Ірина Олексіївна сиділа на старому дерев’яному стільці в своїй затишній кухні. Вікна були завішані важкими гардинами, які вже давно зіпсувалися від часу, але все одно створювали відчуття домашнього тепла. Вони такі були їй звичні і такі дорогі, щоб, навіть, якби прийшлося, вона б їх ніколи ні на що не змінила б.
Вогонь у пічці затишно потріскував, ллючи в кімнату тепло і таке ніжне світло. Різдвяні ялинкові прикраси м’яко виблискували в темряві.
Все було готово до свят: Ірина Олексіївна заздалегідь придбала продукти, ретельно підготувала список страв, які планувала приготувати для своїх дітей, бо ж це так важливо — провести свято разом, за родинним столом, особливо зараз – в такі літа, коли вона багато часу проводила сама, бо в дітей все своє життя.
Вона давно чекала цього моменту, і кожен рік мати мріяла про те, щоб її діти приїхали на Різдво. Вони живуть у місті, в кожного свої справи, свої проблеми.
Ірина Олексіївна розуміла, що вони вже виросли, мають свої сім’ї, свої заняття, але все одно сподівалася, що в ці святкові дні вони знайдуть час для неї. Хоча б на кілька годин.
Жінка взяла телефон, на якому зберігала номери своїх дітей, адже запам’ятати їх вже не могла. Спершу набрала старшого сина, Олексія, який працював у місті. Вона спокійно і лагідно сказала:
— Олексію, синку, вже зовсім скоро Різдво. Я так хочу, щоб ти приїхав до мене, — додала вона з теплом у голосі. — Я накупила стільки всього смачного, приготую твоїх улюблених страв.. Чекаю на тебе, а ще ж ти пам’ятаєш, як ми колись святкували. Згадай наші родинні вечері, синочку.
У слухавці пролунала тиша. Ірина Олексіївна знала, що її син, мабуть, зараз десь на роботі, але сподівалася, що він знайде час, щоб зателефонувати або приїхати. Але відповідь була зовсім не такою, як вона очікувала:
— Мамо, вибач, але цього року ми з Оленою вирішили поїхати до її батьків. У нас свої плани. Дуже шкода, що не зможемо бути з тобою. Але давай якось іншим разом побачимося. Ти не ображайся, а зрозумій мене, я їм не можу відмовити.
— Олексію, — тихо сказала Ірина Олексіївна, — ти ж обіцяв, що приїдеш. Це Різдво, як же ж так.
— Мамо, я розумію, але ми вже давно все запланували, — перебив її син. — Обов’язково побачимося наступного разу у тебе на Різдво. Не хвилюйся, добре?
Ірина Олексіївна відклала телефон, на душі була якась пустка від розчарування, бо вона зовсім не чекала, що її відмовить син.
Мати витерла очі, бо відчула, як вони затуманюються від сліз. Не вперше це сталося, і все ж кожен раз було так неприємно чути ці слова, які здавалися все менш і менш щирими з кожним роком.
“Наступного разу”, — стали казати їй все частіше діти. Але як часто цей «наступний раз» насправді наступав?
Знову наважившись, Ірина Олексіївна набрала номер молодшої доньки, Дарини. Вона давно проживала з чоловіком і двома дітьми в іншому місті, але матір завжди сподівалася, що вони хоча б на свята приїдуть.
— Даринко, люба, я так чекала тебе на Різдво, — почала вона з натхненням. — Тільки подумай, скільки всього я приготувала! І голубці, і запечену картопельку, і пиріжки з капустою. Як же ти любиш такі страви, правда? Чи хочете приїхати, хоч на день?
Відповідь прийшла майже відразу:
— Мамо, дуже дякую за запрошення! Але ми вже вирішили, що цього року будемо святкувати вдома. Володимир ще на роботі, а діти мають свої плани. Ти не ображайся, все буде добре. Може, побачимося якось після свят.
Знову була тиша, тільки на обличчі Ірини Олексіївни з’явилися сльози.
Як це неприємно — чути ці слова, які раніше звучали з таким відчуттям близькості і тепла.
“Побачимося після свят”. Які ж ці свята, якщо на них ти не разом із тими, кого любиш більше за все?
Ірина Олексіївна мовчки поклала телефон на стіл. Вона відчувала себе зовсім самотньою, наче всі ці роки відданості та любові до своїх дітей тепер не мають ніякої вартості і ніякого значення для них самих.
Діти були так зайняті своїми справами, своїми турботами, що навіть не могли знайти кілька годин для того, щоб приїхати до мами на свято, на якому вона так чекала їх і завжди була й так сама.
Збираючи себе до купи, Ірина Олексіївна вирішила все ж приготувати святкову вечерю. Вона не могла не приготувати улюблені страви своїх дітей. Хай вони не прийшли, хай навіть не зателефонували — вона робила це для себе. Для того, щоб відчути себе частиною тієї родини, яка колись була такою близькою.
Вона вирізала квашену капусту, замішувала тісто для вареників, ставила в духовку рибу для запікання. Все це було спробою зберегти затишком і радістю в очікуванні рідних, хоча вона знала, що вони не прийдуть.
Вечеря готова, і Ірина Олексіївна сіла за стіл одна. Погляд її був задумливим і сумним.
Мати молилась за дітей, сподіваючись, що в майбутньому вони згадають, як важливо цінувати родину. Але сьогодні це Різдво було для неї лише нагадуванням про те, як швидко проходять роки і як далеко відійшла її родина.
Цього року свято для Ірини Олексіївни було тихим і самотнім. Вона дивилася на порожній стіл, відчуваючи, як кожен рік діти все віддалаяються від неї і вона стає зовсім не цікава і не потрібна їм.
І все ж, навіть в цю хвилину самотності, вона відчувала невелике тепло в серці, знаючи, що хоч і не з ними фізично, вона все одно любить своїх дітей.
Їсти нічого не хотілося, мати з’їла трохи куті. Її не покидали думки, в чому вона винна, що діти віддалилися від неї. Можливо, вона щось зробила не так? Можливо, занадто часто просила їх приїхати, коли в них не було часу і вони були зайняті своїм життям?
А ви зараз так само приїжджаєте до своїх батьків часто, як раніше? Чи з кожним роком все рідше?
Джерело: Українці сьогодні
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини
