Що їдять косарі на Чернігівщині?


Борис Радченко з Холмів Борзнянського району загрібає сіно за допомогою гребки та кобили Білки

— Поки пуп салом не помажеш, косить не будеш, — гострить бруском косу Андрій Кумеда з Бірківки на Менщині. Працює біля хати. — Плотненько поїсти треба.

Сало, хліб і цибуля — це їжа номер один для косаря. Навіть оповідка така є. «Діду, не їжте сала. Від сала ж склероз розвивається». «А я думаю, що таке? Я сала як намахнув уранці, то й про обід забуваю».

До сала та хліба добре огірок, помідор. Замість сала можна яйце варене чи сире. Здавалось би, що там сире яйце? Там бачити нічого. Але воно прекрасно вгамовує голод. Дає енергію. Я помічав, було, четверо яєць сирих бахнув з хлібом і, дійсно, склероз: про обід забуваєш. Це зрозумів не одразу. Хоча працював так, що усе життя обід — це тормозки. Проробив смертником 16 років. Електриком у РЕМі. Та як вже лізти на стовп, то щоб руки були міцні. Якщо однією рукою взявся, і обірвалися когті, я все одно не упаду, на одній руці утримаюсь, якщо добре поїм.

Можна м’яса шматок хороший. Можна рибу. Але ж риба вважається дієтичною. То увечері юшку зварити добре. Вона не така калорійна, як яйце або сало.

Колись діди завжди брали з-собою чекушку. Проходять покіс, маленький ковточок зробив для енергії, і в кишеню кинув. Щоб вгамувало спрагу і косар не пив так багато води. Щоб тільки помочив у горлі, а не в плані дурману.

— Солоне інколи радять їсти.

— Колись служив в армії у Воронезькій області. Ганяли нас і в холод, і в спеку. Ми тільки де стали, перше що просимо — це води. А сержанти тільки уранці чаю поп’ють. «Що ж ми на воду гавкаєм, виємо, а ви терпите?» — запитав в одного. «А ти візьми крупненької солі, — порадив один. — У кишеню кинь. І як води захотів, дрібку вкинь до рота. Ковточок води зроби, щоб не гірчило. Потім іще, іще. Не так хотітимеш пити».

А взагалі, часто-густо, особливо у спеку, каву з цигаркою і попер, і попер, — продовжує, — а в одинадцять вечора поснідав. Якщо вистачить сили ложку до рота донести. Воно така жара, що і не завжди їсти хочеться. Добре наїстися—важко буде працювати. Тож і не поснідав, і з собою не береш.

— На полі ніхто не їсть, — підтверджує дружина Ніна Кумеда. — Гроші як заробляють, на косовиці, наприклад, то щоб швидше зробити. З самого ранку до самого вечора косар може бути голодний. То колись на поле їжу брали. Тепер же, бачите, майже у кожного свій трактор. А нема, то найняли, викосили. Гребуть валкоутворювачами. Усе робить техніка.

— У нас два трактори, — показує техніку чоловік. — Один у нас, один у сина. Треба накосить? Поїхали двома тракторами. Потім старий валкує, а малий пресує. У нас є і квадратний прес, є і круглий. І на 250 кілограмів, і на півтони.

— А косою косять рідко тепер, — додає дружина. — Хоча лишилися і мантачки, і коси. У кожному дворі є. Косою косять, де не розвернешся трактором, де маленькі діляночки, а шкода трави. Косовиця триває, доки не накосиш на своїх корів. Причому треба саме перша трава. Отава — це вже не таке. Вона гірка.

— Держимо корів від безвиході, — допомагає дружині закинути в’язку на плечі чоловік. — Земля без худоби дурна і худоба без землі дурна. Круговий рух.

Пенсії у нас ще нема. Мені 60 років, а дружині 57. Була і завфермою, і дояркою.

Нам треба 50 тонн сіна на усю худобу. Скільки гектарів буде під сінокосом? Дивлячись яка трава. Цього року — прекрасна, то ми здорово не боїмося, гектарів 15 скосимо.

Пай гектар 73 сотки — це сіножаті. Сіножаті виділені в натурі. Ріллі гектар. Город можна косити. По два гектари приватизували. Три тисячі за оформлення щоразу платили.

Дітей повивчали. Обидва закінчили аграрний університет у Сумах. Один син домашній, любить землю, худобу. Тут живе. Другий — у Данії працює.

«Обідати треба добре. Каша хоч рисова, хоч гречана. І по сто грамів»

— Нічого не снідали, устали й пішли, — витирає лоб Олександр Жила. Разом з Миколою Дорошем гребуть сіно біля Ушні Менського району. — Я устав о четвертій, привів коня. Картоплі соток 10 присипали, знову коня відвів на пашу. Позвав жінчиного брата, Миколу. Згребемо сіно, а тоді гребкою стягнемо у копицю і заберемо.

Обідатимемо дома. Ми, вважай, дома працюємо. Це ж наша земля, ми сьогодні своє убираємо. Пайки нам дали по 20 соток, щоб ми тут садили картоплю. А ми постаріли, діти повиїжджали, нащо нам картопля?

Покосили трактором, роторною косилкою, — дивиться на рівненькі покоси. — Платили десять гривень за сотку. А гребти — згребемо уручну. Хоча можна було і гребкою. Та й на обід.

Обідати треба добре. Каша хоч рисова, хоч гречана. І по сто грамів.

Пити можна й на покосі. Спеціальний напій. Беремо квіти бузини, 40 китиць. 10 літрів води закип’ятили, бузину ту повкидали, додали цукор і лимонну кислоту. Воно приємне на смак і корисне. Можна замість лимонної кислоти лимон у міксері збити, туди бах.

Можна й пиво брати на луг чи на поле. Але не багато. Пиво спрагу вгамовує, це точно. Пляшку взяти на двох. Випив, пішов погріб, знову випив.

У молодості на косовицю брали й їжу. Якщо їхали далеко, під ліс. Сало, хоч смажене, хоч сире. Яйця варені або яйця смажені. Цибулину чи часничину. Тоді нічого більше не було. Картоплю солонуху. Молока пів літра чи літр. Пляшку з молоком щоб заткнути, з калачика пробку робили. Калачик — це серединка з качана кукурудзяного. Кукурудзу порвали, повісили, вона усохне. Тоді курям треба, — тю-тю-тю, кинув зерна, — а калачик же лишився. Куди його? Або в грубку, або замість пробки. Тоншим кінцем впхнув і тримається отак-о!

Хліб брали. Раніше його дома пекли. Лусту відрізали (окраєць через усю буханку) — це косарю. А то дітям, собі. І ще ж щоб косарю на вечір лишилося. Покоси були широченні. Дійшли кілометр туди, кілометр відтіля, вже й обід.

Колись косили в колгоспі, а зараз косять лише собі. Земля розпайована. У мене гектар 15 сіножаті. А рілля — гектар 36. Оддав в оренду. Сіножать виділена в натурі. Я її кошу, обробляю. Викосити, щоб найняти, коштує 9-10 гривень сотка. Щоб згребти — гривень 4-5. А спресувати тючок-цеглинку, кілограм 14-16 — 5 гривень. А як барабан пресує великі тюки, то й 80 гривень. Продати такий тюк, як лишиться, можна й по 800 гривень.

«Жінка котлет насмажить. Буває, й привезе»

— Згребу, ще сьогодні будемо возити, — маже Віталій Костюченко креоліном, емульсією від оводів, коня Цигана. — Тут 30 соток нашого городу. Траву скосили трактором. Наймав товариша, Олександра Зеленського. А гребти буду гребкою. Звалкую, у кучі постягую. Потім беремо воза та будемо одразу возить.

Снідаю вдома. Супчик, звичайно. З м’ясом. Свиней тримаємо, сало, м’ясо своє. Чай або каву вип’ю.

Косарі усе їдять, що є. Жінка, ось тепер як я поїхав, котлети смажить. Буває, що й на луг приносить їжу. Що придумаємо, те й беремо. Бутербродів з ікрою не робимо. Таких забаганок, як колись на Півночі міг дозволити, зараз не дозволиш. Працював дев’ять років у Тюменській області. Захворів і приїхав додому в Ушию у 1995 році. Клімат важкий. Мороз до 50 градусів.

А тут спека до 50. На жарі їсти не хочеться. А от пити треба. Вода — це життя, — п’є з пластикової пляшки холодну воду. — Хоч вона і некрасива, бо доволі заліза у нас у складі води.

Я тут недовго буду, — показує на покіс. — Раніше граблями попогребеш, а тепер гребалка, кінь свій. Гребалка польська. Вона у мене років 15, купив за 650 гривень. Тепер тисяч мо’ три коштує.

Усього під сінокосом у мене буде гектара три, а то й чотири. А картоплю зменшили. Раніш і по 60 соток її садили, як учили дітей.

Тепер ми, можна сказати, на луг не їздимо. Паї поздавали в оренду. А от колись їздили. Ну, тоді веселіше було, радісніше. Ідуть усі сусіди, помагаємо один одному. Бідон води береш. Самогоночки. М’ясо, сало. Картоплі якоїсь відварив. Зараз усі одноосібники, а раніш були разом. Увечері приїдем — застілля, співи.

«Тушонку, ковбасу, консерви, огірки, редьку вивозив Просяник»

— Суп зваримо на обід, як захочемо, — сидять на березі Десни ушнянці, трактористи Олександр Вечеря та Віталій Гаврик. Працюють у місцевого підприємця Просяника. Казанок поставимо на лузі. Час же є. Поки сіно підсихає, можна відпочити. Суп варимо з рибою. На Десні все-таки живемо. Було, що й тормозки брали минулого року.

— Ковбаса витіснила сало?

— Сало не витіснить ніяка ковбаса, — каже Олександр Вечеря. — Сало є сало. І підсмажив, і сирим. Вогонь розпалив, нарізав, смажиш. Жирок скапує на хліб.

— 50 грамів ні на що не вплине, але з 50 грамів починається п’янка, — сміється Віталій Миколайович. — 100 грамів випив, треба два стакани наверх випивати.

— Буває, начальник їжу привозить, Микола Просяник, — вдячно каже Олександр Вечеря.

— Чи Просяник привозить, чи я з’їжджу привезу, — додає Віктор Гаврик.

— Я на косовиці не був, а на отому тракторі, — показує Олександр Вечеря, — весною дискував. Так скажу без брехні: тушонку, ковбасу, консерви, огірки, редьку вивозив Просяник. Дома такого не з’їси. Як на убой годував мене. При колгоспі такого не вивозили. Хоча й тоді обід був організований. У нас навіть у гаражі чайник є, кава. Мужик — во! А то є такі жадні!

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №25 (1779), 18 червня 2020 року

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *