Такі самі люди, і сни бачать кольорові: про особливу ніжинську родину

 

 

13 листопада у світі відзначається Міжнародний день незрячих.

Погодьтеся, ми рідко задумуємося про те, що вміння бачити, ходити, говорити – неоціненно. Ми сприймаємо це, як звичні речі! А, між іншим, це – щастя. Щастя в тому, щоб, прокинувшись на світанку, почути, як щебечуть за вікном пташки і побачити, як сонце вітає новий день. Але ж є люди, для яких ці буденні речі – нездійсненна мрія… Ці люди – серед нас. Вони так само ходять до магазину, телефонують друзям, за щось хвилюються, про щось мріють. Такі, як ми. Тільки  більше потребують уваги. Розуміння. Допомоги…

Маленька Іринка поборола страшну хворобу

Родина Лановенків із Ніжина – особлива. Подружжя Олександр та Тетяна мають інвалідність по зору. Практично не бачать, втім, розуміють один-одного з півслова. Тетяна втратила зір ще в дитинстві, у її теперішнього чоловіка зір почав погіршуватися у молоді роки, з часом майже зовсім втратився.

Подружжя виховує маленьке сонечко – 10-літню Іринку. Дівчинка з’явилася на світ, коли батькам було вже трохи за сорок. Довгоочікувана, омріяна. Але трапилася біда: зі слів матері, після щеплення, у дитини з’явилася схожа на алергію реакція… Але ні: у півроку Іринці діагностували рак сітківки очей. “Дякуючи Богу і людям, ми  змогли вивезти дитину на лікування за кордон, – розповідає Тетяна. – Ця хвороба була до трьох з половиною років, а потім відступила. Тепер ми щороку їздимо на перевірку до Швейцарії”.

Жахіття, яке довелося пережити маленькій дівчинці, позаду. Іринка вийшла переможцем з цієї боротьби! Зараз у дівчинки маса захоплень: малювання, ліплення, танці (відвідує заняття з хіп-хопу), вчить англійську…

Народилися в Прилуках, одружилися – в Ніжині

52-річний Олександр Лановенко вже майже рік очолює Ніжинську територіально-виробничу первинну організацію “УТОС”. До цього працював тут робітником. На підприємстві й зустрів свою половинку, Тетяну. Його теперішня дружина пропрацювала тут 20 років, поки не народилася молодша донечка (у Тетяни є ще старша доросла дочка Олена від першого шлюбу).

“Коли ми познайомилися, Саша ще непогано бачив, – говорить Тетяна. – На той час йому було 23 роки”. “Працювали, жили в гуртожитку, – додає Олександр. – Обоє родом із Прилук, але в рідному місті й не знали про існування одне-одного”.

Життя Тетяни змінила травма, внаслідок якої настала втрата зору. “Зараз лікарі  рекомендують встановити штучну рогівку, – говорить жінка, – але це дорого і ніхто не гарантує, що все вдасться”.

У Олександра зберігся невеликий залишок зору. “У мене таке захворювання, що зір протягом життя весь час погіршувався, – говорить Олександр. – Відмирає сітчатка, лікуванню та оперативному втручанню не підлягає”.

Тетяна випікає і готує картоплю фрі

– Скажіть, що найперше варто знати зрячим про незрячих?

– Нас потрібно розуміти. Для нас важливо, коли люди приходять на допомогу. Іноді й дорогу перейти – це вже проблема.  Пам’ятайте: ми – такі самі люди, тільки нам потрібно трохи більше допомоги і уваги.

– Як ви пораєтесь по дому, хтось допомогає?

Ні, самі.

– Прибирання, приготування їжі – це ж дуже складно…

– Чого складно? Всі незрячі люди готують собі їсти самостійно. Для вас це дивно, а для нас – норма життя.

“Мама навіть картоплю фрі робить”, – включається в розмову Іринка.

“Я і випічку приготувати можу”, – посміхається господиня.

–  Як ви користуєтесь комп’ютером та телефоном?

-У нас стоять ті ж  самі “месенджери”, “вайбери” та “вотсапи”, що й у всіх. Але встановлено програму TalkBack, яка все озвучує.  Так само користуємося і комп’ютерами.

Тетяна навчалася у спецшколі, то вміє писати і читати Брайлем, Олександр поки що цю науку тільки освоює.

Люди бувають дуже жорстокими

– Вас дратує, коли запитують “Як же ти сам (сама) впораєшся?”

– Та ні. Роздратування немає.

“Боляче, коли чуєш у спину: “Он сліпа пішла”, – ділиться Тетяна. – Хіба ж я бажала собі такої долі? Звісно, що ні. Та й жаліти нас не треба. Співчувати – так. Допомогати – так. До речі, сучасна молодь ставиться до людей з інвалідністю з більшим розумінням, ніж люди старшого покоління. Вони бувають жорстокі…

– Для зрячої людини велике значення має зовнішність співрозмовника. На що орієнтуєтесь ви?

“Зряча людина дивиться співрозмовнику в очі, – говорить Олександр. – А я фокусуюся на інтонації, тембру голосу, звідси здогадуюся, які емоції у співрозмовника”.

“А я на підсвідомому рівні тонко відчуваю настрій співрозмовника, – додає Тетяна. – У мене тут настільки загострені відчуття, що я з перших хвилин знаю, є у людини бажання спілкуватися зі мною, чи ні”.

-Ніжин майже не пристосований до людей з порушенням зору…

-Так. Із всього, що є – це два озвучені світлофори.  Мусимо дуже вслухатися, щоб чути машини, та здогадуватись, коли ж можна переходити дорогу… Дуже потрібна тактильна плитка (“штучна нерівність”), це для нас такий собі дороговказ… А ще: заходиш у Ніжині до супермаркету – і не можеш впоратися без сторонньої допомоги. Як би було гарно, якби були консультанти! На жаль, у Ніжині немає нічого подібного.  У багатьох містах України працюють служби, де незряча людина може замовити супровід. А у нас є доньки Оленка і Іринка, які допомогають.

-Як проводите сімейне дозвілля?

-Дуже людимо їздити в різні екскурсії. Часто питають: ну як ти собі уявляєш екскурсію,  ти ж нічого не бачиш? А нас не можна обдурити. Ми відчуваємо атмосферу. І ще важливе значення має  дотик: доторкнутися, відчути… Для незрячих же є макети, щоб ми мали змогу взяти до рук, потримати, уявити.

Любимо сімейні свята, Новий рік, День народження. Іринкін День народження завжди намагаємося зробити  яскравим, щоб надовго запам’ятався.

-Що найбільше цінуєте один в одному?

“Підтримку”, – майже одночасно говорить подружжя. “Іноді я “розкисаю”, – по-жіночому зізнається Тетяна. – Різні ситуації бувають: ось зараз треба вийти у справах, а доньки – одна в школі, інша на роботі, а я без них нікуди не піду. Підтримка важлива. І взаєморозуміння”.

…Як міцно мама з татом тримають свою донечку за руки. Вони втрьох – не просто родина. Вони – як одне ціле. Підтримка щохвилини. Вони руки і очі один-одного. Щирі. Відкриті. Посміхаються, вірять, люблять. І бажають всім миру, злагоди і цінувати те, що маємо. А ще – бути трішки добрішими…

Валентина Пильник

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram.

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *