У селі Щуча Гребля Дмитрівської громади мама загиблого Героя України Небесної Сотні Василя Прохорського створила квітучий парк « Калиновий гай Небесної Сотні»
Народився Василь Прохорський 4 травня 1980 року в селі Щуча Гребля Дмитрівської громади , навчався у місцевій школі, після закінчення пішов служити до армії. Коли повернувся йому запропонували йти на роботу до поліції (тоді міліція). Він не хотів йти, але мама вмовила його погодитись, адже в селі роботи не було і перспектив для молодого хлопця теж. Тому він поїхав до Києва на роботу, там працював і заочно вчився в Міжрегіональній академії управління персоналом, отримав диплом правознавця. Але не зміг працювати в поліції і звільнившись став працювати охоронцем в супермаркеті. Коли почалась Революція Гідності він перестав їздити додому, постійно відмовками то захворів, то на роботі. Але мама здогадувалась, що він каже не правду, що він в цей час ходив на Майдан Незалежності. В листопаді все ж Світлана вмовила сина приїхати додому. Це було їх остання зустріч. Вона провела його до зупинки, тоді ще навіть уявити не могла, що прощається з ним назавжди, проводить його останній раз.
Загинув Василь 18 лютого 2014 року. На своїй сторінці 17.30 він написав: «Рабів до раю не пускають», а ще раніше «Життя таке коротке – поспішаймо творити добро». В обід повинен був зателефонувати мамі, вона чекала дзвінка, але так і не діждалася. Він зателефонував меншому брату Сергію, і розповів, що на Майдані стріляють і що дуже страшно від того, що відбувається. Коли Сергій сказав братові щоб був обережним, бо не дай Боже з ним щось станеться мама не переживе, на що Василь відповів: «Воля, або смерть». Це були останні його слова рідним. Мама так і не діждалася дзвінка від старшого сина, і на її дзвінки він не відповідав…
Шукали Василя 5 діб. Знайшли у підвалі моргу в його були множинні вогнепальні поранення, 5 влучило куль і було шість поранень. Поховали Героя в центрі села біля Обеліска Слави. Через рік Василю Прохорському присвоїли звання «Герой України». У вересні у Дмитрівці встановлений пам’ятник на честь Прохорського, елеметном якого стала символічна майданна шина.
-Говорять: «Час лікує», але то є велика не правда, – говорить Світлана, мама Василя Прохорського. Рана зашерхає, а потім з новою силою відкривається, кровоточить… Одного разу я запитала в лікарів: Чому лікуються всі хвороби, а чому материнський біль не лікується??? – лікарі мовчали. Не могла я змиритися з смертю сина, дуже тяжко було і я вирішила піти з життя, щоб швидше зустрітися з Васею…Але Бог не дозволив мені цього зробити, коли я прийшла до тями зрозуміла, що зробила велику помилку. І тоді я вирішила зробити щось таке, в пам’ять про мою дитину, щоб його пам’ятали не тільки, як Героя, а й залишити спомин про його у чомусь, щоб передалось наступним поколінням і люди говорили: « Що це на вулиці Василя Прохорського… ( в пам’ять про односельця у Дмитрівці назвали вулицю його ім`ям) .
- На вулиці було чимале місце, де 70 років росли чагарники і був смітник. Я почала з Алеї Пам`яті. Спочатку разом з меншим сином прибирали, випилювали, але розуміли, що ми не справимось самі. Я зверталась до влади, до чиновників, вони не відмовляли, але й не допомагали. Тоді я зателефонувала до журналіста телеканалу «1+1» Алли Скорик і попросила щоб вона приїхала. Вона зреагувала швидко і приїхала. Ми зняли сюжет. І цей сюжет по телебаченню побачив депутат Давиденко Валерій Миколайович. І саме він надав допомогу по благоустрою території для майбутнього гаю. 7 днів працювала тяжка техніка, вивезли 32 камази сміття. Але ще і мені прийшлося прикласти добре руки, щоб навести порядок. Потім роздумувала, що ж посадити? Думки були різні: дуби, верби, берези…а потім зупинилась на кущах калини, бо «Без калини нема України», а ягідки калини мені нагадують краплинки крові наших Героїв.
Всю свою любов до сина, ввесь свій материнський біль Світлана вкладає в «Калиновий гай». 100 кущів калини, тисячі тюльпанів, троянди, мускарики, гладіолуси, лаванда, юка, іриси, півонії, чорнобривці, хости, хризантеми, лілії і багато інших. Квітнуть квіти від ранньої весни до пізньої осені, а за ними доглядає згорьована мати. Живе мама на сусідній вулиці скрізь куди не поглянеш – квіти, одні оцвітаються інші зацвітають. Всім займається сама Світлана, дивлячись на всю цю красу, розумієш, яка це титанічна, тяжка праця, але Світлана відмовляється від допомоги, хоч має слабке здоров`я. Підтримує і допомагає Світлані селищний голова Валентин Бойко, не раз пропонував допомогу у обробці парку, прополці, але вона твердо говорить:
– Я сама, ніхто так бережно не зробить це, як я. Всі квіти, які тут є – я купила за свої гроші, і в кожній я бачу очі свого сина, і чим більше квітів тим більше його очей. Я тут кожен день, я присвятила цьому життя. Якщо у кого є можливість, можете передати квіти, я їх висаджу, місце є.
–А що ви робите з ягодами калини, коли дозрівають? І скільки збираєте!
– У минулому році назбирали 160 кг ягід калини, вони були перероблені і відправлені військовим на передову, щоб вони не хворіли, були здорові і нас захищали. І на моє здивування – хлопці передали мені подяку!
Спілкувалася Марина Ігнатенко
