До Дня партизанської слави в Україні розповідаємо про нашого земляка, письменника, поета, підпільника та партизана Михайла Шлому.
« Я заздрю зорям…»
Чи не тому, що так люблю я пісню соколину,
Іуда чорний у тюрму мене закинув…
Чи не за те, що так життя
Люблю я палко з малу,
Мені на голову вінця
Колючого поклали.
Не вірю я у пекло, в рай,
Я зорям тільки вірю,
Я заздрю зорям – їхній край
Далекий і щасливий. ….
І не одну вже ніч таку
З-за грат на них дивився
(На тім Чумацькому шляху
Вже не один з життям простився)
Я заздрю зорям… Але там…
Зірвалася одна і згасла.
Ніхто їй помочі не дав,
Хоч сяяла вона прекрасна.
Цей вірш написав Михайло Шлома письменник, поет, підпільник і партизан, на ювілейному виданні «Енеїди» І. Котляревського. Він був заарештований разом з батюківцями у вересні 1943 року і знаходився з ними у тюремній камері № 9.
На вицвілій від вогкості обкладинці, як на чолі ветерана-воїна, шрами, сітка зморшок – відбитки довгого і нелегкого шляху. Сторінки пожовкли. Цю книгу знайшли у димарі будинку, в якому в роки фашиської окупації була тюрма. Багато сторінок відсутні, є рядки, стерті та викреслені. Їх дуже важко прочитати… На сторінках цієї книги Михайло записав декілька своїх віршів: «Я заздрю зорям…», «Дівчині», звернення до дружини, «Яблуні» та останні слова: «Розбудили. Світає. Викликають. Голос гестапівця. Все. 4 ранку. Прощайте. 7.9.М», «Я помру чесною людиною».
Михайло Шлома народився у 1916 року в с. Вертіївка Ніжинського району У 1939 закінчив мовно-літературний факультет Запорізького державного педагогічного інституту. Жив і працював журналістом теж на Запоріжжі. Він довгий час не був дома, і коли на початку Другої Світової війни повернувся додому на Ніжинщину, то вже не застав в живих ні трьох своїх сестер, ні батька. Тільки мати, якій він і присвятив вірш:
«Моїй матері.. Яблуні» …
Колись із батьком у саду
Сім’я садила щепи.
Ішла весна…
І десь вверху
Пташиний чувся клекіт.
Сказав старий: «Нехай ростуть,
Плодів дають багато…
А вам, дітворо, в добрий путь,
Вертайтеся до хати!»
Сади ростуть і ми ростем,
Дороги випали всім різні,
Я полюбив далекий степ,
Блукав по Запоріжжі.
Писала мати: «Сину мій,
Приїдь вродили щепи…»
А я в країні степовій
Шукав шляхи далекі
Писала мати: «Дорогий,
Вже яблуня всихає
Ота, батько посадив,
І батька вже немає…»
Покрилась ранами земля,
Гримлять гармати грізно,
Вертаюся додому я,
Вертаюсь… пізно.
Усохли яблуні ще три,
Вогонь спалив неначе.
І ні одної вже сестри
Я дома не побачив…
І ту, що я садив колись,
Вже точить чорна гусінь.
Чому ж так щепи прийнялись,
Чому вмирати мушу?
Шануйте, люди, бережіть,
Одна – там, біля хати.
Цю яблуню, одну з усіх,
Садила рідна мати.
Та вдома він побув зовсім недовго, фашистська нечисть наступала на Вертіївку. Зустрівшись з вчителем І.Могильним, Михайло стає членом підпільної організації Якова Батюка.
19 липня 1943 року німці арештували Якова Батюка,його сестру Женю та ще 24 підпільників. Після багатоденних знущань і катувань 7 вересня на світанку їх розстріляли.
Але того дня Михайла Шлому не розстріляли. Чому?
Тільки у 1989 році дружина Михайла Шломи розповість про те, що викупила тоді чоловіка, за золото, яке було вдома.
– На світанку Михайло заскочив додому, схопив, щось з собою поїсти, попрощався, і сказав: «Бери дітей, і тікай на Вертіївку…»
Більше вона його не бачила. Це була остання їхня зустріч.
Товариші, які не потрапили до гестапівських катівень, переправили Шлому до партизанського з’єднання «За Батьківщину» під командуванням Івана Бовкуна. Його зарахували рядовим бійцем 3-ї роти 1-го полку. Після визволення Чернігівщини був відправлений на 1-й Український фронт. Служив розвідником. Навесні 1944 р. на території Чехословаччини в складі бойової групи зайшов у німецький тил, де пропав безвісти. Посмертно був прийнятий Спілку письменників України. Нажаль, жодна збірка його творів, так і не була надрукована. Партизанський рух мав має велике пізнавальне бачення та історичну цінність: «Це невмирущий символ безсмертя нашого доброго і чесного народу» – О. Довженко.
Фото з архіву Ніжинського краєзнавчого музею імені І. Спаського.
Марина ІГНАТЕНКО
