Я – сонцеприхильник, Я – вогнепоклонник. Ненавиджу темне життєве болото, Я в душу таємне Ловлю сонцезлото», – написав один з найвідоміших синів Чернігівщини Павло Тичина. Це не тільки квінтесенція його власного молодечого світосприйняття, а й вияв давнього світовідчуття чернігівців – сонцепоклонства. Уже понад тисячу років минуло від прийняття християнства, а все одно то тут, то там розквітають на хатах давні символи Дажбога – верховного сонячного божества східних слов’ян. І хоча сьогодні багато хто вже не усвідомлює їх сакрального значення, однак вони є свідченням древності й історичної тяглості культурних традицій.
Таких символів чимало у Галиці, що на Ніжинщині. Розкинулося село на берегах річки Галка, від назви якої місцеві мешканці часом і виводять назву свого села. А річка нібито була так названа, бо колись втопилася в ній дівчина Галя – у такий спосіб на Україні пояснено чимало назв річок і сіл. Але далеко не всі вони можуть похизуватися такою давньою і багатою історією, як Галиця.
– Наше село зберігає ще пам’ять давніх дохристиянських часів, – розповідає вчитель історії місцевої школи Андрій В’ячеславович Корнєв. – Якось я вирішив спеціально з’ясувати, на скількох хатах є символи Сонце-бога, характерні квітки, – виявилося, що десь на 15%. Ми маємо й незаперечні свідчення, що тут були поселення ще в дохристиянські часи. А виявили їх, як це часто в нас буває, випадково. Прокладали газ біля річки – і знайшли рештки черняхівської культури, це 3-4 століття. Навіть в Інституті археології тоді замислилися: Галиця що, давніша за Чернігів?
– Місцина тут саме підходяща для давніх поселень, – веде далі пан Андрій. – Річка повертає і тече на північ, а під Прилуками об’єднується з іншою річкою. Тож якраз утворюється трикутник, а як річки розливалися – то й острів. Отже, селитися тут було безпечніше – хижак не перетне водної перешкоди. Припускають, що село було засноване на початку ХІІІ століття. Після татаро-монгольської навали українські землі переживали нелегкі часи й пла тили чималу данину загарбникам. Є у галичан і легенда, пов’язана із тими подіями: – Тут поряд є два села: Шатура і Данина. Назва першого походить від тюркського шатро, назви традиційного помешкання кочових народів, а другого – від відкупу, який платили загарбникам. Припускають, що данину могли сплавляти й по Галці. Є легенда, що тут неподалік перекинувся човник з даниною, але золота ніхто не знайшов, – розповідає далі Андрій В’ячеславович. – Назву села часто виводять від імені дівчини, яка нібито втопилася у цій річці. Але це просто легенда. Вишневецькі десь у XVI столітті отримали у володіння Посулля. Населення тут ще не відновилося після часів татаро-монгольської навали, і тому Ярема Вишневецький завіз на ці території кілька сотень селян з галицько-волинських земель. Тому, наприклад, тут давно фарбують хати у жовто-блакитні кольори – символ Галицько-Волинського князівства.
– За козацьких часів Галиця була сотенним містечком Прилуцького полку, гамірним і густонаселеним. Тут було близько 800 дворів, але за Руїни воно пережило трагедію – місцеве населення було майже повністю вирізане. Одні кажуть, було спустошене ордою, але є свідчення, що це все результат громадянської війни. Галиця присягла московському царю і за це поплатилася. У XVIІ столітті селом заволодів прилуцький полковник Лазар Голенко, він знову заселив Галицю, а потім передав маєтність Семену Раковичу, своєму полковому писарю і зятю. Раковичі заволоділи чималими землями на Сіверщині. У Галиці збереглася церква часів Раковичів. Власне, це будівля колишнього помістя XVIII століття, яку переобладнали під церкву на початку ХХ столітті.
А за радянських часів певний період був тут клуб. Відчуло село на собі і громадянську війну 1918 року, і голод, і розкуркулення. За часів колективізації у Лосинівському районі розкуркулили 148 господарств у селах Лосинівка, Пустотино, Леонідівка, Степові Хутори, Богданівка, Вікторівка, Гармащина, Татарівка, Рівчак, Галиця, Макіївка, Сальне, Погребець, Степанівка, Шняківка. У середньому майже десять сімей у кожному – У Галиці радянська влада сповна виявила свій цинізм. Тут, де тепер маємо пришкільний парк, було старе кладовище. У радянські часи на його місці зробили стадіон для дітей. Колишня директорка школи заклала замість стадіону парк, бо це ж сакральний простір, де спочивають наші предки. Тепер тут знову з’являються дитячі майданчики – історична пам’ять потрохи забувається. Сьогодні, витримавши всі історичні буревії, село стоїть як і стояло багато століть на березі річки Галка. Чимале, як за територією, так і за населенням. Тут є лікарня і школа, бігають вулицями діти, на подвір’ях пораються господарі, а на свята здіймається над селом пісня «Галичаночки». Тож нехай і далі несуть хати галичан крізь століття давній символ Дажбога-Сонця, бо сонце – це і є саме життя. Бажаємо Галиці і всім її мешканцям благополуччя, миру і добробуту.
Джерело: Вісник ІМК, березень 2019 р., фейсбук Федір Свиріпа
