100-річний чоловік з Чернігівщини ходить на полювання та катається на скутері

 

 

 

 

Наш земляк — Іван Давиденко з Чемера на Козелеччині, 16 лю­того відсвяткував своє сторіччя! Незважаючи на такий солідний вік, Іван Дмитрович і досі не відмовляється від риболов­лі та полювання, займа­ється бджільництвом, садівництвом а ще – виготов­ляє на продаж ножі, їз­дить у справах на скуте­рі і читає улюблені газети.

Народився я за власним ба­жанням, помиратиму за скорочен­ням штатів, а скорочення скасову­ється, 7 років життя додається, — жартує ювіляр. – Ох і швидко про­летіли ці сто років! Однак помира­ти я не збираюся. Ще є чим зайня­тися. головне ж для мене — доче­катися Перемоги над рашистами!

І це не просто слова. Перемо­га для Івана Дмитровича направду дуже важлива, адже хто, як не він, знає, скільки горя принесли росія­ни українцям лише за останніх сто років.

Нас у сім’ї було четверо: Оксина, 1919 року народження, Петро, 1921-го, я та Галя, 1925 року. Батька я пам’ятаю погано, його не стало в 1928 році. Вони з мамою купили кату, перевозили сюди речі з-за Десни, і батько впав у воду. Після того дуже захворів. Лікарі діагностували туберкульоз… Невдовзі він помер, – згадує Іван Дмитрович. – Мама ж прожила до 90 років. Сестри тож були довгожительками: Оксина так само до 90 дожила, а Галя – до 95. Лише брат Петро пішов рано — у 69, по­мер через травму. Я ж завжди був малим, як цівеня, а он до яких ро­ків дотягнув! Хоча пережити дове­лося багато..

Сім’я наша була не з бідних, тож жили ми за тими мірка­ми непогано. Страшні часи поча­лися в 1933-му. Голод… Люди по­мирали прямо на вулицях. Чого ми тільки тоді не їли! В’язове листя, цвіт. Та хіба ж такою їжею наситиш­ся? Виснажені були всі. У Петра від голоду вже й ноги почали пухнути. А я в дитинстві був справжнім вер­холазом. Це тоді нас і врятувало.

У нашому парку тоді жило багато во­рон. То я вилазив на дерева і ски­дав униз вороненят, які тільки но вбилися вбилися в колодочки, а Петро та сусід Іван збирали їх у мішки. По­тім ми іх несли додому. Спочатку мама пробувала іх смажити, але м’ясо дуже гірчило, то ми почали їх варити. І виходило непогано, на ку­рятину схоже. Мама нам давала по одному вороненяті раз на два-три дні, так ми й вижили.

***

Тільки-но українці відійшли піс­ля страшного голодомору, як поча­лася війна.

У 1941 році коли німці за­йшли в село, молодь одразу ж по­гнали в Німеччину. Там я пробув цілих п’ять років. Галле, Цайц, Цинцендорф, Лейпциг, Грімма… Сидів у тюрмах, концтаборах, працював на підприємствах і чоти­ри рази пробував утекти. На жаль, щоразу мене ловили і переводи­ли в інше місце. Так упіймали мене і коли я втік із тюрми в Цайці.

Ті­кав лісами, а там стільки малини було, та смачної! Я наївся, нарвав тієї малини ще й у шапку, добіг до пшеничного поля і ліг спати. Рап­том крізь сон чую, як мене хтось торсає: ”Афштейн, афштейн, камарат”. Розплющив очі, а біля мене собака великий сидить. І німці поряд. Схопили мене і повезли на якийсь завод. Посадили в карцер і ввімкнули парове опалення, хоч і літо було. Мені жарко страшенно! А там вікно було майже під стелею. Роздягнувся я і в чому мати наро­дила поліз до того вікна. Так до ранку на ньому і просидів. А вран­ці повезли мене в Лейпциг у тюр­му. Пробув я там близько міся­ця в одиночній камері, а потім ра­зом з іншими українцями мене по­везли у концтабір.

Тільки-но ми за­йшли на його територію, побачили кілька трупів – вони лежали про­сто неба. Як виявилося, був у цьо­му концтаборі свій кат, який зну­щався з полонених. У спеціальній кімнаті там стояв стіл, в’язня ре­менями прив’язували до нього за шию, руки і ноги й катували гумо­вою нагайкою. Коли нас пригнали, з тієї кімнати саме виволокли трьох наших. Один уже зовсім сходив кров’ю, було видно, що лишилося йому недовго. Така доля чекала й на нас. Та нам пощастило. Якраз приїхали троє німців набирати собі працівників на ви­робництво. Один із них — молодий чоло­вік, якого ми між со­бою охрестили комі­саром, – майже зра­зу підійшов до нас, підняв 11 чоловік і почав вигонити за ворота. І тут біжить кат. Кричить “комі­сару”, що той неби­тих на завод заби­рає, а цьому ж здорові робітники потрібні. І таки вирвав нас “комісар” і повіз у своє місто — Грімма. Тижнів зо два на роботу нас не ви­ганяли, відгодову­вали, бо всі були ду­же виснажені. Потім уже ми почали пра­цювати на заводі.

Саме там я зустрів своє перше кохання – німкеню, яка мене підтримува­ла, підгодовувала. Коли в 1946-му нас звільнили, вона дуже просила, щоб я залишився, але мені хотіло­ся додому…

Поверталися ми через філь­траційний табір у Раві-Руській (Львівщина. – Авт.) Усю дорогу тягнув я із собою Івана із Захід­ної України, з яким були на заво­ді. Пройшли разом і цей табір. Іван пропонував їхати до нього все-таки ближче, та я відмовився. Отак ми і розійшлися, навіть адреса­ми не обмінялися. Більше не бачи­лись, а жаль… — зітхає Іван Дми­трович.

– Із Києва я добирався попутками. Пам’ятаю. їхала на Чер­нігівщину вантажівка, везла якісь дошки, то я застрибнув на неї і ле­жав тихо на тих дошках, щоб ніхто не побачив. Доїхав аж до Кіптів. А там стрибнув на ходу і пішов у Чемер. За селом саме косарі косили. Йду мимо, а вони мене вітають, радіють, аж клубок де горла підко­тився. Підійшов я до батьківсько­го двору з боку городу. Виходжу з кукурудзи, а сестра біля веранди з дочкою сидить. Мала мене одразу ж помітила: “Мамо, якийсь дядя у нашій кукурудзі”. Сестра глянула і як кинеться до мене! Отака зустріч у мене з рідними була. На щастя, у нашій родині всі війну пережили.

***

Почалися звичайні будні сільської радянської родини, однак Давиденків вони не радували — у період колективізації радянська влада забрала в них усе, що родина довго заробляла власним тру­дом. А після війни ще й почала при­мушувати працювати у колгоспах і радгоспах. Іван Давиденко на та­ку роботу ходив без охоти, бува­ло, що й взагалі відмовлявся гарувати за трудодні. І зрештою отри­мав вісім років у таборах за… не­робство.

– Судили мене свої ж, — гірко посміхається у заслання я по­трапив у Верхоянськ (місто в Яку­тії. яке вважається найхолоднішим у світі — авт.) Протримався там півтора місяця і втік. У тайгу. І це в 40-градусний мороз. Не знав чи виживу, але ризикнув. Виявилося, у тайзі також були стодоли із сіном. Я зробив в одній із них со­бі нору й заночував там. Їв зимові мерзлі ягоди, що росли на кущах. За кілька днів я вибрався з тайги, якось добрався до Кірова, а звідти – до Москви. Там у мене був зна­йомий – циган Дмитро. Випросив я в адресному столі його адре­су (бо ж довідка платна, коштувала цілий рубль, а в мене ні копійки за душею). Знайшов потрібний бу­динок аж у Підмосков’ї. Дмитро з дружиною мене прихистили, а по­тім Діма купив мені квиток на потяг до Білорусі. Уже звідти добрався до рідної Чернігівщини. Хотів за­скочити додому на 10-15 хвилин, щоб рідні знали, що зі мною все га­разд, і тікати далі, бо якби впіймали, то додали б до моїх восьми ро­ків за неробство ще вісім за втечу.

Проте вдома я й перевдягнути­ся не встиг, як на порозі вже стоя­ла міліція: “Ну що, Дмитровичу, приїхав ?” А до засудження я з ци­ми хлопцями дружив, то вони ме­не пожаліли і… відпустили. Сказа­ли, що за добу маю виїхати з те­риторії району.

Подався я в Західну Україну, назвався там Іваном Дембицьким, знайшов роботу на Іванківському спиртозаводі. А там працювала моя землячка з Чемера Марина Горбаченко. Поча­ли ми з нею зустрічатися, а згодом і зійшлися. Народився в нас син В’ячеслав. Однак подружнє життя не склалося.

Через сім років Іван і Марина повернулися в Чемер, а вже тут ро­зійшлися. Кожен жив у батьківській хаті, малий же Славик ночував то в мами, то в тата. Зараз Вячеславові 68 років, він і досі живе в Чемері, спілкується з батьком, а також з зведеними братом і сестрою.

– Із Мариною ми не були роз­писані, як і багато хто тоді. Я дуже хотів, щоб вона записала Славика на моє прізвище, однак він носить жінчине — Горбаченко.

А ось ді­ти від другої дружини Катерини – Вітя (йому 62 роки) і Таня (їй – 55) носили вже моє. 3 їхньою ма­мою ми одружилися офіційно. По­знайомились тут у селі, вона жи­ла на сусідній вулиці. Працювала в колгоспі, туди ж пішов і я. 22 роки проробив комбайнером. Усякого в сім’ї бувало – і лаялися, і мири­лися, але Катя була моєю справжньою супутницею життя. Десять років тому її не стало.

***

Зараз Іван Дмитрович ра­діє своїм дітям, що як можуть пі­клуються про нього, приїжджають у гості (Віктор і Тетяна зі своїми сім’ями живуть у Києві). У ювіляра — п’ятеро онуків і двоє правнуків, які дуже його люблять.

— Знаю, що йти в засвіти мені ще не час, — сміється Дмитрович. Планую прожити, як і казав, як мінімум до 107 років. Взагалі ж мрію побити рекорд дов­голіття Книги рекордів Гіннесса (зараз серед чоловіків він стано­вить 116 років. — Авт.). Чому це там ще й досі немає жодного укра­їнця? Секрет довголіття, думаю, в русі, а тому я щодня знаходжу собі роботу, щоб не сидіти і не лежати. Тому, впевнений, ми з вами ще не раз зустрінемось на моєму дні на­родження.

І ми цього щиро бажаємо, ша­новний Іване Дмитровичу! А Вам іще бажаємо — здоров’я, оптиміз­му і наснаги! У таких людях, як Ви, закладений справжній код нашої нації, який має жити і передавати­ся з покоління в покоління!

Джерело: газета “Гарт” від 23.02.2023, Катерина ДРОЗДОВА

mynizhyn.com

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram