Алла Зеленська відсудила у ніжинського виконкому право на приватизацію

 

 

Ніжинський міськрайонний суд постановив: визнати незаконною відмову виконкому Ніжинської міської ради у наданні дозволу на приватизацію квартири Алли Зеленської та стягнути з міськради більше трьох тисяч гривень судових витрат та 7500 гривень на правничу допомогу.


Алла Зеленська

«Живу на медпрепаратах»

— Більше півтора року я боролася за своє законне право. Добре, що лишилася живою, адже мені не можна нервувати. Я інвалід третьої групи. У мене міастенія, рідкісне захворювання. Таких, як я, по Україні можна порахувати на пальцях рук. У Москві в 1989 році у всесоюзному центрі мені зробили операцію, — розповідає 54-річна Алла Зеленська. — У 1986 році, коли я вступала до чернігівського педінституту, на екзамені знепритомніла, а потім у мене відібрало мову. Три роки я мовчала. Мені ставили різні діагнози, навіть ботулізм. Перепробували на мені усякі ліки. Врешті-решт визначилися, яка саме у мене хвороба. Медики заборонили мені народжувати. Та я після операції наважилася. Шість місяців пролежала у Києві в інституті під контролем. Зі мною були ще дві жінки з таким діагнозом. Їм не вдалося народити. Тоді мені лікарі сказали, що я єдина в Україні, хто з таким діагнозом виносив і народив. Нині сину 27 років, зріст 199 сантиметрів, вага 120 кілограмів.

Постійно живу на медпрепаратах. Мені робили плазмаферез, чистку крові. Її не пережили свого часу стронгмен Динаміт і багато інших людей. Мене Бог милував. Хоча, я перед процедурою попрощалася з сином. У мене ще й гіпертонія, тиск 195-120.

Я 14 років пропрацювала при профкомі на заводі «Сільмаш». Пенсія по інвалідності 2100 гривень, її ледь вистачає на ліки та їжу. Навіть за комуналку не завжди можу заплатити. За транспортування газу набігло більше двох тисяч гривень. Заплатити не було чим. Газ відключили. Сиділа у пальто і шапці до 24 грудня, доки не підключили.

Раніше, щоб платити менше, планувала обміняти це житло на маленьку квартиру. У приватному будинку всюди потрібні чоловічі руки. А у мене ні сили, ні грошей. Сусіди часто мені і за продуктами, і в аптеку ходять.

Цю квартиру ще мої батьки-ударники праці отримали у 1957 році. Ще тоді «Сільмаш» називався заводом імені Сталіна. Їм дали ордер. А житло таке собі — стіни з дощок, між ними засипаний шлак з котелень. У цьому домі народилося нас четверо. Я одна з дітей лишилася у батьківській хаті.

«Провела воду, газ»

— Коли батьки померли, мене офіційно було визнано відповідальним квартиронаймачем. Мене навіть від квартплати звільнили. Оскільки робила всі роботи, які мав виконувати ЖЕК, за свої кошти. Також я провела у будинок воду, зробила ванну, проклала газ, добудувала веранду, обклала будинок цеглою, відремонтувала дах, поставила паркан. Сьогодні я є, а завтра невідомо, що буде. А тут ще й люди знайшлися, згодні на обмін, Стала збирати довідки на приватизацію. Зібрала. Пішла у міськраду до Олійника (тодішній заступник мера. – Авт.). Адже саме виконком міської ради дає дозвіл на приватизацію. Ордер на руках, реєстрація в паспорті за адресою є. З того часу, як народилася, вулицю не раз перейменовували. Та ще й виявилось, що колись було змінено не тільки назву вулиці, а й нумерацію.

Архіви згоріли?

— Всім відомо, що у Ніжині більша частина архівів пропала (згоріла, затопило і т. д.). Через це не завжди вдається відшукати потрібні документи. Олійник відмовив. Я йому сказала, що не я ж знищила архіви. І як це так, квартира 2 є, а моєї номер один немає? Виставив з кабінету. На той час я виглядала хворобливо: шкіра та кості. З 60 кілограмів схудла до 33. Міастенія про себе нагадала. 3 1986 року, коли у мене виявили міостенію, я так худла разів дев’ять. Сказав, що викличе поліцію. Я відповіла, що викличу журналістів.

Припускаю, що якби мене раптом не стало, то на моє житло і довідки, і дозвіл на приватизацію швидко б знайшлися. Вулиця у нас тиха. До залізничного та автовокзалу десять хвилин ходьби, як і до супермаркету. Ще й землі до п’яти соток біля дому. Хоча я нині вже не в силах обробити.

Мені після того візиту стало так погано, що я не могла встояти на ногах. У «швидку допомогу» мене заносили. Привезли у неврологію. Та грошей на лікування мені вистачило лише на три дні. У мене на той час не було ні копійки, щоб ліки купити. Якби сусіди не допомогли, не знаю, як би все склалося. Я лежала пластом. Хвіртка була відчинена, а двері у будинок не замкнені. Тоді найбільше мені допомогла сусідка Лариса Жукова, яка живе через стіну. Порадила звернутися до суду. Сил ходити по судах у мене не було. І через нотаріуса я оформила на Ларису довіреність, аби вона вела всі справи від мого імені.

Справедливий суд

— Ми звернулися до суду, та слухання справ ніяк не розпочиналося. Вже закрадалися підозри, що щось не так і це якось пов’язано з міськрадою, до якої я позивалася. І тільки після виборів, минулої осені, коли у Ніжині змінилася влада, все зрушило з місця.

Півтора роки моїх страждань… Представник міськради навіть до суду не з’явилася. Суд прийняв рішення на мою користь. Адже відсутність рішення про перенумерацію не свідчить про незаконність права на приватизацію. Ризик будь-якої помилки держави повинен покладатися на державу, а не на особу.

Я і досі не можу оговтатися. Вже на підставі рішення суду подаватиму документи на приватизацію. Тепер я впевнена, що мені не відмовлять.

Люди мають завжди залишатися людьми, а не сидіти царками і панами.

■ Рішення суду набрало законної сили. Тепер жінка у роздумах, чи подавати позов про відшкодування моральної шкоди.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №4 (1811), 28 січня 2021 року

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

 

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *