У селі на Чернігівщині залишилось 2 жителя

 

 

 

 

В Україні протягом тривалого часу фіксують тенденцію, коли люди «тікають» з села у великі міста. Але трапляється й навпаки. У Перерості, який входить до Моложавського старостинського округу, проживають лише дві людини. Коли їдеш вздовж вулиці, здається, що село загубилось в лісі, а разом з ним і двоє його мешканців. Один з них — Олександр Гузей живе тут протягом чотирьох років.

— Я тут народився й виріс. Перші чотири класи закінчив у Черецькій школі, — розповідає Олександр Васильович. — Щодня ми з однокласниками проходили по три кілометри, щоб добратися туди, а потім ще три, щоб повернутися додому. А вже з п’ятого по десятий класи навчався в Городнянському інтернаті, що по колишній вулиці Піонерській. На вихідні я завжди повертався додому. Взимку добирався на лижах, у теплу пору року — на велосипеді, а коли й тато на мотоциклі підвозив.
Коли ми закінчували десятий клас, в інтернат приїхав представник Череповецького вищого військового училища. Він цікавився, хто хоче пов’язати своє життя з військовою справою. Я мріяв поступити у Київське танкове училище, але не було рознарядки, тому вирішив спробувати свої сили.

Таких бажаючих в інтернаті виявилось дев’ять хлопців. Щоправда, з тих дев’яти поступив лише один. Я ж з десяти балів набрав дев’ять — не вистачило одного. Коли навчався в інтернаті, я закінчив три класи музичної школи по тромбону, що й пригодилось в подальшому житті. Піс училища я повернувся в Перерост — на той час мої однокласники з музичної школи вже були вихованцями Чернігівського авіаційного училища при оркестрі. Я ж теж був молодий, в армію — рано, вчитись теж, бо мені не було ще 18 років, так і я потрапив в цей оркестр при училищі. Півтора року я був вихованцем і два роки служив на службі за призовом при училищі в оркестрі.

По завершенню служби потрібно було далі влаштовуватись. Тож Олександр відправився в школу прапорщиків у Грозний, після якої Олександр Васильович отримав звання прапорщика. Там же, в Грозному, він знайшов свою майбутню дружину Ларису, з якою у лютому 1975 року одружився. Доля військових — кочовий спосіб життя, тому по направленню чоловік з сім’єю потрапив до Чернігова. Оскільки тут не було вільних вакансій по його спеціальності, їх перенаправили до Умані, де він прослужив 16 років.

— Я потрапив в авіаційний полк на посаду старшого спеціаліста спеціального зв’язку. З Умані мене двічі направляли на службу до Афганістану. Перша поїздка була у 1981-1982 роках. Я потрапив у Джелалабад, — розповідає господар. — Другий раз це було спецвідрядження у 1985-1987 роках. Я поїхав з дружиною та дітьми в Асадабад. У грудні 1988 року по завершенню служби ми повинні були повернутися на Батьківщину, але оскільки я відремонтував автомобіль ГАЗ-66 і з колоною з Асадабада переправив її в Кабул, мене з дружиною залишили ще на рік в Кабулі — для заохочення. Після повернення з Кабула я потрапив у Бровари, де формувалась інженерно-наступальна бригада. Мене призначили по спеціальності в цю бригаду помічником начальника штабу по спецзв’язку. Через три місяці служби нам виділили квартиру у воєнному містечку в Броварах, де ми й досі мешкаємо. Прослуживши в армії 25 років, я вийшов на пенсію.

За свої воєнні заслуги чоловік отримав чимало нагород: дві медалі за бойові заслуги, орден «За мужність» зірка ІІІ ступеня, відзнаки за 10 років, 15 років та 25 років бездоганної служби, відзнака збройних сил «Ветеран військової служби», пам’ятна медаль «Виведення військ з Афганістану» та інші.
Завершивши свою військову стезю, Олександр працював водієм на різних підприємствах, після чого вийшов на заслужений відпочинок. Доля розпорядилася так, що чоловік повернувся у Перерост чотири роки тому, щоб доглядати за матусею. Близько року назад її, на жаль, не стало, але Олександр до Броварів не повертається через епідемію коронавірусу. Він облаштувався у Перерості й продовжує господарювати самостійно.

— Моя сім’я —дружина та двоє дітей— перехворіли вже коронавірусом, а мені радять не повертатися поки що додому. Тому що в нашому під’їзді з усіх чоловіків залишилось лише четверо — інших здолала злощасна хвороба. Тому я вирішив не випробовувати долю й займаюсь тут своїми справами. Побутові справи я вже налагодив. Раз у місяць їжджу в Городню, де знімаю з картки пенсію й скуповую продукти на місяць. Заодно заправляю газовий балон, на якому варю їсти, набираю у бутлі воду, тому що воду в Перерості можна набрати лише в приватному мисливському господарстві, яке розташовується тут же, або в сусідки в колодязі, заправляю машину й повертаюся додому. У вівторок, четвер та п’ятницю у Невклю привозять хліб, який я купую. Мені тут зовсім нема часу сумувати. Зараз хочу облагородити грубу, перед цим приводив до ладу стелю. Кожного дня я гуляю або до Кам’янського, або до Моложавського повороту чи просто прогулююсь лісом. Влітку збирав ягоди, гриби. В мене є три телевізори, мобільний інтернет, щоправда, сигнал можна зловити лише тут, — показує на вікно, де розташовані телефони. — Планую перебувати тут доти, доки не завершиться ця пандемія, ак потім повернусь у Бориспіль.

І хоч наша зустріч виявилась дуже цікавою й оптимістичною, повертались з Перерості ми з визнанням того, що села таки поступово вимирають — немов тут згасає життя. По дорозі в Перерост бачили стару, занедбану школу в Моложаві, в якій раніше лунав дитячий сміх та вчителі навчали учнів. Зараз приміщення стоїть в напівзруйнованому стані. 80% населення, що мешкає в старостаті — люди пенсійного віку. Правди нікуди діти, ще років 15-20, і села, в яких залишилось по кілька жителів, стануть лише пам’яттю для тих, хто є вихідцями з них.

Джерело: Новини “Городнянщини”

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram.

 

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.