Пекучий біль і гіркий смуток війни чорним крилом торкнувся Лосинівської громади. Російська куля обірвала життя данинця Анатолія ЯЛОВСЬКОГО.
ІДУТЬ В НЕБУТТЯ НАШІ ЗЕМЛЯКИ
Ідуть в небуття наші земляки. За Україну. За нас з вами. За наше майбутнє.
Серцем відчуваю біль втрати і палаю вогнем ненависті до клятого ворога.Говорить повідомлення…А на обрії — передова. Та сама, де життя не коштує нічого. Де земля здригається від вибухів. Де стальні нерви, мужність і героїзм наших воїнів творять дива. Там зі всіх сторін летять снаряди, кулі, кожний клаптик землі залитий кров’ю. І …трупи, трупи…
Вони вже – сумна статистика. Для рідних – невимовна втрата батька, сина, внука… Для нас — смерть Героя. Мороз, ніч. Наші земляки…
Краплі їх крові падають до ніг України. У тих краплинах – вічність і мить. Блакить і згасле життя. Земна скорбота.Квітнуло життя, народжувало мрії, сподівання. Раптом, в одну мить все це щезло, пропало навік. Безповоротно, безжально. Підступно і жорстоко.Від люті, страшної і ненависної, виношу вирок.
Від себе і від усіх нас, українців.
Отому бункерному діду-тирану, кремлівському людоїду, який розв’язав це страшне побоїще і перетворив нашу Україну на справжнє пекло. Не буде йому прощення на цій землі. Ніколи, ні за яких обставин. Кодлу ненависників, зомбованих бовванів, клятих рашистів, які нас знищують, вбивають, грабують, гвалтують.
До їхньої свідомості ще не доходить, що ця війна для росії безглузда, бездарна, позорна, несправедлива…Зараз їх спосіб мислення — війна. Тому гинуть на нашій землі тупою смертю, в iм’я нiчoгo. Росії ж за них байдуже, їй однаково.Триває бій. Не на життя, а на смерть. За кожний населений пункт нашої неньки України – село, селище, місто.
По крупинках доноситься фронтова інфа до нас. Вона – уривчаста, фрагментарна. Від неї сочиться кров, ятрять рани, нуртує душевна біль…Хай буде проклята війна, її закони і правила, ті, хто породжує її, хто збагачується на смертельних статистиках, хто калічить долі людей…Ми ж бо народжені для життя, а не для війни.Ідуть в небуття наші земляки…
Чайкою-зигзицею пролітає плач матерів, дружин, доньок над українськими чорноземами, степами, річками і озерами. Над сивим Дніпром. Лягає на згарища побоїщ, на криваві рани милих і коханих лад.
Чи знайдеться сила, яка загоїть фізичні і душевні рани, рубці від людських трагедій, що посіяла ця війна? Чи зуміє їх вилікувати час?!Кордон між нами і нелюдами по лінії ненависті і прокляття.Насіння в кишені клади, сволото.
На концерт до Кобзона хапай квитки…Присуд тобі творить наша єдність і воля до перемоги!
Слава Україні!
Героям Слава!
Микола Борщ
