Історичний роман «Відступник», автор якого – родом з Чернігівщини Володимир Ворона, став одним із переможців Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2018». За словами автора, робота над твором тривала понад 10 років. Це перша книга із задуманої ним трилогії «Хоробор». Літописне місто-фортеця Хоробор існувало колись на місці нинішнього Коропа – так вважають деякі місцеві дослідники та краєзнавці, цю думку обґрунтовує й Володимир Ворона, котрий народився та виріс у Коропі. Під час презентації, що відбулася в бібліотеці імені Коцюбинського, автор розповів про себе, свої захоплення й вподобання, а також повідав про те, як народжувалася ця книга. Далі – його пряма мова, зазначає газета “Деснянка”.
«Настає час, коли починає проростати слово»
Мені 62 роки, народився в Коропі, живу у Варві, на пенсії. За освітою – інженер-будівельник. Працював у галузі реклами, столярного виробництва, був інженером на газопереробному заводі.
Як почав писати? Важко сказати. Але настає час, коли з тебе починає проростати слово. І ти – хочеш-не хочеш – маєш його вихлюпнути з себе на папір. Так сталося і в мене. Здається, свою першу книгу написав під диктовку Десни (ця книга має назву «Одвічний дух Десни» – Авт.). Можливо, це виглядає дещо по-дитячому, але насправді цілі абзаци самі собою виникали в моїй голові, я їх лише записував.
Дуже потішений, що на цю зустріч прийшли студенти історичного факультету. Напевно, насамперед, я створював книгу для вас, для молоді. Для тих, хто цікавиться історією. Мені хотілося написати про мій милий Короп. Крім того, дуже люблю занурюватися й вивчати саме Х століття. Книга Скляренка «Святослав» – моя улюблена. Прочитав її разів двадцять. І кілька рядків з поетичної передмови до цієї книги взяв за епіграф.
Я не люблю халтурити, тож коли почав замислюватися над планом книги, зрозумів, що не вистачає знань. Тому почав вивчати історичні розвідки професійних істориків. Проходить рік – а я ще не готовий, проходить два – не готовий… І лише десь за 10 років постійної роботи та вивчення матеріалу відчув: уже, мабуть, можу писати. Спочатку справа йшла досить жваво. З часом обрії все розширювалися, і я усвідомлював, що незвіданого стає ще більше. Тож паралельно писав і читав. 665 сторінок тексту «наклацав» по клавіатурі одним пальцем.
«Твори істориків вимагають популяризації»
Книга має підзаголовок «Роман-подорож у минуле». Те, що я начитав у професійних істориків, вимагає популяризації. Бо, якщо не викласти знання в доступній широкому загалу формі, воно так і залишиться для вузької аудиторії фахівців. Тож моє перше надзавдання – популяризувати те, що я дізнався, до чого дійшов. Друге – розповісти про рідний Короп. Місце дії в романі – Короп тисячолітньої давнини й навіть того більше.
Сюжет, як на мене, доволі простий. Головний герой ще в юному віці залишає рідне городище, тиняється світом з чверть століття, дивом лишається живий, і десь під 40 років, коли всі його ровесники загинули чи померли, відчуває самоту, вирішує повернутися додому, аби там доживати віку. Повертаючись, постійно сумнівається, як його зустрінуть. По суті, він – покидьок. Таким себе відчуває. І так сталося, що змінює віру. Не знає, як це сприймуть у його колі. І коли дістається рідної домівки, виявляється, що нікого з рідних уже не залишилося. І треба не доживати, а якось вживатися. Інтрига роману в тому, як прийме його рід.
Мені завжди було цікаво: як жили наші далекі пращури? Що спільного у нас з ними? Яке коріння наших звичаїв, вірувань та обрядів тягнеться в глибину? Тому я перечитав сотні досліджень істориків, археологів, краєзнавців, етнографів, невідомих широкому загалу. Зібрав бібліотеку з цієї теми.
«Люди такі ж, як були тисячу років тому»
У книзі йдеться про життя моїх земляків-коропців більш ніж тисячоліття тому. Це прості люди, а не князі, які трудилися, кохали, вірили в добро та любов. Ми, по суті, не змінилися. Завдяки певним релігіям притамували в собі дике звірине нутро. Але варто вибити нас із звичної колії, наприклад, почалася війна, і раптом бачимо жорстокість й нелюдськість.
Уявіть собі, без жодних лабораторій, без науково-дослідних інститутів вони лікувалися травами, знали їхні властивості. Або з болотної руди добували залізо. Сучасні ковалі, я з ними багато спілкувався, беруть кілька пластинок сталі й роблять з неї за допомогою молота, горна те, що вони називають буланим ножем. А наші пращури робили це без спеціальних пристроїв. Недарма ковалів на Русі звали хитрунами. Хитрість – не те, що ми розуміємо як щось криве й лукаве. Хитруни – це ті, хто відає, хто має талант, вміє зазирнути в сутність речей. Я дуже багато уваги приділив різноманітним обрядам, побуту, природі і технологіям.
Щодо історичної достовірності, то я розумію, чому деякі історики не хочуть навіть брати до рук художню літературу з історичної тематики. Це від того, що люди, особливо молоді, намагаються за рік написати книгу й за півроку її видати. І часто пишуть про те, чого не знають і не розуміють. Мені, гадаю, вдалося цього уникнути. Відкриваю в цьому романі цілий пласт знань, мало відомих широкому загалу. І сам дивуюся, наскільки все це цікаве, важливе, наскільки глибоко вкорінене в нашому світогляді, віруваннях, відображене в мові. Сподіваюся, читачі знайдуть відповіді на питання, які їх цікавлять.
