СКАРБ ІСТОРІЇ: ЖИТТЄВА СПОВІДЬ ТЕТЯНИ СНОПОК ДОВЖИНОЮ У ДЕВ’ЯТЬ ДЕСЯТИЛІТЬ

 

 

 

 

Тетяні Іванівні Снопок з Ваганич 89 років і вона є найстаршою жителькою свого рідного села. «Ось тут народилась. Ось тут росла. Ось тут і помирати мені», – почала вона свою розповідь про власне життя. А розповісти їй є про що, бо пам’ятає і події Другої світової, і лютий голод 1947-го, і те, як відбудовувалось і оговтувалось село після воєнного лихоліття. Її спогади – то безцінний скарб не тільки для односельців та родичів, а й для усіх нас, бо є однією з ще ненаписаних сторінок нашої минувшини, нашої спільної історії.

– Нас у батьків було четверо: мала ще двох братів і сестричку, я була найстаршою, – починає вона свою сповідь. – І тато, й мама працювали в місцевому колгоспі. Я ходила до школи, менші поки вдома були. Скільки там ми в початковій школі встигли провчитися – місяць тільки минув, та й прийшла окупація. Німці прийшли в село. Нас у класі було 45 чи 47 учнів – точно вже не згадаю, ми по четверо за партою сиділи, місць не вистачало. А запам’яталось, як наша перша вчителька Наталія Михайлівна зайшла у клас і розгублено каже: «Гутен таг». Ми не зрозуміли тоді що до чого, а то вона, мабуть, від розпачу й невідомості – не знала як пояснити нам, малечі, що відбувається.

Хто з односельців зміг, то корів і коней у ліс повідганяв, щоб чужинці не відібрали. З тією худобою подались у довколишні ліси й чоловіки, які ще не відправились на фронт, і молоді жінки та дівчата, щоб примусово не вигнали у Німеччину. А німці ходили, шукали по хатах що можна вилучити, шукали коней. Був жеребчик і в Тетянчиній родині, теж встигли його у ліс відправити.

– А таки хтось із села й доповів про те ворогам, прийшли до нас, – каже Тетяна Іванівна. – І в сіно штирхали гвинтівками, і нишпорили всюди, й зброю на маму наставляли, стріляли у повітря. Не знайшовши нічого, увалились у хату. Мама трясеться від страху. Один гвинтівку кинув коло печі, гелгоче: «Матка, яйки! Матка. Яйки!». Заходилася мати коло припічку, а ми, малі, за неї почіплялися, страшно нам. А гвинтівка та впала випадково та сам по собі вистрілила. Ох і полякалися ми! За все своє довге життя не забула. Як та сковорідка з яйцями у мами в руках тремтіла.

З теплом згадує Тетяна Іванівна свою бабусю по батьку Олену. Коли чоловіки з худобою та молодь пішли у ліси, у селі по хатах сиділи лише старі та малі. Баба була призначена приглядати за кількома обійстями. Та що там приглядати – все окупанти повитягували, порозкидали. Бабина донька швейну машинку, яка на той час мала неабияку цінність, сховала під піч від ворогів-грабіжників і замазала глиною. Знайшли, окаянні. Бачила Єлена і онукам потім розповідала, як випало їй вийти на вулицю, щоб глянути що на одному з такий обійсть коїться: «А що ж я, вже стара, будуть стріляти – хай стріляють». І побачила, як німці порозставляли свої пости по селу, а до одного з них привели нашого полоненого військового. Окупанти давай його щось розпитувать, а той – ані пари з вуст. Розстріляли одразу там же, на блокпосту. Кулями груди прошили. Прямо там і закопали. Вже після війни тіло перенесли у могилу на кладовищі, де знайшли спокій й інші безіменні солдати.

– Побачила те моя баба, та з дороги не звернула, – розповідає Тетяна Іванівна. – Аж бачить: біжать їй назустріч німецькі солдати і кричать ламаною мовою: «Як звать? Як звать?». Баба й каже: «Єлена». А вони далі, голосніше: «Як звать? Як звать?» і показують вздовж вулиці. Баба каже: «Товкачівка». То вулиця так називалась. Вони знову гелгочуть і довкола руками розводять. Зрозуміла баба, що то назву населеного пункту питають, та й каже нарешті: «Ваганичі». Вони закричали: «Вага-Вага», та й побігли далі. Та то що, довелось і мені «партизанити» з гусями, – сміється Тетяна Іванівна. – Але то коли вже ворог назад відходив. То окрема історія.

Хоча велику худобу й сховали від окупантів у лісі, майже в кожному господарстві ще залишались гуси. Пасти їх було обов’язком дітей.

– Погнали ми тих гусей пасти, – посміхається спогадам Тетяна Іванівна. – Я – найменша з пастухів, були ще старші Коля Стакан, Маня Байденкова, Ліда Федорухова. З вокзалу, що у Ваганичах, прямо на Ільмівку шлях був. Йшли ми тим шляхом з гусями, аж бачимо – німці дорогою йдуть. Щільненько так один до одного, підводи з ними. Вони, відступаючи, рухались в сторону Ільмівки. І нам шлях виявився перерізаним. Дивимось у строну Перепису – а там село палає, німці палять. А тут бабуся стара з Ваганич до нас біжить: «Ой, діточки, біда! Там усіх ріжуть!». Баба злякана, а ми ще більше. Я як розплакалась, бо уявила, що залишусь сама-самісінька у цілому світі – без мами, тата, баби, братиків та сестрички. Гуси побігли на Переписький круг, а ми – пастухи – у поле, де стояли копи, складені зі зжатих снопів проса. У тих копах і поховалися. Тиждень там сиділи, поки окупанти в селі лютували. Моя баба олена нам їсти носила, що вже придумає – то бульбу варену, то ще щось. Питаємо: «А якже Ви, бабо, з села вийшли, як довкола стільки солдатів?». А вона: «А я поміж підводами, машинами та поміж ними. Думаю – затопчуть, іроди, то затопчуть. Я своє віджила, а діток рятувати треба!». У тих копах я й один черевик згубила, в одному сиділа. А потім прийшли до нас вночі жінки, серед них і мама моя. Вони гусей, яких лисиці не встигли половити, порізали та в ті копи поховали. А нас додому забрали. А вранці вже й наші солдатики в село увійшли.

Розповідає Тетяна Іванівна, поринувши у страшні спогади, що як увійшли солдати у двір, вона злякалась, а Вітя Бредихін їй тихенько так шепнув: «Це ж наші. Дивись, он зірочки у них». Гостили визволителів хто чим міг. От тільки не пам’ятає жінка – чи пішли для цього у хід порізані гуси з копів, чи вони так і залишились лежати там, у полі, бо радість від визволення затьмарила все.

Ворог ще був у сусідніх Вершинах. А у Ваганичах на липі стояв кулемет і строчив, строчив у сторону ворога. Згодом привели наші солдати полоненого, він російською добре володів. Тож мовив: «Не бійтесь. У планах нема Ваганичі палити». Так і вийшло. Встигли чужинці лише сіно підпалити в районі сільського вокзалу, спалити лікарню та добротний будинок родини Прокопових – вони всім складом у партизани подались. Хтось, видно, повідомив про це.

Про відновлення села після окупації – окрема тема.

– Робили. А робили як, Господи! – каже Тетяна Іванівна. – Батько прийшов з фронту зранений. Так його здоров’я і не відновилось. Паралізувало його. 25 років лежав, бідолашний. А в нас городу 25 соток, і все те треба лопатою скопати. І все те на мамині руки, ми ж у школу ходили. Бідно жили – ні взутися, ні одягнутись. А тоді голод 47-го прийшов. Мені 12 років було. Такий голод був, що вже нічого не було – ні кропиви, ні бодай травини якоїсь. Повиїдали усе. Збирали квіт акації. Я досі не переношу її приторний смак і запах – вистачило в голодному дитинстві. Ходили за шість кілометрів у ліс по кропиву для борщу, на колгоспне поле шукати минулорічну мерзлу та гнилу картоплю. Тікали від об’їждчиків, бо ганяли нас нещадно – не так за ту картоплю, як щоб озимину вже посіяну по полю не витоптували. Вдома якась жменя картоплі була, то мама чистить, вічка вирізає так, щоб ними навесні можна було город садити. Неврожай був жахливий – і у 1943-му, а в 1947-му ще більший. Але з голоду ніхто не вмер з наших – корівки виручали. Худоба, хоч голодна та виснажена, якесь там молоко дітям давала. Коровами ж і орали. Як ті тварини витримували? А люди?..

У 1949-у році Тетяна закінчила сім класів Ваганицької школи. А тоді у старші класи довелось ходити у Перепис, де була середня школа. Не всі її однокласники мали можливість після семирічки продовжити навчання – бідність була жахлива: ні вдягти дітей, ні взути. А школа у Перепису була знатна. Туди ходили у старші класи діти з усієї округи: і з Дроздовиці, і з Будища, і з Кузнич, і з Хоробич, і з Карпівки. Віж Ваганич до ільмівки три кілометри відстані, тож ходили щодня пішки. Хто з більш віддалених сіл – жили на квартирах у місцевих мешканців. І хоч через кілька років Тетяна здобула середню освіту, далі вчитися не було можливості.

– То що ж, я пішла працювати у колгосп. То був 1953 рік, – каже жінка. – Робила на фермі – і корів доглядала, і телят, і свинаркою була. Колгосп наш швидко піднімався. Мільйонером став. Тоді серед отих «двадцятип’ятитисячників», яких партія розіслала з міст по селах колгоспи піднімати до нас приїхав новий голова. Тоді ж не було «хочу чи не хочу працювати». Сказали – йди, роби. І йшли, й робили важко. Ліс заготовляли і в Смоленській області теж. У нас у Ваганичах чи не в перших тоді світло з’явилось. Горіло з шостої вечора до дванадцятої ночі. І на вулиці, і в хатах. А тоді відключали. Всі нам заздрили – Ваганичі тоді багатим селом вважались. Але і наказів партії ніхто ослухатись не смів. Ото як у 1954 році був заклик до комсомольців їхати на Донбас будувати комсомольські шахти, то хто в добровольному, а хто й у примусовому порядку їхали. Серед молоді з нашого села поїхала і я.

То був один з найважчих періодів у житті юної дівчини. Чотири місяці вони вважались учнями і отримували зарплату у 40 карбованців. А працювати доводилось як на каторзі – Тетяна, наприклад, була, як вона каже, арматуробетонщицею.

–Зима, холод страшенний, – каже, згадуючи, Тетяна Іванівна. – Працювати треба у так званому цеху, а насправді довжезному сараї. Якісь черевики видали, рукавиці брезентові і – в’яжи та згинай ту арматуру, бетономішалку крути. Поселили спочатку в недобудованому гуртожитку. Ні води, ні їжі. І до роботи чотири кілометра пішки щодня ходить. І якось нас не поставили на так звану чернігівську шахту, яку чернігівці будували, а потрапили ми на молдавську. Там трудилась молоді і з Тернопільської області. І якщо серед нас таки більшість їхала на той заклик комсомолу добровольцями, то їх привезли усіх примусово – цілим класом. Словом, зганяли сюди молодь з усього світу. Потім, правда. Нас переселили таки в біль-менш нормальний гуртожиток. Але все одно життя не було: шахтарі, здорові, молоді чоловіки, після зміни понапиваються, і давай розбірки чинити: бійки, різня ножами, двері вибивали постійно в усі кімнати. Наче ж і хлопці непогані були: вранці прочуняються, протверезіють і з винуватим виглядом питають: «Що я вчора тут творив?». Тож ми, коли поїхали додому у відпустку у 1955 році, назад не повернулись. Ну його, той Донбас. Вдома є вдома.

У Ваганичах Тетяна знову пішла працювати у колгосп. А свою мрію про подальше навчання змогла здійснити лише у 1960 році. Навчаючись на четвертому курсі педінституту, вона вийшла заміж за односельця Анатолія, який працював трактористом у колгоспі, отримала успішний диплом, і приїхала працювати у Карпівку, бо у школі в Ваганичах місця молодому педагогу не виявилось.

До Карпівки від Ваганич – вісім кілометрів. Коли пішки ходила, коли велосипедом їздила, а взимку – на лижах. Школа в Карпівці була восьмирічною. Тетяні Іванівні дістався комплект початкових класів. Шість років вона таким чином працювала в сусідньому селі, але потім, після народження другої дитини, таки поїхала у Чернігів в обласне управління освіти і наполягла, щоб їй знайшли хоча б кілька годин викладання в школі у своєму селі.

– Ваганичі тоді були дуже розвинутим селом, – каже Тетяна Іванівна. – Я й дітей своїх тут народжувала, у нас лікарня чудова була – з акушеркою, стоматологом, навіть з лабораторією. На тридцять ліжок відділення. А людей у селі жило більше двох тисяч, майже три. У нашій школі у 1970 році було 120 учнів. Щоправда, з роками все почало змінюватись не на краще – меншало людей, школярів, вчителів. Згодом мені постійно доводилось перенавчатись на курсах, бо треба було викладати й біологію, й історію, інші предмети. Але ж доробила до 1989 року, доки на пенсію по вислузі вийшла.

Чоловіка Тетяни Іванівни Анатолія не стало пів року тому. Каже – хворів, переніс чимало операцій. Вони удвох по життю йшли, як нитка з голкою – удвох по господі, удвох на городі.

– Намучилась наша помічниця, соціальна працівниця Оля з нами, – каже жінка. – І по догляду за хворим чоловіком вона мені допомагала, а тоді і я упала, руку зламала, потім запалення підхопила. Та ще й спину скрутило. І завжди вона поруч, Оля наша. І в лікарню зі мною їздила, я ж встати не могла, на візочку мене там возила. Така розумничка, дай, Бог, їй здоров’я і добра. Допомогти ж бо більше нікому. Дітей двоє ми зростили, та життя їх закинуло сина в Новосибірськ, доньку в Улянівськ, що в росії. Давно їх не бачила – відтоді, як коронавірус кордони закрив. А тоді війна… Раніше ж усі збирались у батьківській хаті – і діти, й онуки. Нам з дідом по господарству допомагали. Чи ж думали ми, що так складеться? Діти обоє у Гомелі вчились, вищу освіту здобували. Нам же звідси, з Ваганич, до Городні складніше добратись, ніж до Гомеля. А з Черніговом сполучення завжди проблемним було, ще з нашої молодості – я, було, з іншими студентами, до Добрянки пішки з Ваганич ішла, щоб там на транспорт до Чернігова сісти. А це більше двадцяти кілометрів. Ото нас згодом Гомель і виручав усіх – туди робоча електричка кілька разів на день ходила, 54 копійки квиток коштував. Ми й за покупками, було, туди, й на базар туди, й вчитися, й працювати – всі прикордонні села цього краю так жили. Ото й діти вивчились та за направленням роз’їхались. Донька ще хоч інколи додзвонюється до мене, хоч дуже проблемно й дорого, телефон же у мене кнопковий, інтернету нема. А сина вже багато років не чула… Он, світлинами тільки дітей та онуків милуюся щодня.
І, помовчавши, додає:

– Війна, звісно, знову, як і колись, принесла величезну біду й горе на нашу землю. Але ж і люди були раніше не такі як тепер. Згуртовані, дружні. Важко робили, а пісень співали. Ото у нас, було, як доярки їдуть на ферму о п’ятій ранку, то так співають, що й будильника не треба – вставай, село, прокидайся до роботи. І в обід їдуть, співають, і ввечері. Голоси всі зичні, лине пісня над землею – і тужить, і сміється, і радіє життю. Згадаю свій підлітковий вік, юність – на фермі робота важченна, а ще вдома по господарству треба помогти. Ледь ноги увечері сил ніби вистачає помити, а ще ж у клуб треба. А там теж пісні, гармошка на вулиці, як додому йдемо… А тепер забагатіли – і носа одне до одного у хату не кажуть. Як хто самотній помре, так і знайдуть не одразу. А колись, щоб вранці сусіда не побачити, не гукнути через двір та кількома словами не перекинутись – то дивина була, не було такого. Різні часи й люди різні…


Автор Світлана ТОМАШ


Джерело: Новини Городнянщини

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

Приєднуйтесь до нашого Ютуб-каналу та слідкуйте за останніми новинами Ніжинщини

 

 

Вам може бути цікаво

Залишити відповідь