольна, и я все-таки сдал экзамен на звание «достойного сына». Хотя, этот экзамен можно лишь начать…

P.S. Где-то за роддомом, в чёрт знает Где. Тот «Запорожец», мам, был горбат, изъеден ржавчиной, и колеса его были до неприличия спущены! Хозяева наверняка его просто выбросили из дома, как ненужную в быту вещь, честно! Да и стекло, по правде сказать, уже было с трещиной вообще, Елена Ромуальдовна … ну, вы понимаете… )))

Ярослав Йотка, аспірант НДУ ім. М. Гоголя, викладач кафедри вокально-хорової майстерності

Звичайно, що мама у мене найкраща. Вона Добра, мила і завжди усміхнена. Мама — це справжній і вірний друг.
Пам’ятаю, що в дитинстві мама завжди дозволяла невеликі пустощі: побігати по калюжах, скуштувати сирого тіста на пироги чи з’їсти верхівку торту до приходу гостей.
Мама приділяла дуже багато часу мені, багато читала. Коли з’являлася нова книжка, то ми лягали на підлогу і мама читала до тих пір, доки я не запам’ятаю усю казку. Мама завжди знаходить спільну мову з будь-ким і цьому завжди вчила нас із сестрою. А ще учила шити, вишивати і пекти бісквіти.
Звичайно, мама пишається моїми успіхами та досягненнями. Якби мама з татом свого часу не підтримали мене у моїх уподобаннях до вокалу, то зараз я не працював би у сфері мистецької освіти.
Я люблю свою маму за те, що вона мене завжди розуміє і підтримує. Мамо, ти у мене найкраща!!!

Наталія Примушко, завідувачка ДНЗ №13 “Берізка”

Вклоняюся тобі, рідненька Мамочко…
І в Бога я прошу для тебе многа літ,
Моя ти, ластівко, мій калиновий цвіт.
Цілую руки струджені твої,
Бо зіркою найкращою ти є на цій землі…
Сіяй же вічно, зірко, Мамочко моя,
Нічого, що у косах сивина росою,
Ти в нас найкраща, ти така одна…
Ми любим тебе всі й пишаємось тобою.

Ці рядки для Мами — Марії Тимофіївни, моєї Мамочки, були написані при житті, на її 50-річчя…
День Матері, для мене особисто, це дуже щемке свято… Бо Мама це приклад в усьому – вона навчила порядності й дисципліні, любові до людей і поваги до старших, працелюбності й умінню долати труднощі.
Мама – це перші пісні й казки, вишиванки й квіти, перші кроки в садочку і школі, це пошиті її вправними руками плаття до свят і неперевершені вареники й пироги…
До всього, чого торкались її руки – все було бездоганним, в усьому був затишок і досконалість, тепло і щедрість великої маминої душі.
Все своє життя пропрацювала вона на одному місці – фабрика «Головних уборів» у Прилуках і користувалася великою повагою і пошаною, а найкращі чоловічі шапки — це мамині золоті руки.
Її посмішку, її м’який ніжний голос я чую і сьогодні. «Вір в себе, ти зможеш, у тебе все обов’язково вийде, ти старанна…» А за успіхи й перемоги – її ніжне : «Молодець!» було краще і солодше за всі скарби землі.
Що навчила мама ? Багато… Все, що маю, що вмію, чого досягла в житті – це моя мама, її віра і любов, вимогливість і справедливе слово, яке говорила чітко і відверто…
У нас, навіть, почерки дуже, дуже схожі. Мені так її не вистачає, але і сьогодні (мами вже немає 7 років). Я подумки рівняюсь на її погляди, якби вона сказала, якби розрадила, якби пораділа…
Спасибі тобі, моя Мамочко, що така ти в мене була. Я не запитую у Бога: «Навіщо ти забрав її у мене, я дякую Богу, що подарував мені таку Маму» . І вірю, що вона мене чує, вона мене бачить, допоки я топтатиму ряст по цій землі.

Редактор нашого видання, Марина Волинець

Моя мама для мене завжди була прикладом жіночності. Від неї я навчилась красі. Вона показувала, як потрібно прикрашати дім, дачу, як оздоблювати їжу, різні композиції, подарунки, та інше. Вона навчила мене, що для родини потрібно створювати свято, навіть у звичайний день. Вона вміє все так представити, що дійсно з’являється настрій і натхнення. Загалом, від неї я перейняла творчість, яку зараз і проявляю у всіх сферах свого життя.
Моя мама взагалі особлива людина, багатогранна і дуже цікава. Тому для мене вона з дитинства – найкраща подруга. Завжди з цікавістю слухає мене, радить, заспокоює у тяжкі хвилини, і я впевнена, що наші розмови – лише між нами. У нас з нею багато спільного, наприклад – любов до тварин: ми можемо тільки й говорити про улюбленців, які живуть в неї на дачі – 3 собаки й стільки ж котів. Кожного дня вона розповідає кумедні історії про них. Це, звичайно, піднімає мені настрій.
Скажу, що з кожним роком, розумію ту важливість в житті батьків, зокрема – мами. Все менше хочеться сперечатися, щось доказувати, проявляти характер: нехай їй буде спокійніше, а спокій, він береже дорогоцінні хвилини життя. Зараз настав наш час берегти батьків!

Від автора:

А я пам’ятаю з раннього дитинства, як мама читала нам казки Пушкіна! Нас у мами троє, і коли вона починала щось робити – треба ж було нас, малих, чимось зайняти. От мама готує на кухні, а ми зачаровано слухаємо!.. «Царь с царицею простился, в путь дорогу снарядился и царица у окна села ждать его одна, ждет пождет с утра до ночи, инда очи
разболелись глядючи, не видать милого руга, только видит: вьется вьюга,
снег валится на поля, вся белешенька земля». І ці казки я пам’ятаю на пам’ять. Часто цитую їх сама собі подумки, бо вони переносять мене в дитинство)..
А ще  була піна з пральної машинки, яку я любила потайки від мами їсти! (Надіюсь, що мама й досі про це не знає)).. Ох що то була за піна! А яка смачна! І там був цілий мій казковий світ: піна виблискує райдугою на сонці, і я уявляю, що то сніг, а там Дід Мороз зі Снігуронькою і Новий рік!
Мама завжди гарна, привітна, усміхнена, пахне ліками і її плаття і сумочка і навіть руки! Бо наша мама – лікар, і в неї с собою зажди є якісь таблетки й на ній — білий халат.
Пам’ятаю велику бібліотеку у нас вдома і першу книжку, яку мама порадила перечитати «Ми у п’ятому класі». Я нею так захопилася, що написала автору книги листа і навіть отримала від письменниці відповідь!. А потім скільки ж книжок я перечитала! Скільки цитат звідти для себе взяла!
На 8 березня пам’ятаю, як вчили разом вірш про маму: «За то, что когда нам приходится туго, мы мжем всплакнуть у родного плеча, мы любим её и за то, что порою становятся строже в морщинках глаза, но стоит с повинной прийти головою – исчезнут морщинки, умчится гроза» і пісню «На зорі мене, мамо, збуди».

А ще – і батько і мама завжди були не тільки моїми батьками, а й моїми друзями і колись я потайки уявляла собі: От, якби вони були моїми однолітками, яка класна була б компанія! Від них – завжди підтримка і порада, на всі мої розумні й не завжди розумні рішення. Що б я не надумала робити: купатися в ополонці – пробуй! І я в же босоніж по снігу і купаюся цілий рік! Змінити професію, переїхати в інше місто, і багато інших моїх ідей, планів, маленьких і великих перемог… – я знала, що моя група підтримки «ЗА»!
А ще я тут прочитала інші люди пишуть: «Звичайно, що мама у мене найкраща». Трохи здивувало, бо найкраща ж МОЯ!))
А взагалі – мама з батьком виростили нас трьох, і я часто дивувалася – ЯК у мами вистачало терпіння на нас всіх? Бо вона у нас завжди, як той Ангел з небес: добра, тиха, мила, любляча. Причому – любити, співчувати, допомогти й з легкістю прощати вона може не лише нас, а всіх людей, з якими спілкується. Всі завжди ідуть до неї зі своїми бідами, печалями, радостями й розповідають найпотаємніше тільки їй одній!.
Мам, я намагаюся бути схожою на тебе, ну хоч трошки. Проте, не впевнена, чи завжди воно в мене виходить)…

 «Не дзвоніть батькам в телефони, дзвоніть прямо в двері»:

(Кузьма Скрябін)

Підготувала Тіна Кошелевська

Фото з мережі та з архівів

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram.

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *