Нагородили за коксагиз. Рослина, як кульбаба. Гуму робили
— Слухаю радіо, — іде з двома паличками з двору у сад 95-річна Пелагея Фесюн. Героїня Соціалістичної праці. У1952 році їй присвоїли звання Героя з врученням золотої медалі «Серп і Молот» та ордена Леніна. Нагородили за вирощування коксагизу. Рослини, з якої виробляли гуму.
Пелагея Фесюн. 95-річна героїня соціалістичної праці живе у сина Миколи Фесюна, у селі Бірківка на Менщині
Пелагея Фесюн жила й працювала у Куковичах на Менщині. Нині у Бірківці цього ж району. У сина Миколи Михайловича та невістки Катерини Олексіївни.
— Я у сина два роки, — розказує Пелагея Семенівна. — Як упала. У нозі, у стегні була тріщина. Три місяці лежала, не піднімалася. Катя, спасибі Богу, якби невістки такі усім золоті, підтримала. Ніхто й не думав, що я жить буду. А я потрошку та й одужала.
Казахстанська гумова кульбаба коксагиз
«20 тисяч рублів пропало. Обдурила держава»
— Після війни почала працювати у колгоспі, — розказує Пелагея Семенівна. — Шість класів закінчила.
— Колгосп міцний?
— П’ять Героїв Соцпраці. Чотири ланкових, а п’ятий голова. Це зараз два Герої лишилося. Я, Мотря (Мотрона Чичкан) іще жива. Були Ковтуновська Параска. Корявко Маня. Померли. Бреус Олексій був головою у Куковичах, тоді у Макошині робив. Давно помер.
Героя усім дали за коксагиз. Рослина як кульбаба. Гуму робили. Натуральну. А тепер нема у нас тієї рослини. У 1953 році ще сіяли. У 1954 вже перестали.
У кульбаби листочки з вирізами. А в неї більш гладенькі. І оце поля нею засівали.
Величезні площі займали. Обчищаємо корінь, як викопаємо восени. На руках прямо тягнеться та резина. Поки пообчищаєш, руки попомиєш.
Однолітні рослини були на плантаціях і дволітні. Рослина зимує і на другий рік дає більший корінь. Насіння — треба, щоб було з гектара 140 кілограмів. А в мене було і 149 кілограмів з гектара. Воно як у салату. Таке дрібненьке. Трохи більше за мак.
На ланку було 2,5 гектара двохлітнього і 1,5 однолітнього коксагизу. Обробляли, сапали.
Один раз просапати мало. Треба кілька разів. Ходили по полю, щоб кульбаби не було. Як попадалася, викорчовували. Було, що і лишалося. Так поробили нам такі пиргалки залізні. Як ніж розплескане. Коли сапаєш, воно застиркнуте за голенище чи де. Щоб викопати корінь, бо рукою прирвеш та і все, далі ростиме.
Так обробляли коксагиз
А насіння й діти збирали. Платили й на матерок писали. Воно збиралося не таке щоб зелене, а вже підсушене. Діти, правда, й пуп’янків назбирають, принесуть.
Сушили скрізь на горищах. І в колгоспі, і на конторі, на конюшні, і де тільки місця були. З дому приносили постілки (рядна). Дома сушили. Я сушила дома на горищі. І Ковтуновська. Бо в колгоспі насіння могли й покрасти. Здавали корінь. Насіння теж здавали. У Мені комори були від будинку культури і як на Куковичі дорога виходить. Одні мішки стояли.
Героя дали в 1952 році за урожай 51 року.
— У Київ чи Москву їздили на вручення?
— Ні в Київ, ні в Москву. Привезли нам ордени у село і вручили.
— Що відчували у той момент?
— Радість.
— Люди заздрили?
— А хто їх знає. Може, й заздрили.
— Який найщасливіший момент у житті?
— Найщасливіший момент був, коли доньку народила. Двоє синів, донечку хотіла. Народжувала у нас у селі. Усіх трьох.
Один з синів загинув. І одружений був, і дитятко народилося. Та… Самогубство.
Донька живе у Мені. Проблеми зі здоров’ям з дитинства. З суглобами. Я помічала, щось не те. Але ніхто не підказав мені, що робити, поки у садочку у Макошині лікар-ортопед не оглянув.
Надя з нами жила. Квартира треба була. Грошей назбирали трохи на однокімнатну. А тоді книжки ляпнули. Згоріло на той час доволі. Мо’ тисяч і 20. Всі, які були. Обдурила держава.
Коли стали більшу пенсію давать, 2,5 тисяч гривень, піду та й положу, а на дідові (чоловікові) жили. Квартиру купили згодом. Двокімнатну.
— Чоловік був начальником?
— Ні. Хазяїн такий, що то в клубі, то в школі робив. Да гулять гуляв. Став боліть. «Золота ти в мене», — казав. «Золота, та пізно стала золотою». Добре, що довго не лежав. З зими заболів, у серпні помер. Давно вже, 13-ий рік. У 2007-ому.
Сім год в армії служив. Забрали в 1944. Дитям пішов. А повернувся у 1951 році. Було трудно, недоїдали, і по мусорках ходили, казав.
Мені було 28 років, як ми одружилися.
Вижила під час голоду
— У школу ходили, тютюн обробляли, — згадує дитинство. — Не так сапали, малі ще були, пасинкували. Підбирали біля листочків. А тоді вже верхівки обривали.
Нас душ п’ять таких було дівчат. Недалеко річка Левіш. Тепер багато її висохло, але і зараз вона є. Пасинкуєм-пасинкуєм, тоді побіжимо на човен. Скупаємося у Левіші. Мені років 12 було.
Без батька рано осталися. Батька грім убив у 1933 році. На лузі. З косою був. Тоді дощі йшли страшенні. До обід нема, після обід дощ. До обід нема, піде батько косить. Іще був не в колгоспі. А тоді, як грім убив його, пішли ми в колгосп. У 1933.
— Був голод?
— А хіба ж не було? Ходили, конюшину рвали. Квіточки. По чужому, по менському полі. Нас ніхто ніде не гонив. Був голод. А тільки що у нас батько був рибалка. Як був живий іще, риби наловить. Та від гречки лишався костір якийсь. Костір — це озадки, одбійки (висівки). Так ми були й не пухлі. Ладки були з щавлю. Конюшина була як мука. Висохне, щавель додасть мама, та й спече.
— Було людоїдство?
— Мо’ де й було, у нас не було. Річка, луг. Але мерли люди здорово. По сусідству на нашому кутку за день три душі умерло. Ми такі невеликі були. У 1933 мені минуло 7 років. Бігали дивитися. Умер батько, син і дочка. Миколай і Уляна. А лишилася баба. І менші діти лишилися живі. Тиміх і Іван.
І голод, і холод були. І в 1947 голод був. Ну в 1947-ому можна дещо було купить. Мати, було, поїде у Західну (Україну). Звідти привезе якого зерна. А молоть же було ні на чому. Тертушки такі були. У хатах же не кроваті стояли, а поли (дошки від печі до груби, на них спали, сиділи). На полу, на стовпчику кріпилися такі тертушки. Як звичайні, що картоплю терти. А наверх друга надягається, що крутить її треба. Покрутиш те зерно. Мука є. Хліба напече мати. Трудно було. У Західну мати їздила поїздом. А ми з сестричкою удвох її чекали.
Уціліла у війну
— Мати пішла у колгосп, — згадує Пелагея Фесюн. — А я ще при батьку в перший клас ходила. У другий пішла. А менша сестричка, — тоді ж ні ясель не було, нічого, — давай і вона зі мною ходить. Прийде, сяде у класі, сидить, слухає. А тоді почала й вона вчитися, писати.
Війна почалася, так і окопи ми їздили копать. Між Борзною і Дочею копали. Протитанкові рови. У Дочі залізнична станція. Та казали, що обійшов німець ті окопи. Хоча після нас іще багато разів їздили копать туди. Важко було. А як налетів був літак німецький. Боже! Як бігли ми да кричали. А він низько, над нами. Бігли туди, де коні наші стояли у долині. Ну нічого він не кидав. Видно, фотографував.
Німці. Окупація. Страшно було. Була молодь, багато. І старости були. Були й погані, й добрі. Був один такий чоловік, староста, Василь Іванович, іде додому через усе село, як тільки кого побачить з хлопців, попереджує: «Хлопці, сьогодні ховайтеся. Щоб не були дома. Бо облава буде. Заберуть вас». Отож і ховалися діти.
Німців боялися. Своїх — ні.
«А собі хіба знаєш куди їхати. Тільки в Москву»
— На морі бували? За кордоном?
Пелагея Фесюн сміється.
— Їздили од колгоспу у Брест. У Хатинь, де спалено, розбомблено, тільки дзвони одні. В останні роки дали нам проїзні квитки, хоч у кінець світу їдь. Куди ж поїдеш. На три дні в Москву. Там двоюрідний брат. І ще кого з собою візьму. Побудеш і додому. Бо куди ти поїдеш за хазяйством, за дітьми, за роботою. Ні за ким було їздити.
У ланці було 18 душ. Я ланкова. Крім коксагизу, і картоплю, й інше сіяли. Працювали від зорі до зорі.
— Без вихідних, без відпустки.
— Не було вихідних. Було, що й не підеш у колгосп. Дома своє щось робиш. Але зазвичай то уранці робиш, то увечері. Корова. Свиней тримали.
— Зірку і Орден Леніна отримали, не полегшало життя?
— І далі в ланку ходила. А куди йти? Я ж неграмотна. А от рахувать — рахувала добре.
— Голова не ображав? Злий був чи добрий?
— Добрий, — сміється. — Нема давно. Казав, що об’їздив півсвіту. Користувався, як дали проїзні квитки. А собі хіба, дурному, знаєш куди їхати. Тільки в Москву. Не було за ким їздити, — повторює. — Усе ждали луччого. Але якби той час повернути, то згодна б і тоді жити. Тоді було краще.
— Чим?
— Тим, що багато роботи. Ходили до молотарки. І на ніч. Удень робиш, уночі до молотарки. Або підеш на ніч до молотарки, то назавтра удень робиш. І скиртували, бо мужиків же не було, баби виручали.
Траву косила. Усе вміла. Не вміла хіба що коси клепати.
— Колгоспи називають узаконеним рабством.
— Сіно гребли. Так хіба до 6 часов? До заходу сонця робили. Починали зранку і дотемна. А коли ж його робить? І кому? Трудно було. Та якби мені тепер года тії, то я згодна і робить. Якщо здоровиться, то чому б не працювати? Хіба гулять краще? Дома землі було небагато. І на городі ж не було бур’яну такого. Лобода, щирець. А зараз насіялося різного.
Узимку теж робили. То по солому їздили на ферму, мерзли. Тепер взуття таке, що і в мокроті ногі сухі і не змерзнуть. А тоді ходили у чоботях, кеньки з сукна або з чого пошиєш, обуєш на носок на чобіт. Обуєш та й поїдеш гринджолами. Санями.
«І на роботу йдем співаємо, і з роботи співаємо»
— Секрет довголіття і здоров’я?
— Ой, здоров’я. Його ніхто не беріг, бо нікому було берегти. Ніколи в лікарні не була. Заболієш, перекашляєш. Чай — з гілля смородини. Чи корисне чи не корисне, та ж не біла вода.
— Що їли?
— Що було, те й їли. По празниках смачніше — порося держали. Тільки ж не було банок, холодильників. Так яке там сало в торбі? Або в ящику солили. Не те, що тепер. Дожилися до доброго, так війна, молодих убивають. Радіо під хлівом, слухаю. По телевізору і не чую добре, і не розбираю. А як виходжу під радіо, то так розбірно все. Новини про війну, про вірус.
Від поганих думок треба відволікатися. Але ніщо не помагає. Як удумаєшся та удумаєшся… Щоб не думати, треба щось робити. Я з молодості вишивала. І мереживо плела. Вишивала й при німцях. І плела гачком. Ще й тепер метра два мережива лежить. Думала до простирадл пришивать. Як на пенсію вийшла, наволочки вишивала і картини. І співати любила.
— Яка улюблена пісня?
— «Берега, берега, берег этот и тот. Между ними река моей жизни». Слухати її люблю. I про Галю. Микола Гнатюк співає. «Растет, растет возле дома калина». «Ой на горі цигани стояли», — додає Катерина Олексіївна. — «Стояла думала циганочка молода, циганочка молода». Пісня грає, а баба підспівує.
— Раніше співали пісні гуртом, — згадує Пелагея Фесюн. — І на роботу йдемо співаємо, і з роботи співаємо. Веселі. Сумні. Як ішли два солдати, просились ночувать до удови. «Пусти, пусти, хозяюшка, ночку переспать». Хазяйка не погоджувалась: «В колхозе я работала, я дома не была, я печки не топила, гостей я не ждала». А потім «хозяйка согласилась, к постели подошла, постель им постелила, вечерять подала». А вони й кажуть: «Познай, познай, хозяюшка, ты мужа своего, еще познай хозяюшка, сыночка своего». На службі були сім років, на війні. Яке життя, такі й пісні були.
Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №19 (1773), 07 травня 2020 року
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
