Хроніки. Ніжин: перший місяць війни
У нашій країні живуть особливі люди. Люди, які шанують волю, захоплюються синім небом і пшеничними полями, які, не роздумуючи, рятують найбільшу цінність – життя. Наше спільне лихо – війна – згуртувала і об’єднала українців ще більше. Кожен з нас працює на своєму фронті, мільйони людей щодня своїми справами наближають нашу перемогу.
Розпочинаємо знайомити вас з рубрикою «Хроніки. Ніжин: перший місяць війни». З неї ви дізнаєтесь про мужніх ніжинців та жителів району, які допомогли вистояти Ніжину та своїми людяними і мужніми діями зробили (і продовжують робити) великий внесок у перемогу.
Сьогоднішня наша розмова з заступником медичного директора НЦМЛ імені Галицького Володимиром Чорненком.
Ранок 24 лютого врізався в пам’ять кожного з нас. Що ми відчули тоді?.. Страх, розгубленість, паніку, злість? Емоції переповнювали. І, якщо хтось не міг зібрати докупи свої думки і силу волі в кулак, то інші, стиснувши кулаки, робили свою роботу. І робили її, можливо, ще самовідданіше, ніж до того дня. Бо мозок пронизували думки: “Я мушу”, “Хто, як не я”, “Я зможу”, “Моя робота потрібна!”, “Від моїх дій залежить людське життя!”.
Із перших днів повномасштабного вторгнення окупантів на нашу землю Ніжинська міська лікарня запрацювала 24/7. Цілодобово, без спочинку і сну. Як наші медики тримали фронт, журналістам сайту Нежатин розповів заступник медичного директора Володимир Чорненко.
–Володимире Васильовичу, пригадайте той страшний ранок 24 лютого. Медичний персонал міськлікарні відразу усвідомив, яку місію на них покладено?
-Знаєте, спочатку було несприйняття. Багато хто ловив себе на думці, що це лише поганий сон, і варто прокинутися, реальність стане іншою. Так, був страх і розгубленість. Але його швидко витіснило усвідомлення того, що це дійсно війна, страшна і підступна. І сталося це вранці 24 лютого, коли в наше життя ввірвалися обстріли, і в міську лікарню везли і поранених і, на жаль, загиблих…
Розгубленість відступила дуже швидко, бо кожен, будучи на своєму місці, почав виконувати свою роботу. Ми розуміли, що попри страх і втому маємо сконцентруватися на виконанні своїх безпосередніх обов’язків, тільки так!
Зізнаюся, спочатку тішили себе сподіваннями, що це – на день, тиждень, місяць, але, на жаль, війна триває й нині.
– Чи вистачало робочих рук хірургів та травматологів, адже поранених доставляли і вдень, і вночі?
-На сьогоднішній день у лікарні працює 9 хірургів та 6 травматологів. Але на той час, у лютому-березні, працювало більше медичного персоналу за рахунок того, що деякі лікарі, які залишилися в Ніжині в силу певних обставин (не змогли виїхати на своє місце роботи до Києва чи Чернігова), прийшли до нас і просто запропонували свою допомогу.
–Хірургія мирного часу та хірургія бойових дій – кардинально різні…
-Так. Ті пошкодження і травми, з якими до нас поступали, відрізнялися від травмування в цивільному житті. Лікування військових -це окрема наука, з цілим спектром нюансів, і цією наукою ми не володіли досконало, зокрема, питаннями про кульові, осколкові поранення, мінно-вибухові травми… З таким хірурги зіткнулися вперше… Але опускати руки ніхто не збирався. Підчитали книги та статті, переглянули відео, поспілкувались з колегами з інших закладів, додали нестандартні рішення – і все це в комплексі склалося в лікарський досвід і дало змогу подолати ситуацію. Сподіваюся, що ті хлопці, яким ми надали допомогу, цілком одужали, і ця допомога була не гіршою, ніж у інших лікувальних закладах.
Зізнаюся: нове для нас було надання допомоги при масових поступленнях поранених. Звісно, ніхто з лікарів раніше не стикався з тим, щоб одночасно поступало так багато людей з різними травмами. У перші дні ми розгубилися і як діяти – не знали. Тільки аж у червні до нас приїхали фахівці і розповіли, як це все потрібно було робити правильно. А ми… Ми діяли інтуїтивно. Так, помилки були. Але, наголошу – не критичні.
На жаль, були бійці, і цивільні, які померли в стінах міськлікарні внаслідок поранення, бо ці травми були несумісні з життям або внаслідок масивності пошкодження, або внаслідок втраченого часу. Але не було такого, щоб людина померла від недосвідченості, неправильної тактики, неефективності лікування. Не нарікали на наших фахівців й інші заклади, військові шпиталі Києва та Чернігова, куди після лікування у Ніжині їхали доліковуватися бійці, навпаки, телефонували до нас і консультувалися щодо лікування.
–Мабуть, пацієнти, які поступали до приймального відділення, не завжди потребували лише хірургічної допомоги, а нерідко й нервологічної?..
-Так. Існує хибна думка, що допомога війському чи цивильному, який отримав поранення, заключається лише в допомозі хірургічній – рани, переломи, травматичні ампутації, кровотеча… Це не так. Є пошкодження, які не одразу помітні. Контузії – це травми, які не супроводжуються механічними пошкодженнями м’яких тканин чи кісток. Пошкодження головного мозку – це набагато серйозніше. Чимало військовослужбовців лікувалися в нервологічному відділенні. Підкреслю, що Ніжинська нервологія увесь час була в строю і вносила свою частку в загальний лікувальний процес.
“Війна показала, хто є хто…”
Знаєте, ситуація з війною чітко показала, хто є хто, і не лише серед лікарів. Якщо говорити саме про колектив міськлікарні, то ми працювали як єдина велика родина: хтось більше, хтось менше – то не так важливо, але – від генерального директора і до, здавалося б, незначного працівника, всі були єдині, кожен своєю прцею забезпечував функціонуввання єдиного механізму роботи лікарні.
Були лікарі, які жили у стінах лікарні цілодобово! А були й такі, що відпрацьовували лише ті години, які на них покладені. Дехто працював понаднормово, приїжджали з дому, коли виникала така необхідність. Допомогали інтерни, які родом з Ніжина, намагались набратися досвіду; студенти медичних закладів, які на волонтерських засадах працювали поряд з лікарями, жили тут півтора місяці… Не можу не згадати активний і налагоджений волонтерський рух, який потужною хвилею включився з першого дня, їхній неоціненний вклад стосовно ліків, предметів догляду, харчування. Хочу відмітити команду керівництва міста Ніжина, яка з перших днів повномасштабного вторгнення, знайшла шляхи забезпечення надходження гуманітарних вантажів, без яких би ми, чесно кажучи, не вижили.
Коли шляхи були перекриті і гостро не вистачало знеболювальних і наркотичних препаратів, то саме завдяки волонтерам ми зуміли вижити. Дякую колегам із пологового будинку та Ніжинської райлікарні, які передали нам необхідні препарати. Хочу подякувати цивільним Ніжина, простим жителям нашого міста, які тоді, в перші дні, прийшли і запропонували свою допомогу і співучасть, хто що міг: хто – фізичну, а хто – здати кров. Дякую тим пацієнтам (цивільним), які в той скрутний час відмовилися від медичної допомоги по своїм хронічним захворюванням: ці люди просто до нас не приходили, і ми змогли приділити увагу більшій кількості пацієнтів, які постраждали від військових дій.
“Ненадання психологічної допомоги в гострий період може спричинити інвалідизацію особистості”
У нашому місті “страждає” психологічна допомога потерпілим. А вона вкрай необхідна і тим людям, які отримали фізичні ушкодження, і тим, які отримали психологічну травму в місцях, де велися активні бойові дії. У Ніжині доволі багато переселенців, які теж потребують цієї допомоги, але її не вистачає. Знаєте, від отриманих психічних травм страждає не лише ця людина, а й усе її оточення, і родина, і колеги по роботі…
Така допомога має функціонувати не лише при лікарні, доцільно було створити спеціальні центри. Скільки я бачив молодих хлопців, яких доставляли з бойових дій, з незначними фізичними травмами, а от психічна травма виходила на перше місце. І саме ненадання потрібної психологічної допомоги в цей гострий період може спричинити інвалідизацію особистості в подальшому: ми можемо втратити цих людей не лише як бійців, вони ризикують взагалі не повернутися до нормального життя…
Хотів би звернутися до всіх ніжинців: тримаймося! Так, важко, ми всі втомилися, але пам’ятаймо, яка ми сильна і нескорена нація! Ми неодмінно переможемо, все буде Україна!
Спілкувалася Валентина Пильник
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
