Covid-19, перебороти й вижити: розмова з жінкою, яка перехворіла

Коронавірус вже перестав бути міфом. Якщо на початку пандемії доводилось часто чути зневажливі висловлювання —мовляв, загроза створено штучно, вірус не старшніший вірусу звичайного грипу. Сьогодні вже майже в кожного з нас є знайомі, рідні, друзі, які на собі відчули підступність і небезпечність COVIDу. І в свідоцтвах про смерть все частіше значиться причиною ускладнення від даної хвороби. Алла Порохницька — жителька Городні, яка на собі відчула що таке перебувати на межі життя й смерті. І вона прийшла до редакції, щоб не тільки подякувати лікарям, які врятували їй життя, а й висловити власні думки з приводу ситуації з хворобою, нашим до неї ставленням і можливих наслідків.

Зустрілась з COVIDом віч-на віч

Алла Порохницька говорить дуже емоційно. І не тільки про те, що їй вдалось пережити фізично. По суті, пандемія безжально оголила й загострила й інші сторони нашого життя.
— Мій сімейний лікар — Ольга Михайлівна Гузь, —почала вона свою розповідь. — І скажу, що в моїй ситуації вона діяла професійно. Коли я прийшла до неї на прийом п’ятого березня, вона призначила мені лікування й відправила лікуватись амбулаторно, тобто вдома. Особливих тривожних симптомів не було. Весь час вона контролювала, дзвонила мені, питала про мій стан і давала рекомендації. Але, незважаючи на проведене лікування, вже сьомого березня в мене піднялась температура до 39 градусів. Збити її вдалось лише до 38. Ольга Михайлівна мене попередила: «Якщо самопочуття погіршуватиметься, викликайте швидку. І в будь-якому випадку 9 березня лягайте у відділення!». Дев’ятого я вже у важкому стані на таксі приїхала в поліклінику, де в мене взяли тест на наявність коронавірусу. І направили в інфекційне відділення Городнянської лікарні. Мене відвезли лікарняним автомобілем, прокапали ліки і я залишалась під наглядом лікарів.

А 10 березня надійшли результати ПРЛ-тесту. Вони свідчили, що в Алли Іванівни не що інше, як коронавірус з двостороннім запаленням легень.

— Дякую нашим лікарям, які несуть свою небезпечну службу, —каже жінка. — В той же день, одразу після отримання результатів, мене миттєво відвезли «швидкою» в інфекційне відділення Чернігівської центральної районної лікарні. Водій Микола Коробко та фельдшер Микола Батюк за пвігодини домчали до обласного центру. Там мене вже чекала реанімаційна бригада. Я не знаю, як взагалі можу віддячити всім людям, які повернули мене до життя. До того ж неодноразово.

Алла Іванівна зі сльозами вдячності розповідає про турботу медичного персоналу, який турбувався про своїх пацієнтів, мов про рідних людей. У палаті було четверо важких коронавірусних хворих, які всі поступили в лікарню в один день і всі —у важкому стані.

— У нас були кисневі апарати один на двох. Ми дихали киснем по черзі,— розповідає жінка. — Всі ліки й кисень, які нам надавалися, ми отримували абсолютно безкоштовно. Мені через кілька днів трохи покращало і я, мабуть, переоцінивши свої сили, спробувала самостійно підвестись щоб дійти до туалету. Але свідомісь відключилась, я впала. І тоді моя сусідка по палаті —молода жінка, мама трьох дітей з Ріпок Світлана Яковенко, яка не спала від болю в пізній вечірній час, викликала чергову. Це вже потім мені розповіли, що тоді боротьба за моє життя вимірювалась секундами. Прибігла медсестра, за нею —реанімаційна бригада. Мені одразу підключили кисень й стимулювали тиск, який впав до 50. Мені неможливо було ввести ліки внутрішньовенно— рідина надувалась пухирцями, які почали лопатися прямо на очах. Щось там у них скінчилося з необхідних реанімаційних препаратів — ця дівчинка-медсестра полетіла в інше відділення. Полетіла в прямому сенсі, майже не торкаючись ногами долівки, як потім мені розповідали сусідки по палаті. Вона й четверо працівників реанімаційної бригади чаклували наді мною кілька годин, ані на мить не випускаючи з-під свого контролю. Я їм готова руки й ноги цілувати. І їхнім батькам за те, що виростили таких людей… 120 хворих лежало у відділенні. Медперсонал з ніг збивався, але роботу свою виконував на відмінно. Півночі ставили крапельниці, чергували біля критичних хворих, а вранці —знову все по колу. І весь час у рукувичках, перчатках, захисних костюмах і екранах… Тут справа не в обов’язку й не в зарплаті. Справа в людяності й безмежності людського серця. Я не знаю, як і чим можу віддячувати завідуючій інфекційним відділенням КНП Чернігівська ЦРЛ Іванці Миколаївні Олексієнко та всьому її колективу янголів у білих халатів. І хочу наголосити, що в нашій країні програма лікування від COVІDу таки діє. Абсолютно всі ліки й витратні матеріали по протоколу мені, як і іншим пацієнтам, надавались безкоштовно.

Алла Іванівна розповіла ще про одну деталь свого спасіння. Каже, що у 1998 році від вірусного двостороннього запалення легень померла її мама. Лікарі тоді не змогли її врятувати. Мамі було 70 років. Два дні вона пролежала під крапельницями, і їй полегшало. Але відірвався тромб. Вона померла на дев’ятий день після цього, бо припинилась циркуляція крові. Тоді не було ані реанімобулей, ані сучасного обладнання й препаратів. Померла якраз у Пасхальну ніч, коли, кажуть, для спочилих відкриваються ворота Раю. Алла Іванівна вірить, що в справу її спасіння втрутилось саме Провидіння й мамина молитва на Небесах…

Платіть за газ! Навіть… з того світу!

Ще один нюанс періоду своєї боротьби з коронавірусом озвучила Алла Іванівна. Він не стосується безпосередньо вірусу, але знову ж таки викриває неприємні тенденції, які існують в житті громадян нашої країни.
—Я настільки переповнена негативними емоціями, що не боюсь назвати дії керівництва газового господарства відвертим геноцидом проти українського народу, а особливо пенсіонерів, —схвильовано починає свою розповідь жінка. — Я— законослухняний платник за всі комунальні послуги. Так трапилось, що ще до хвороби, у лютому газівники прслали мені рахунок за спожитий газ у січні. Я передавала показники лічильника за сто спожитих кубометрів. А квитанцію мені прислали за 242 куба. Я передзвонила оператору, трубки ніхто не взяв, тож я залишила повідомлення з питанням — на якій підставі з мене вимагають платити за таку кількість кубів. Ввечері мені передзвонили з газової служби й механічний голос мені сказав, що я повинна заплатити 838 гривень 31 копійку й вибачився за збій у програмі, через який мені помилково було виставлено іншу суму й показник. Я заплатила одразу ж — наступного дня. А ввечері прийшла контролерка з газового господарства —перевіряти показники лічильника. Вона сфотографувала показники, а я розписалась що показання вірні. По факту за лютий нагоріло лише десять кубів. Бо я встановила паралельний твердопаливний котел, місяць була в відпустці, тож топила твердим паливом і економила дорогий газ. Але вже в березні мені знову подзвонив оператор служби 104. Він мені знову розповідав про збій програми й сказав. Щоб я заплатила по факту за лютий — те, що нагоріло. Тобто, 69,9 гривні за 10 кубів. І саме в цей період я потрапила в лікарню.

Далі Алла Іванівна знову ледь стримує сльози. Каже, що в той момент, коли її якраз рятували медичні працівники від COVIDу, почав розриватися її телефон. Дзвінки лунали безкінечно. Як тільки спромоглася силами це зробити, жінка взяла телефон до рук — дізнатися, що саме від неї хоче газове господарство. Автовідповідач почав їй пояснювати, що в неї є заборгованість станом на 12 березня 1 500 гривень за користування газом. І погрожувати, що якщо вона до 25 числа не сплатить, то їй відключать газ.

—Я передзвонила у Городнянську дільницю газового господарства, — каже Алла Іванівна.— І кажу контролерці, яка до мене приходила: «Ти ж фотографувала мої показники. Я тебе молю — передзвони куди там треба і поясни, що це помилка, в мене все заплачено. Нехай мені не дзвонять, бо я майже помираю в лікарні від коронавірусу». Але вже назавтра та сама музика з телефонними дзвінками від газової служби почалась знову. Терор продовжувався. Тоді я подзвонила на гарячу лінію. Додзвонилась з шостого разу. Вислухала рекламні ролики. Один —про ковідну програму, другий —про те, як мені треба взяти кредит, третій —як перевірити свої рахунки тощо. Майже двадцять хвилин чекала з’єднання з оператором. Пояснила, що знаходжусь у лікарні, а оскільки мені дзвінки не припиняються, прошу перевірити стан мого рахунку. Дівчина Зоя почала ту саму пісню: заборгованість 1 500 гривень, не заплатите —відключать. Лякала, що прийдуть до мене з органів місцевого самоврядування перевіряти. Люди добрі. Ну які борги? В мене 24 числа пенсія 2100 гривень. Я обов’язково в першу чергу оплачую всі рахунки за комунальні послуги. Так нічого я й не добилася, крім погроз. І знову ж таки акцентую на людському факторі: навіть якщо б цей борг і не був помилковим, чи мають право працівники кол-центру «вибивати» кошти з людини, яка балансує на грані життя й смерті? От і виходить — одна служба рятує нас, а друга тільки й того, що чекає, коли в твою труну забити останній гвіздок.

Отака собі історія. Вона варта оприлюднення. Бо сьогодні, коли права громадянина в нашій державі закинуті геть там десь на задвірки, а пандемія оголює свої жахливі зуби, для нас усіх, мабуть, рятівним каменем лишається єдине — бути насамперед людиною. А потім вже працівником лікарні, газового господарства чи кимось іншим. Турбуйтесь про себе й про всіх, хто поруч. І не забувайте, що підступність COVIDу ще не до кінця вивчена. Тому на місці того, хто потрапив у крижані обійми вірусу, може опинитися в будь-який час кожен з нас.

Джерело: “Новини Городнянщини”

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

 

 

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *