«За два дня до того, как город Ухань (китайське місто, де вирує нова зараза — коронавірус, від якого вже померло близько шести сотень людей. — Авт.) закрыли на карантин, мы уехали в провинцию Юннань на каникулы. Ехали уже в масках, но не ожидали, что события будут разворачиваться так серьезно.
Провели в городе Дали 10 дней. Другие планы и поездки уже пришлось отменять, было рекомендовано находиться всем дома.
Сейчас Виллем и я находимся в Таиланде. Решение было принято очень быстро — визы нам не нужны, 2,5 часа самолетом, тепло и красиво. Слава Богу, нас благополучно пропустили на границе из Китая.
План на ближайшее время: насладиться Таиландом, дождаться открытия Уханя и вернуться к себе домой», — написала на своїй сторінці в соцмережі 36-річна Алла Заїка. Жінка родом з Мени. Чотири роки живе і працює в Китаї. На Чернігівщині у неї 66-річна мама Людмила Заїка.
Алла Заїка. Фото з соцмереж
Захотіли відпочити, а повертатися нема куди
Людмилу Олександрівну застала на робочому місці. Жінка працює завідувачкою лабораторією Менської районної лікарні.
— Ой, переживаю за дітей, — сплескує в долоні, коли чує запитання про Аллу і Ухань. — Чотири роки вона там. І це ж треба — така хвороба. Хоча донька заспокоює: не все правда, що показують по телевізору. ЗМІ перебільшують. Люди на вулиці і в магазинах десятками не падають. Так, є хворі, так, ходять в масках. Але ж китайці і без коронавірусу маски на обличчях носять: того ж смогу бояться.
Разом з тим, менська мама все-таки радіє, що донька з чоловжом Віллемом (родом з Південної Африки, Йоганесбурга, але по крові — скандинав) вчасно покинули епіцентр зарази.
— І Алла, і Віллєм — вчителі англійської мови в Ухані, працюють за контрактом, — розповідає Людмила Заїка. — Почалися канікули, вони вирішили поїхати відпочити. А через два дні в Ухані оголосили карантин. Як туди повертатися? Вирішили пересидіти в Таїланді. Між ним і Китаєм — безвізовий режим. Та потрапити до Таїланду виявилося не так і просто. Треба було пройти медичне обстеження (щоб з Китаю хворобу не привезли), заповнити ряд документів. Повідомити, коли покинули Ухань. Мало пройти не менше 14 днів. А в них — 11. Алла, як справжня українка, каже: давай напишем 14, хто там перевірятиме. Віллєм, як справжній скандинав: ні, це ж таїландці, перевірять по проїзних документах, давай писати правду. Написали, як є. 11 днів. Поміряли їм температуру, пропустили. Зараз винаймають в Таїланді апартаменти (як у нас квартира) і живуть. Звичайно, збираються повертатися в Ухань. Контракт же по роботі. Віллєм викладає своїм учням англійську по інтернету, якусь копійчину, може ж, заплатять за роботу. Бо гроші мають властивість закінчуватися. Алла поки відпочиває. Говорять, що українці не спішать покидати Китай, сподіваються, що скоро заживуть звичайним життям.
Людмила Олександрівна під час китайських гостин. Фото з особистого архіву родини Заїк
Без знання китайської
Як донька потрапила в КНР, Людмила Заїка згадує з посмішкою:
— Алла не знає китайської, англійську дітям викладає. Знайомі дивуються: як таке можливо? А виходить же. Китайські викладачі попереджають дітей, що вчитель не знає їхньої мови, це стимулює вчити англійську. Алла за чотири роки деякі базові фрази китайською тільки вивчила.
Дочка закінчила Менську районну гімназію, з золотою медаллю. Вступила на навчання в столичний національний педагогічний університет імені Драгоманова. Спеціальність — учитель молодших класів і психолог. Паралельно, для себе, вчила англійську мову, займалась східними танцями. Працювала при літніх таборах з турецькими дітками. Ще студенткою, їй запропонували підробіток вчителем англійської мови в київській школі, бо вчителі з професійною освітою викладати не хотіли — зарплати малі, краще перекладом займатися. Алла попрацювала. Потім на запрошення індійської родини полетіла туди. Пожила, поуправлялась зі східних танців. Повернулась в Україну. Працювала на приватному підприємстві, де треба було знання англійської, бо були іноземні партнери. Знайомі розказали про можливість роботи в Китаї. Ми сумнівались, хвилювались: чужа країна. У 2016
році помер мій чоловік. Після похорону Алла наважилась і полетіла на роботу в КНР.
Роботодавець винаймає житло (але на певну суму, хочеш краще — доплачуй зі своїх, Алла з Віллемом доплачують). Там і долю свою зустріла.
Говорить, що китайські діти і їх виховання дуже відрізняється від наших. Їм усе дозволено. Прийшли в гості тамтешні знайомі з малюками. Алла навела лад у квартирі. Ті — перевернули житло догори дригом. І ні слова зауваження від батьків. А в школі? От ми позиціонуємо себе, як вільна європейська країна. А в школах ніяк свободу дітям не дадуть. У комуністичному Китаї ж на перерві (20 хвилин) діти навіть спать лягають: на партах, просто на підлозі. І це нормально, ніяких обмежень.
Алла Заїка з китайськими дітлахами (в Ухані). Фото з Інтернету
Повінчались у П’ятничній церкві
— Минулого літа Алла і Віллєм одружилися, — продовжує Людмила Олександрівна. — В Гонконгу отримали документ про шлюб, от тільки не знаю, чи дійсний він у нас. А вінчалися в Чернігові. Віллєм християнин, але не православний. Не знаю точно, хто. Вони сходили до батюшки, в П’ятницьку церкву (чоловікові дуже сподобалась її архітектура), порадились. Отець Мирон дав добро на вінчання.
Взагалі Віллєм у захваті від України, а особливо від Чернігова: тихе, спокійне місто, яким можна гуляти пішки, без машини, бо відстані короткі. Це не одинадцятимільйонний Ухань! Кухня наша припала Віллему до душі. Особливо деруни.
Коли говорю, що зять з Південної Африки, одразу питають: чорний? Та ні ж, він скандинав: світлий, високий, кремезний і гарний чоловік.
Опісля гостин повернулися в Китай. Донька говорить, що там їй подобається, от тільки деяких наших продуктів бракує. Хоче твердого і звичайного сиру, того, що творог. А в КНР з молочкою слабко. Є російські магазини, де продають сир, але китайці його не полюбляють. Вони із задоволенням їдять м’ясо, лапшу, рис. Певно, при Мао Цзедуні не наїлися, бо завжди щось жують (У 1958-1962 роках у Китаї був великий голод, померло більше 15 мільйонів людей. — Авт.). Ідуть на роботу і вже плямкають. Алла сміється: худі, а їдять багато.
Наші продукти їм не всі до смаку. Знайома доньчина росіянка привезла з батьківщини на гостинець червоної ікри. Напекла млинців, запросила в гості. Потім китайці Аллі розказували: годувала нас риб’ячими яйцями. Одна хоч спробувала, ледь проковтнула, а інша — одразу відмовилась. Зате як намастила росіянка млинці варенням, пішли за милу душу.
Свекруха Алли Ліннет та чоловік Віллєм. Фото із соцмереж
Досі бережу китайський пакетик
Лютий у Алли і Віллема — місяць мам. У 2018 — прилітала Людмила Олександрівна, у 2019 — Ліннет. Цього року саме подружжя в подорожах.
— Зробили мені подарунок на день народження (5 лютого), оплатили квитки на переліт, на наші десь тисяч двадцять гривень обійшлися, плюс віза, — перелічує Людмила Заїка. — Зате я отримала масу задоволення. Люблю східні країни. Ще в Радянські часи, як була можливість екскурсії в індію, то літала. Путівка була одна на лікарню, усі відмовлялись.
Мовний бар’єр суттєво заважав. Китаянка в літаку поряд так хотіла поговорити зі мною, а я не розуміла. І жестами мені показувала. А ще подарувала пакетик, щоб я чобітки сховала, летіти дев’ять годин, в літаку дали капці. А чоботи сховати нема куди. От мені сусідка по кріслу і дала.
Завідувачка лабораторії підіймається, тягнеться за сумкою. Звідти дістає сірого кольору витертий поліетилен.
— Досі бережу.
Діти мені зробили екскурсії і по Пекіну, і по Шанхаю, і, звісно, в Ухані. Здивувало, що в Ухані немає централізованого опалення. В квартирах прохолодно. Я ходила в спортивному костюмі, і теплому халаті. Гріються кондиціонерами, обігрівачами. Але економно. 20-22 градуси в хаті не шпарять.
Сподобався підхід до пересування китайськими містами: велика кількість велосипедів напрокат — взяв в одному місті, доїхав до метро, там залишив на прокатному майданчику.
Найбільше вразила поїздка на таксі. Це в Ухані. Попався російськомовний водій. Місто розташоване на річці Яндзи. Так от їдемо, спускаємось в тунель. Водій каже: ми спустились під Яндзи. Я в шоці — до чого дійшов прогрес у КНР! Під річкою тунель!
Було приємно, що китайці розуміють: Україна і Росія — дві різні держави. Коли в молодості була в Індії, то ми всі були «руські» для них. Китайці говорять: з Росією у нас партнерські стосунки, хотіли б їх мати і з Україною, але у вас війна. Радо розпитують, як нам живеться, що собі може дозволити пенсіонер. Кажу: квитки на літак у Китай я б собі не дозволила, якби не спонсорська допомога дітей
А взагалі, Ухань — молоде промислове місто. І через це виникає маса запитань: чому коронавірус спалахнув саме там? Помилка якоїсь лабораторії? Адже там розвиток індустрії, розробок, промисловості.
Заміж за стоматолога
Людмила Заїка родом з Коропщини, із Сохачів. Після закінчення медичного інституту (нині — університет) імені О. О. Богомольця в столиці, за розподілом потрапила в Мену. Була можливість працювати в санслужбі або лабораторії. Обрала друге. Тут і з чоловіком стоматологом Володимиром познайомилася.
— Тоді ж були профсоюзні комсомольські організації, — пригадує. — Володя був головою. Місце заступника — вакантне. Я молода, от мене туди і визначили. Ще мені показали двох молодих і холостих чоловіків-медиків. Серед них — Володимир. Я подумала собі: якісь малі, невзрачні. А я висока і гарна. Потім чоловік жартував, що і я йому не зразу до душі припала, мовляв, таке собі якесь. На роботу приїхала в 1977. У 1979 — одружилися. До того з рік зустрічалися. Потім народився син Олександр, через три роки — Алла.
Дружно жили.
Тепер я сама. Син — у Чернігові, донька — ще далі. Чекаю їх тут завжди у гості. І сама радо їжджу. А під час повернення додому виникла цікава ситуація. Алла через робочий графік не могла мене відвезти з Уханю в аеропорт в Пекін. Їхала сама. Поряд — китаянка з дитиною. Мале уважно мене роздивилося, і в сльози — колір шкіри не такий, як у них, розріз очей також. Злякалась бабу-європейку! Та так, що не могли заспокоїти. Довелося пересаджувати до китайців, щоб їй було комфортно.
Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №7 (1761), 13 лютого 2020 року (gorod.cn.ua)
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram