22 жовтня в хірургії Ніжинської центральної районної лікарні врятували життя Олегу Макаренку з Хотинівки, що на Носівщині. Він — інженер фермерського підприємства «Верітас-агро». 22 жовтня увечері стеріг солярку за селом. У чоловіка вистрелили з вогнепальної зброї.
— Потрапили в черевну порожнину, виникла потужна кровотеча, — говорить Ігор Садовський, завідувач хірургічним відділенням. — Куля пройшла наскрізь. Добре, що тільки дотично до життєвоважливих органів. Міліметрів за дев’ять від лівої нирки. Дуже порвала м’язи, м’які тканини. Терміново прооперували. Зробили гемостаз — зупинили кровотечу. Висікли тканини, які були розірвані. Ретельно все зашили, задренували і тепер лікуємо. У реанімації не був. Вона закрита через «ковід». Пацієнт — у хірургії.
25 жовтня уранці поруч з Олегом — дружина Юлія Макаренко. Чоловік ще слабий, але вже ходить, їсть, розмовляє.
«22 жовтня увечері я був на полі біля села, — розповідає. — У нас сімейний бізнес. Фермерське господарство «Верітас-агро». Я — зять власника Сергія Голодного. Зі мною був ще один зять, Вася. Вирішили увечері присочить, хто каністри з соляркою приховав у кущах. Бо часто стали пальне красти.
Десь о восьмій годині вечора комбайни вертаються з поля, де збирають кукурудзу, їдуть дорогою в село. У цей же час з села їде машина назустріч. Розт вернулася і поїхала знову в бік села. Я подумав, що хтось вчиться їздити. Стояв на весь зріст. Ні від кого не ховався. Вони ж мене бачити не могли. Хіба частково. Раптом таке відчуття, ніби шашка вибухає біля мене. Дикий біль і я падаю. Кричав. Мене, мабуть, і в хатах чули.
Вася дзвонить (він був далі, а я ближче до дороги, метрів за 300 від села): «Що там?» «Підстрелили», — кажу. «Це ти кричиш?» — спочатку не повірив. — «Не жартуй». «Які жарти? Бери машину, викликай «швидку».
З останніх сил я дістав телефон, набрав дружину Юлю. У нас сину-три з половиною роки і дружина вагітна. Подзвонив попрощатися. Я думав, що так на полі й лишуся.
Тут вони підбігли: «Де ти? «Швидку» викликать? Допомогти? Куди їхать? Чернігів? Київ?». А я, чесно кажучи, думав, що вони мене там і доб’ють.
— Хто це був?
— Мисливці. Впізнав Рудю. Руденка Сергія. Він з сусіднього села, з Лихачова. Киян на полювання водить. Привів їх у наше село, до ставка.
— Підстрелив він?
— Ні, той, кого він привів. Особисто я з ним не знайомий.
Потім прилетіла разом з сестрою дружина моя на поле, — продовжує. — Вона в мене така різка. Ляснула одного раз по щоці. Той на неї ще визвірився: «Ти знаєш, кого б’єш?» Я кажу, що теж зараз встану. Правда, підвестися в мене вийшло лише через три доби. Потім тесть прилетів на позашляховику, хлопці трактористи підтягнулися з поля, перекрили їм дорогу. Разом мене — в машину і повезли у Ніжин.
Хірургу Ігорю Григоровичу подзвонили заздалегідь, він уже зустрічав на порозі лікарні. Поліції подзвонили. Кажуть, що вилучили карабін. Ще й тепловізор (прилад, який допомагає побачити невидимі предмети, людей, звірів, уловлюючи тепло). Дуже дорога техніка. Власник сказав, що послизнувся і вистрілив. Я через цей постріл ледве на той світ не пішов. Стріляв…. На вході — дірка, як палець, на виході – як кулак. Певно, що мій ангел-охоронець у бронежилеті, У мене сім’я хороша. Є кому заступитися. А якби це був якийсь випивоха, який заблудився? А міг би хтось рибу ловить. Міг би хтось, як вони, з рушницею ходити. Міг хтось піти собаку шукать. Чи корову, бо на ставку водопій. Парочки молоді їздять за село, гуляють, Зрештою, чому я не можу у своєму селі просто пройтися дорогою? Чому я повинен когось боятись?».
Газета «ВісникЧ» №43 (1850) від 28 жовтня 2021, Тамара Кравченко
За матеріалами gorod.cn.ua
Фото ілюстроване
