До Дня писемності та української мови в Ніжині
ХХІ століття – час всеохоплюючого розвитку науки і техніки, що дає людям небачені раніше блага цивілізації. Інтернет, електронна пошта, мобільний телефон, Facebook, Instagram, Viber, чи звичайнісінька SMS. Це далеко неповний перелік засобів комунікації з яким ми стикаємося щодня. Завдяки цим дивам людського прогресу ми спілкуємося з родичами та друзями, виконуємо завдання, пов’язані з роботою тощо. За допомогою Інтернету чи мобільного телефону ми в лічені секунди передаємо потрібну інформацію на інші континенти, щоденно підтримуємо зв’язки з людьми, які знаходяться на відстані тисячі кілометрів від нас. Напевно мало хто з нас задумувався над тим, що Інтернету чи Vibery не знали наші батьки, а лише одиниці наших дідусів чи бабусь родом з села користувались стаціонарним телефоном. Триста років тому всього цього не існувало. Але люди мали якось спілкуватися між собою, передавати інформацію на відстані, чи просто зберігати її для наступних поколінь. Щоб вирішити ці питання, людство створило письмо – епохальний винахід стародавньої людини. Для пересічного школяра ХХІ ст. важливість цього винаходу може здатися жартом, але для наших предків це було диво. Диво, що коштувало зусиль, роздумів і навіть життів декількох поколінь. Диво, до якого були причетні милостиві боги. Людина завжди хотіла залишити після себе якийсь слід, показати світу свою присутність. В цьому їй допомогло письмо. Стародавній мисливець бачив як ведмідь дряпає кігтями дерева, повідомляючи іншим ведмедям свою присутність на окремій території. Схожої поведінки дотримуються сучасні коти, які живуть в наших домівках і господах. Пухнастики постійно дряпають дивани та інші меблі, «пишучи» нам та іншим котам, що це їхня територія. Для котів сліди від їх кігтів це авторський підпис, вказівки, що «тут був я».
Так само і первісна людина теж ставила підписи, щоб показати іншим людям свою присутність. Найдревнішими «зошитами» виступала звичайна земля, на якій людина паличкою виводила найперші знаки: зображення сонця, що вона бачила щодня і яке символізувало саме життя, тварин та птахів, на які щодня полювала та від яких боронилася, щоб вижити в тому небезпечному світі. Втім, написи на землі були швидкоплинними, невічними. Бог дощу змивав людські написи, змушуючи наших предків повторювати їх знову і знову. Тож наші предки перенесли письмо до печер, що слугували для них захищеним житлом. Найпримітивнішими природними барвниками на стінах печер малювалися зображення тваринного і рослинного світу, ставилися підписи, «автографи» первісних людей. З часом, з метою передачі знань та інформації, людина вирішила використовувати матеріал для письма, який можна було винести з печери й передати іншим. Наскельні малюнки неможливо було перенести. Тож впродовж наступних тисячоліть людство працювало над створенням «переносних зошитів». Найпершим ідейним «переносним зошитом» стали глиняні таблички, створені стародавніми шумерами більше 5 тисяч років тому. За допомогою спеціально заточених бамбукових паличок на вологу глиняну поверхню наносився клинописний текс. Глина матеріал вічний, але таблички розбивалися, коли падали на землю. Щоб уникнути розбиття «зошитів», стародавні єгиптяни винайшли папірус – товстий папероподібний матеріал, що виготовлявся в стародавньому Єгипті з стебел рослини циперус папірус (Cyperus papyrus) родини осокових, яка росла на берегах Нілу. Папірусні тексти були легкої ваги, не билися під час падіння, що дозволяло швидко доставляти повідомлення єгипетської уряду до далеких куточків держави. Паралельно люди в різних куточках світу намагалися викарбувати письмо на шкурах тварин, дерев’яних дошках, бересті – корі берези. Вершиною розвитку матеріалів для письма став винахід китайців – папір, який у ранньому середньовіччі потрапив до арабів. У VIII ст., в ході завоювання арабами Іспанії, папір потрапив до Європи й в подальші століття поширився всім європейським континентом.
Найстарішим написаним текстом на території України вважається Велесова книга – текст вирізаний невідомою (праслов’янською) мовою на дерев’яних дощечках, що розповідає про історії України-Русі до прийняття християнства й був записаний сучасниками тих подій. Частина істориків вважає, що знайдені дошки є фальсифікацією, створеною пізніше. Достеменно відомо, що стародавні русичі писали на бересті. Згодом з Європи до України дістався і папір.
Найстарішим «чорнилом», яким здійснювалося письмо були недогорілі дерев’яні гілки з вогнища. За допомогою цих недопалків людина вимальовувала на стінах печер чи папірусі найперші свої літери. Окрім недопалків, попелу, стародавня людина писала соком різних ягід, рослин, а інколи і власною кров’ю – найбільш доступним матеріалом. З поширенням Європою паперу, підписи на окремих угодах дійсно ставилися кров’ю її підписантів, що було найміцнішою обіцянкою, клятвою. З того часу світом блукає низка легенд про те, що угоду з дияволом теж підписують лише своєю кров’ю. В обмін на силу, знання та вміння, люди віддавали дияволу душу. За низкою польських народних переказів ніжинський полковник Іван Золотаренко (1652-1655 рр.) віддав душу дияволу й тому не знав поразки в боях з польською шляхтою, завжди виходив переможцем з двобою та герцю – поєдинку сам на сам, що передував основній битві. Угоду з дияволом Іван підписав власною кров’ю. Два примірники цієї угоди так і не були знайдені.
Праця писаря – людини, яка знає таємницю карбування інформації і з волі богів вимальовувала більшості невідомі знаки, завжди була в пошані. Писар був при всіх королівських дворах, монастирях, посольствах та інших важливих установах. Шанували й поважали писарів й в козацькій Україні. Писар входив до всіх старшинських урядів на всіх рівнях: від генеральної до сотенної. У ІІ пол. XVII – XVIII ст. головним писарем Ніжина був полковий писар Ніжинського полку, який разом зі своїми помічниками працював у будинку полкової канцелярії. За допомогою гусячого пера полковий писар на папері відтворював накази ніжинського полковника, складав реєстри, переписував приватні листи тощо. Чорнило писарі виготовляли на основі різноманітних природних речовин: соку ягід бузини, сажі тощо.
До дня української писемності та мови 13 листопада 2018 р. в ніжинській ЗОШ №4 відбувся захід, присвячений історії письма. Школярі дізналися про щоденну роботу писаря Ніжинського козацького полку в XVII – XVIII ст., відповідальність, важливість і складність цієї професії. Щоб відчути все це на власному досвіді, учні отримали змогу на декілька хвилин і самим побути писарем на практиці. Кожен бажаючий, взявши гусяче перо та змокнувши його в чорнило, спробував написати декілька літер чи слів. Під скрип пера на папері з’явилися перші «ієрогліфи», що інколи мало чим нагадували знайомі всім слова. Й це не дивно, навики писання перами є складними і формуються роками. Обов’язковою складовою письма XVII – XVIII ст. була каліграфія. Сучасникам тексти козацької доби можуть здатися незрозумілою «мазаниною». Але за кожною літерою того тексту стоїть елемент каліграфії, скоропису XVII – XVIII ст., й авторський домисел писаря. Трохи потренувавшись, допитливі і старанні школярі змогли опанувати це складне і цікаве вміння. На згадку про цікавий урок на руках учнів залишилися сліди чорнила, які ще пару днів нагадуватимуть дітлахам про нелегку працю їх предків і те як почесно бути писарем.
фото Марини Волинець
Роман Желєзко – керівник краєзнавчого гуртка «Стежинами історії Ніжина» Ніжинської ЗОШ №4, науковий співробітник відділу «Поштова станція» Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського
