Чернігівщина попрощалася з чотирма бійцями, трьох з них втратила Ніжинщина…

 

 

 

 

На Чернігівщині попрощалися ще з чотирма земляками – солдатом Ліхутою Юрієм, підполковником Марченко Володимиром, солдатом Мазітовим Віктором та солдатом Мартиновим Олегом… Всі вони віддано захищали Україну та загинули у бою за свободу та Незалежність нашої Батьківщини! Народився Ліхута Юрій Дмитрович 9 червня 1973 року у Ніжині. Тут він навчався у трьох загальноосвітніх школах – № 1, №15 та №14, бо разом з родиною кілька разів змінював місце проживання. Після школи Юрій вирішив навчатися на оптика-технолога, пізніше закінчив Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, отримавши освіту психолога. Наш земляк професійно займався хокеєм та мав з цього виду спорту перший спортивний розряд.

Брат Юрія, Микола, згадує, що той у дитинстві багато часу проводив на вулиці з друзями, мав сталевий характер, був справжнім бійцем та мріяв служити у морфлоті. Друзі пам’ятають чоловіка щедрим, а дружина – чесним і справедливим. З початком повномасштабного ворожого вторгнення Юрій вирішив долучитися до оборонців Чернігівщини, брав участь у боях під селом Велика Дорога Ніжинського району. Пізніше у складі 54-ї окремої механізованої бригади зі зброєю в руках давав гідну відсіч ворогу на Донеччині. На жаль, 23 липня під час виконання бойового завдання біля села Званівка Бахмутського району підрозділ Юрія потрапив під ворожий ракетний обстріл. Того дня дружина Наталія втратила коханого чоловіка, донька Катя та син Радіон – люблячого батька, а онука Регіна – дідуся.

Марченко Володимир Михайлович також народився на Ніжинщині – 23 лютого 1988 року у селі Мильники (колишня Григорівка). Зростав товариським та життєрадісним, з дитинства мріяв стати військовим – часто дивився в небо та казав, що хоче літати. Після закінчення 9-го класу місцевої школи Володимир поїхав навчатися до військового ліцею з ПВФП у Чернігів, далі вступив до Харківського національного університету Повітряних сил, який закінчив з відзнакою. Згодом був направлений на службу в смт Озерне на Житомирщині. З 2017 по 2019 роки працював викладачем у ХНУПСі на кафедрі аеродромно-технічного забезпечення, а з 2019-го був командиром аеродрому «Канатово». Знайомі Володимира пригадують, що той мав багато друзів, а в рідному селі всі його поважали, часто зверталися за допомогою і нікому він не відмовляв. На службі був відповідальним, і взагалі багато часу їй приділяв, завжди все встигаючи. Казав, що його професія – це його життя. Вів здоровий спосіб життя, любив плавати і по можливості завжди відвідував басейн, мав двох старших братів.

Після подій 24-го лютого Володимир не лишився в стороні, взяв до рук зброю та у складі Західного регіонального управління держприкордонслужби України з гідністю виконував свій військовий та громадянський обов’язок, захищаючи рідну землю від ворога. На жаль, 23 липня під час виконання бойового завдання у місті Кропивницький Марченко Володимир потрапив під ворожий ракетний обстріл – врятувати воїна не вдалося. Того дня батьки не дочекалися звістки від сина, дружина Тетяна – від чоловіка, а син Денис – від люблячого тата.

Мазітов Віктор Сергійович народився 2 грудня 1983 року в Узбекистані. Згодом родина переїхала на Срібнянщину, де Віктор і закінчив Олексинську школу. Після навчання в Сокиринському технікумі працював у місцевому колгоспі. У 2009 році одружився, почав працювати у СТОВ “Дружба-Нова”, а в 2010 у нього народилася донька. Ще у 2015 році Віктор пішов захищати суверенітет рідної держави, взявши безпосередню участь в антитерористичній операції на Сході України. З перших днів повномасштабного ворожого вторгнення чоловік добровільно долучився до Захисників України та став на захист рідної Батьківщини від загарбника у складі 122-го окремого аеромобільного батальйону. Загинув Мазітов Віктор 17 липня у бою з ворогом поблизу населеного пункту Богородичне Краматорського району Донецької області. Свою найріднішу людину вже не дочекаються мама Олена Миколаївна, батько Сергій Вікторович, дружина Інна та донька Таня. Мартинов Олег Михайлович народився 3 липня 1971 року у місті Бахмач. Тут зростав, працював та жив з родиною мирним життям. З початку російського вторгнення на територію України у 2014 році Олег активно займався волонтерством, допомагав бійцям на Сході, був українцем до глибини душі та брав участь у багатьох патріотичних заходах та вишколах. Після повномасштабного ворожого вторгнення 24 лютого Олег не роздумуючи став на захист рідної землі. Разом з ним воювати за Батьківщину пішли і два сини, яких батьки виховали справжніми патріотами. Так сталося, що 23 липня під час виконання бойового завдання по захисту територіальної цілісності та Незалежності України в районі села Званівка Донецької області підрозділ Олега накрило ворожою артилерією. На жаль, отримані нашим земляком травми виявились несумісними з життям. У липні цього року Мартинову Олегу виповнився 51 рік…

Джерело: Чернігівський обласний ТЦК та СП

cheline.com.ua

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на   наш Telegram

 

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.