День медсестри: ніжинські медики розповідають про вибір професії

Міжнародний день медичної сестри відзначається щорічно 12 травня. Проводиться він під егідою Міжнародної Ради медсестер, як пише Вікіпедія.
Журналісти сайту «Нежатин» поспілкувалися з людьми, які вже багато років працюють у сфері медицини й для яких 12 травня — професійне свято.

Знайомтеся, досвідчені медики – фізіотерапевтична медсестра Олена Павлюченко та медбрат (інструктор лікувальної фізкультури) Сергій Мороз.Їм на двох – 105 років. Сергій Мороз (50 років), Олена Павлюченко (55 років). Працюють вони у фізкабінеті травматологічного відділення Ніжинської міської лікарні. Тож, у кого болить, «коле, тягне, пече» – всіх направляють до них на реабілітацію, аби пройти курс фізіотерапевтичних процедур та поставити людей, як то кажуть, «на ноги».

Бути медсестрою (медбратом) – робота чи стиль життя?
Олена Павлюченко: Я, навіть, не знаю: робота, чи стиль життя? Мені важко це розділяти, бо я не сприймаю свою роботу, як просто професію. Мені подобається допомагати людям і бачити результат своєї праці. Адже так важливо, коли ти вклав сили й душу у свою роботу бачити, що все вийшло! Тільки тоді ти розумієш: що це і є найприємніші моменти твого життя і твоєї роботи, і день прожитий не даремно.
Сергій Мороз: На початку медичної діяльності робота – по одну сторону, а життя – по іншу. Прийшов на роботу – працюєш, вирішуєш питання по реабілітації пацієнтів. Робочий день закінчився, прийшов додому, а там свої клопоти або відпочинок.
Проте, за роки щоденного лікування пацієнтів починаєш більше співпереживати за результати своєї роботи, бажаєш повного зцілення хворим і починаєш відчувати, що твоя робота і ти сам – це щось уже єдине ціле. Я думаю, що так само і в інших професіях, коли її люблять та захоплені нею.

Чому обрали саме медичний напрям? Хто чи що вплинуло на ваше рішення?

Олена Павлюченко: Рішення стати медсестрою – це з самого початку був вибір моїх батьків, який абсолютно випадково, як-то кажуть «потрапив у десятку». У мене просто не було іншого вибору, тому що я із династії медпрацівників. Моя бабуся була знахаркою, жила в Сибіру й люди їхали до неї звідусіль.
А свій перший укол я зробила в 7 років. Мама вирішила мене навчити. Тоді першим пацієнтом став плюшевий ведмедик. Він залишився задоволеним – так сказала мама (посміхається – авт.) Потім, коли я вже була на практиці у фізіотерапевтичному відділенні, то зрозуміла, що це те, чим я хочу і надалі займатися. Це вже був мій зважений вибір, про який я жодного разу не пожалкувала. Я отримую моральне задоволення від своєї роботи, і не жалкую, що посвятила своє життя медицині.
Сергій Мороз: На вибір моєї професії вплинув фактор спадкоємності. Моя мама також працювала медиком у Ніжині. Тому в дитинстві в асортименті моїх іграшок було різне вже непридатне для використання медичне приладдя. Основним же фактором при виборі моєї професії було навчання в Ніжинському медичному училищі, коли викладали фізіотерапію. Особливо запам’яталися практичні заняття, які відбувалися в поліклінічному відділенні на Сільмаші. Просто сподобалася мені ця наука — реабілітація.

А самі в дитинстві часто травмувались?
Олена Павлюченко: А хто в дитинстві не травмувався? І падали, і по деревах лазили й билися. А потім рану біля колонки з водою так-сяк промиєш, знайдеш листя подорожника і приліпиш до рани. Додому зразу йти не можна, бо зразу «закриють»!
Колись я примудрилася врізатися на велосипеді в карету швидкої допомоги, і медики тоді обробили мої «бойові рани» зеленкою.
Сергій Мороз: Так, ви знаєте, протягом життя ми всі, на жаль, отримуємо травми. Головне, аби вони були не дуже серйозними й не складними. А подряпини, удари, садна та порізи бувають у кожного, не зважаючи на вік.

Чи були колись думки змінити професію?
Олена Павлюченко: Думки змінити професію, звичайно, що були. І навіть пробувала, але «не пішло», не змогла. В 90-ті пробувала займатися торгівлею, але зрозуміла: не моє.
Сергій Мороз: Думки були й навіть – спроби. Однак, захопленість і одержимість своєю професією не дозволили мені її змінити.

Цілий день у вас проходить «на ногах»: як відновлюєте власні сили аби бути у формі?
Олена Павлюченко: По-перше – це сімейний відпочинок. Ми з чоловіком дуже любимо річку, рибалку, дуже люблю збирати гриби. Літом, по можливості, їдемо на море, чи Десну. У нас на роботі ще зібрався так званий «колектив любителів театру». Ми намагаємося не пропустити ні однієї прем’єри у Ніжинському драмтеатрі та Будинку культури. Також їздимо у Київський національний академічний театр оперети та на різні концерти, які представляє палац «Україна», тощо. Величезне спасибі й нашій профспілки, зокрема Кедровій Тетяні Геннадіївні, яка організовує нам різні поїздки по Україні.

Сергій Мороз: Особисто мені відновлювати сили допомагають подорожі. Так, завдяки нашому профспілковому лідерові Кедровій Тетяні Геннадіївні. По можливості нашого бюджету, завжди організовуються туристичні поїздки. Коли є можливість я також здійснюю паломницькі поїздки по святим місцям України. Крім того, ми намагаємося відвідувати кіно, концерти різні спектаклі та фестивалі. До речі, це дуже допомагає нам відновлювати власні сили. А ще — поїздки на море, на річки та озера. І я також як і Олена Валентинівна – завзятий грибник!

Які траплялись курйозні випадки на роботі (або ті, що найбільше запам’ятались)?
Олена Павлюченко: Ой! Звичайно були! І не одноразово, але майже всі вони на межі чорного медичного гумору, тому не завжди етично виносити їх на загал. В нашому колективі за роки медичної практики накопичилась ціла колекція смішних моментів, які ми просто з усмішкою згадуємо час від часу між собою, але ні в якому разі не виносимо на публічне обговорення.
Сергій Мороз: я повністю підтримую цю думку.

Чи пам’ятаєте свою першу зміну?
Олена Павлюченко: Свою першу зміну я практично не пам’ятаю. Так багато було інформації за один день, що в мене в пам’яті залишилося все, як в тумані…
У мене була дуже хороша завідувачка – Косолапова Катерина Миколаївна, яка вже зараз на пенсії. От завдяки їй, її професійності, строгим, але справедливим вимогам, і водночас – доброзичливості, ми здобули той досвід і професіоналізм, який застосовуємо у своїй роботі й нині.

Сергій Мороз: Перша зміна на роботі запам’яталась новизною для мене робочого місця: нові співробітники, я для них новий, ніби у першому класі, нові обов’язки, нічого не зрозуміло… В перший свій робочий день дивився, як працюють мої колеги. Мені здавалося це досить складним і я думав, що у мене ніколи не вийде працювати так високо професійно, як у них!
Але завдяки моїм наставникам – Дусь Оксані Петрівні, Петренко Неонілі Петрівні, Адаменко Марії Созонтівні, а також нашій колишній завідувачці – Косолаповій Катерині Миколаївні. Їх допомога, настанови, терпіння сформували мене, як медичного спеціаліста і я дуже вдячний їм за це.

І насамкінець, наші медики побажали всім здоров’я, а ще, аби ніхто не травмувався, щоб люди берегли себе, своїх рідних і близьких. Всім — любові, гармонії, миру і добра!