25-річні чернігівці Наталія Радченко і Роман Максименко разом понад сім років. Бережуть одне одного і свої почуття. Здружилися у старшій школі, коли формували їхній десятий клас. Обоє добре навчалися, кажуть, що майже відмінники, повідомляє газета “Деснянка”
– Ми не сиділи за однією партою, і в кожного були свої друзі, – пояснює Роман. – Наташа товаришувала з дівчатами, я – з хлопцями. Але переписувався тільки з нею.
– Я знайшла його сторінку у соцмережі і першою написала: «Привіт!», – посміхається дівчина. – Рома відповів. А потім були жарти, спілкування на різні теми, прості і серйозні.
П’ять років побачень у вихідні
У випускному класі Роман вперше взяв її за руку і повів у кіно. Щовихідного гуляли містом. Їм було добре удвох. Могли розмовляти про все на світі!
А потім навчання в школі замінило навчання у виші. Наташа лишилася в Чернігові, бо вступила до педагогічного на філологічний факультет, а Роман поїхав у Київ, обрав Національний університет біоресурсів і природокористування України, спеціалізацію – філологія і переклад.
Якщо більшість студентів їздили у вихідні додому провідати батьків, то Роман летів на крилах до Наталії. Щоправда у Чернігові на хлопця чекала ще й бабуся Надя. Вона часто заміняла йому найрідніших.
– У столиці я жив разом з мамою, ми орендували квартиру, – каже чернігівець. – Вона працювала нянею. Тата не стало, коли був ще малим, у десять років. Тож ростили мене мама і бабуся.
У Наталії також неповна сім’я. Її виростили татко і мамині батьки – дідусь з бабусею. Ненька відійшла у інші світи через невиліковну хворобу, коли дівчині виповнилося тринадцять. Вона каже, що схожа на маму, як дві краплі води. І зовні, і характером.
– Я вдячна своїй рідні, батьку, який дуже мене любить. А ще – старшій сестрі. Вона нині в декреті, няньчить моїх племінників, – радісно повідомляє. – Те, що ми з Ромою колись втратили рідних людей, це ще більше нас об’єднує. Ми знаємо, як воно жити з цим.
Фрілансери
За фахом Наталія Радченко редактор, нині працює копірайтером. Хто це? Це людина, що пише статті або невеликі тексти на замовлення. Вони не обов’язково можуть бути рекламними, часто – це написання інформаційних матеріалів. Деякі копірайтери працюють, як штатні співробітники в офісі, а деяким підходить віддалена робота фрілансера, коли ти сам регулюєш кількість витраченого часу для виконання завдання. Ось Наталія саме фрілансерка.
Вдома офіс і в Романа. Він працює одразу на трьох роботах! Через «біржу» – в інтернеті, таку собі фірму-посередника, віднайшов роботодавців і підходящі вакансії. Для американського телеканалу чернігівець перекладає з англійської мови на російську субтитри до різних серіалів. Це і фантастика, і бойовики, і екшени… Як це відбувається? Є спеціальна платформа, схожа на програму для монтажу, і звукова доріжка, де все відображається і де прописуються репліки, які мають співпадати.
– Де я цьому навчився? – вгадує мої думки. – Вдома. Перед працевлаштуванням у мене був невеликий тренінг. Надіслали матеріали і десь пару тижнів я готувався. Потім виконав тестове завдання, його стільки ж перевіряли, а далі отримав своє перше замовлення. Було це у вересні.
Друга робота – зовсім не схожа на попередню – написання статей на тему риболовлі. Роман вважає, що чим різноманітніші завдання, тим цікавіше. До того ж зміна будь-якої діяльності – це найкращий відпочинок.
– На тиждень треба написати один матеріал, дають конкретну тему і – вперед, – продовжує. – Це може бути стаття про рибальські снасті, риболовлю на окремі види. Мені ближча спінінгова ловля на щуку, окуня, судака. Бо ж я й сам рибалка! Малим до річки колись забирав дідусь, інколи – дядько, а тепер ми з Наташею їздимо. Їй, правда, витримки не вистачає з вудкою на березі сидіти. Тож вона просто книжку читає поряд. Для мене це важливо.
Третя Романова робота – переклад з німецької мови описів товарів на одному інтернет-сайті. Паралельно ще готує статті і веде групу у Фейсбуці.
– Насправді Рома – великий молодець! – каже його дівчина. – Він дуже відповідальний, старанний і розумний. А ще навчив мене не брати близько до серця, реагувати і сприймати все спокійно. І, справді, так жити легше.
Мама й бабуся хотіли б, щоб їхній син і онук вчителював. Щоб, як усі, ходив на роботу, спілкувався з колегами.
Роман поважає бажання рідних, але каже, що вже знайшов себе, і це йому подобається.
Майбутнє – в Україні!
Плани на майбутнє у них, як і у всіх – щоб усе було добре! Цьогоріч хочуть побратися.
– Моя бабуся пожила в селі й вирішила там лишитися, у квартирі їй стало затісно, – посміхається Роман. – Тож тепер ми тут господарюємо.
Молодь усе більше виїздить на заробітки за кордон і там лишається. Наталія з Романом про це навіть не думають. Вони вважають, що заробляти можна і вдома у прямому розумінні цього слова.
– Гляньте навколо, у центрі міста немає жодного вільного місця на парковках! – наголошує чоловік. – Водії свої машини вже лишають на тротуарах. І люди ці небідні, вони нормально заробляють. Хто старається, той і має. Інша справа – робітничі професії, вони низькооплачувані. Але, якщо трохи поміркувати, пошукати, то можна знайти хорошу роботу.
– За кордон я би поїхала як туристка, – каже Наталія. – Хотіла б відвідати Італію. Рома мріє про Америку, Техас. Може, колись нам це вдасться.
«Моя людина»
Коли двоє постійно разом, вони стають схожими. Навіть думають однаково.
– Я давно визначився: Наташа – моя людина! – твердо висловлюється Роман. – Ми поряд – 24 години 7 днів на тиждень. Одне одному не набридаємо. Коли працюємо, я не заважаю їй, вона – мені. Та й взагалі, не всім же бути командними гравцями.
Молоді люди не можуть залишатися осторонь суспільних процесів. Вважають, що Україні працювати є над чим. Держава має переглядати свою політику, використовувати диференційований підхід, підвищити пенсії тим, хто особливо їх потребує і не може розраховувати на будь-яку іншу підтримку, сприяти навчанню і працевлаштуванню.
Скоро президентські вибори, тож, кажуть, на якусь конкретику у нашому випадку сподіватися не варто. Це зазвичай на фоні таких простих людських побажань: щоб війна скоріше закінчилася і нарешті настав мир. Щоб добросовісними були чиновники. Щоб усі мали можливості реалізовувати себе в Україні.
Наталія, як філолог, побажала, щоб рідна українська мова ставала більш вживаною, щоб її чули на вулицях, адже наш древній Чернігів заслуговує на це.
І, найголовніше, щоб наші люди були щасливими, для цього ж їм багато не треба.
– Наше особисте щастя залежить від того, якою буде наша країна, – кажуть разом. – У ній нам жити і працювати. Що буде далі – нам не все одно.
