Ще не так давно вона посміхалася, раділа життю, успіхам дітей, внуків, мала багато планів на майбутнє. Але в один день все закінчилося…
24 лютого 2022 року – закінчилося щасливе життя для всіх українців.
І цього року весна для неї почалась не так як завжди.
«Толя приїхав у відпустку. Приїхав на кілька днів. Ніколи не забуду, який він зайшов до хати. Був у військовій формі, стомлене обличчя випромінювало ніжну посмішку, а в руках був красивий букет квітів. «Мамо, як я радий вас бачити!». Теплий поцілунок і ці слова назавжди закарбувалися у моєму серці.
Це був вівторок. Я приготувала капусняк, Толя його дуже любив, напекла пиріжків, накрила щедрий стіл. Наступного дня закололи порося. Зібралися сусіди, рідні. Було 8 березня, весна тільки-но набирала обертів. Моя улюблена пора. Завжди так чекала весни, наче дитина, вірила, що от прийде весна – і все зміниться. Змінилось… Та весна назавжди попрощала нас із сином. Чи прийму її знову, чи полюблю її? Не знаю. Боляче. Просто дуже боляче, коли вже стільки часу не чую рідного голосу, рідних кроків, рідного сміху. Тихо… Коли не відчиняться більше двері – і в дім не зайде наш син: завжди усміхнений і водночас серйозний, завжди зібраний і такий близький, як колись в дитинстві… До болю…
Його очі… Тоді був дуже сонячний день. Пам’ятаю, як ми сиділи на кухні за столом, а він задумливо дивився у вікно. Сонячні промені виробляли неймовірні метаморфози з його зіницями. Вони набували різних відтінків – від темно-коричневого і зеленкуватого до кольору бурштину. А, може, то мені так здавалось… Бо я “малювала” його обличчя, його поставу на пам’ять, вдихала його. Як виявилось, навічно. Мені видається, що так роблять всі рідні вояків – вдихають їх поки вони поруч.
Чи відчувала, що ця зустріч остання? Ні, не скажу. Була тривога. Але вона не проходила вже, майже рік, стала – хронічною. Просто я знала, куди він іде: на війну. Хто проводжав своїх синів – той знає, як це. Але я вірила. Так вірила!.. І він мені пообіцяв, що повернеться. Так спокійно і твердо. І я йому повірила, бо Толя не вмів підводити, просто не здатен був на таке.
Нам із батьком залишалось хіба молитись, вірити, надіятись і любити свого сина, а ще – пишатись, що виховали справжнього чоловіка. Хоча ми чудово розуміли, що йде війна і в будь-яку хвилину з будь-ким там може статись непоправне… Та ми вірили в краще, свято вірили… Адже Толя завжди любив повторювати у відповідь на мої хвилювання за нього: “Ма, не хвилюйся, не плач! Я через 3 місяці знов приїду. Мамо, все буде добре”.
А потім були останні обійми, останні сплетіння поглядами очей, останній синівський цілунок…
21 березня пролунав той зловісний дзвінок, який розділив наше життя навпіл.
17 березня 2023 року бойовий медик Президентської бригади імені Богдана Хмельницького 1 механізованого взводу 10 механізованої роти 4 механізованого батальйону військової частини А 0222, солдат ЯЛОВСЬКИЙ АНАТАЛІЙ МИКОЛАЙОВИЧ, 16.06.1984 р.н., в районі н.п. Веселе, Донецької області, вірний військовій присязі та українському народові, проявивши мужність і героїзм, стійкість і рішучість, внаслідок ворожого вогню отримав травми несумісні із життям. Побратими почули тільки його стогін. Він, навіть, нічого не крикнув і не сказав.
Далі все було наче уві сні… Боляче про це згадувати… П’ять безкінечно довгих днів Толя повертався до свого дому. Вже назавжди. Страшно…
Вже потім, мабуть, аж через місяць, знайшла в собі сили переглянути фото й відео тих чорних днів. Кажуть, герої не вмирають? Ще й як вмирають… »
Дуже важко… Бо втрата найдорожчого сина, найкращого брата, коханого чоловіка, люблячого батька, вірного друга, надійного побратима і просто людини з великим серцем справді непоправна… Але Микола Петрович і Неля Миколаївна шукають порятунок насамперед у любові, яку залишив їм син. Її так багато, що вистачить до останку. Толя продовжуватиме жити, доки жива пам’ять про нього і його справи. А пам’ять вічна. Як і любов.
Р.S. Подумки кожній мамі цілую руки. Бо подвиг кожного воїна почався задовго до цієї війни – саме з маминого молока, маминого слова, маминого погляду і виховання.
Я дякую тим, хто захищав і захищає спокій українців, я просто у покорі схиляю голову перед рідними тих, хто захищаючи Україну, пожертвував життям…
І я вірю, що таких, як я, мільйони. Пробачте, що не вберегли…
Слава нашим неймовірно героїчним захисникам! Слава мужності! Слава Героям! Слава матерям, які дали нашій Україні таких дітей!
Тетяна Авраменко
