День батька: дякуємо своїм татусям за життя

 

В Україні офіційне вшанування татусів відбувається в першому місяці літа. Відзначати його почали зовсім нещодавно – з 2019 року. Цьогоріч День батька припадає на 20 червня.

Батьки і діти – найближчі люди… Тато і мама – найперші слова, які в більшості ми вимовляємо, коли вчимося говорити. Мама і тато для кожної дитини одночасно і найбільша загадка, й найбільше відкриття.

 Наталія Нікітіна, еколог:

Мого батька звати Григорій. З ним ніколи не буває сумно! В дитинстві я підходила до нього і казала: “Помучай мене”. Він завжди знаходив і знаходить для мене вільний час.

В усі важливі життєві моменти батько і мама завжди поруч. Батько завжди скаже правду і те, що реально думає, не маскуючи.

Я у свої 26 років нагадую характером і звичками його жіночу копію. Обоє дуже любимо цибулю, вона у нас в сім’ї швидше розходиться, ніж картопля.

Мій тато любить власноруч робити гарні, унікальні речі. Наше подвір’я біля будинку – тому доказ.

Батько веселий, роботящий, відповідальний. На нього завжди можна покластися.

Євгеній Саєнко, тренер:

Мій батько – Олександр, йому 51 рік. Працює будівельником. Обожнює керувати автомобілем, але до мене це його бажання так і не перейшло. По життю завжди йде до поставлених цілей, як би важко це не було.

В дитинстві разом завжди дивились боксерські поєдинки, і в ті моменти в мені зародилась любов до боксу. Якраз по сусідству з нами жив Кіркін Сергій (тренер з боксу), вони з батьком були гарно знайомі, тож батько і запропонував мені піти на бокс. Від батька мені перейшла наполегливість та рішучість.

Юлія Кузьменко, доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин НДУ ім. Миколи Гоголя:

У дитинстві я була татусевою донечкою. Мій тато був для мене найкращим другом, співрозмовником, наставником. Мені здавалося, що він знає абсолютно все про минулі часи й вміє розказати про них так цікаво, як ніхто інший. Своє дитинство я проводила у нього на роботі – у Сарненському краєзнавчому музеї, де він разом із колегами власними руками створив музей під відкритим небом. Але найбільше враження на мене справила наша з ним поїздка до Музею палеонтології у Києві, де я вперше побачила скелети динозаврів, житло пітекантропа, але найцікавіше – археологічні знахідки з Ольвії, у розкопках якої брав участь мій тато. Мабуть, саме тоді зародилася моя любов до історії.

 

 

 

Після переїзду до Ніжина мій тато став знаною персоною, адже почав працювати у сфері журналістики, зокрема, телеведучим першого ніжинського телеканалу «Фобос». Мене дуже тішила його популярність, на що він завжди зауважував, що «важливо не те, щоб упізнавали на вулиці, важливо робити свою справу професійно».

Я вдячна моєму татусеві за ті «базові налаштування», які він заклав у мене з дитинства – справедливість, принциповість, правдолюбство, прагнення до самовдосконалення і, безумовно, любов до історичної науки. Минуло вже 26 років по його смерті й хоча біль втрати досі переповнює моє серце, я знаю, що татові настанови продовжують жити в мені та моїй доньці, адже діти – то квиток у вічність для батьків.

Володимир Полуда, агроном за освітою, художник за покликанням:

Мій батько, Полуда Василь Лукич, все життя віддав праці в рідному селі Припутні: від пастуха до голови колгоспу.

Головував батько18 років, при ньому наше село розквітло! Було побудовано корівники, дороги, дитячий садок баню і меліоративну систему. Батько за освітою агроном, у дитинстві теж малював, як і я нині…  Три роки служив у лавах  армії, на розмінуванні отримав поранення, учасник війни… Є у батька орден Знак пошани та медалі. Мати, на жаль, померла, коли мені було 17 років, а батько для нас з братом був і залишається взірцем.

До речі, 20 лютого йому виповнилося 90 років!

Від автора: 

Для мене про мого батька залишилися спогади… Теплі й світлі… Мій тато був мені другом, порадником, опорою… У кожному дні мого життя він був… Прокинулася – зателефонувала: “Привіт, тату, як ти?”. Минає вечір – знову дзвінок: “Добраніч, тату, до завтра”.

Згадуючи дитинство, бачу весняний вечір, наше зелене подвір’я, замріяно пахне жасмином, мама, батько і брат – усміхнені і щасливі…

Все моє життя батько підримував мене, оберігав і захищав.

Пам’ятаю, як робив мені хвостики з бантиками в школу, катав на велосипеді, дарував цікаві книжки, грав зі мною в шашки, а коли зовсім виросла вчив ліпити вареники… А потім згасло світло і батька не стало…

Та пам’ять про нього жива…

Ми, діти, назавжди залишимося в неоплатному боргу перед своїми батьками, адже їхній подарунок — життя — безцінний.

Підготувала Валентина Пильник

 

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *