Війна відгукується болем не лише у тих українців, хто втратив на фронті своїх найдорожчих. Ще є родини, які чекають і вірять, навіть попри те, що отримали сповішення про зниклих безвісти. А ще є ті, хто чекає своїх з полону… без надії сподіваючись…
Всі ці люди мають чимало спільного. І найперше, що їх єднає,- незламна надія і віра на зустріч з рідною людиною.
Насправді – це дуже важко і чим більшає термін, стає ще важче і здійснювати пошуки, і триматися за надію, і знаходити аргументи, аби вірити, що настане той день, коли зможуть обійняти сина, чоловіка, тата…
У цих родин – особливе ставлення до телефону. Вони ні на мить не залишають його десь далеко, аби не пропустити важливий дзвінок. А у дні обмінів ці люди здається з останньою надією шукають прізвище свого у списках.
Як це – нескінченно жити надією і з усіх сил триматися за неї. Не втрачати надію, не зламатися, просто продовжувати жити. Особливо, коли таке випробування торкнулося родини з дітьми.
Виявляється, наші жінки загартовані не згірш чоловіків, справжні козачки і надійний тил для своїх захисників.
З однією такою дружиною, носівчанкою Галиною випала нагода поспілкуватися.
З перших хвилин розмови, відчувається її абсолютна впевненість у тому, що її чоловік повернеться. І передусім тому, що вдома його дуже чекають. І вона, і син.
Військовослужбовець брав участь в антитерористичній операції на Сході України. Повернувшись до цивільного життя, Олександр займався будівництвом. Родина жила звичним життям, виховували сина, будували плани, ставили цілі і їх досягали.
Війна перекреслила все, а цій родині завдала справді важкого горя.
Олександр пішов добровольцем 29 березня 2022 року.
Був гранатометником.
А вже 6 квітня він разом з побратимами потрапив в полон на Харківщині, де в той час точилися страшні бої. Рідні дізналися про все з відео у соцмережі, а телефон військового був відключений.
Власне, з перших днів дружина почала свої невтішні митарства по всіх установах та організаціях, починаючи від частини і завершуючи міжнародними організаціями. Чоловік вважався безвісти зниклим. Однак Галина надавала докази, що він перебуває в російському полоні. І таки друга сторона підтвердила, що її чоловік перебуває на території росії.
Дружині потрібно було два роки, аби змінити статус «зниклий безвісти» на «полонений» відносно свого чоловіка. За словами Галини, саме статус полоненого дає більше шансів на обмін. Хоча хіба можна вірити росіянам?
Втім, певні преференції таки вже є. Галина отримала вже два листи від чоловіка. І написала вісім, та чи отримав він їх, не знає. Звісно, вони примітивні, дуже мало інформації несуть, але саме вони слугують тією ниточкою надії, яка дає сил жити і продовжувати стукати у всі двері. Бо чогось його не подають на обмін. Хоча Галина вже намагається відпустити ситуацію, аби хоч трохи заспокоїтися і просто чекати.
Важко чекати, коли не розумієш, скільки це триватиме. Але наголовніше, що він живий.
Вірити, молитися і сподіватися. Створити для себе прийнятні умови життя у невизначеності, щоб давати собі можливість і сили жити це життя, чекати й бути готовим до будь-якої звістки.
З міркувань безпеки імена співрозмовниці та її чоловіка змінено.
Пресслужба Носівської міської ради
Фото ілюстративне, ГР
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
