Віталій до війни жив в Києві, мав гарну роботу, займався улюбленою справою – музикою. Я знаю цього хлопця з дитинства, жили на сусідніх вулицях. Він завжди захоплювався музикою, ще в підлітковому віці організував із друзів групу, грали і співали для власного задоволення. Коли переїхав з Ніжина до Києва, не облишив свого хобі. Писав вірші і музику до них. Працював у Міжнародній медичній компанії, займався забезпеченням логістики, вантажоперевезеннями, митне оформлення документів тощо.
– Я відчував, що війна неминуча, і це буде не тільки на Донбасі. В жовтні 2021 року, коли ситуація вже була максимально напружена і все йшло до повномасштабного конфлікту, почав збирати потроху баули. Придбав каску, бронежилет, форму, каремат, спальник, побутові різні дрібниці, щоб бути готовим у випадку вторгнення.
– Як все було у перший день війни?
– Десь о 5 ранку 24 лютого мене розбудив телефонний дзвінок брата (він знаходився на той час за кордоном) і сказав, що росія розпочала наступ. Я спочатку вилаявся і сказав, що мені зранку на роботу йти, а ти мене розбудив. Потім подивився новини в телефоні, щось над будинком пролетіло і я зрозумів, що це гірка правда. Погрузив необхідні речі у машину, забрав братову дружину, яка на той час була вагітна та її сестру, відвіз до батьків і пішов до ТЦК.
– Чому такий позивний – Меркатор?
– Меркатор – це середньовічний німецький картограф – знаюсь добре на топографії, тому асоціював цього діяча з собою…
– На яких напрямках був?
– Спочатку виконували задачі в Чернігівський області, потім Бахмут, знову Чернігівська область –на різних ділянках уздовж Державного кордону, далі – прикордоння Сумської області, зараз працюємо у Донецькій області.
– Які моменти найбільш запам’яталися?
– На жаль, найбільш пам’ятні пов’язані з прикрими моментами служби – якісь важкі ситуації, загибель побратимів. Вважаю, що про такі речі не варто зараз говорити. В нас ще у всіх буде час поплакати після перемоги, а зараз для ментального здоров’я та підтримки тонусу важливо концентруватись на роботі та ефективності. Пригадую лише один кумедний випадок, коли прийшов 24 лютого до ТЦК, то було дико страшно, ноги, руки, усе трусилося, в горлі пересохло, купа запитань, мінімум відповідей на них, отримав повістку – і трошки відлягло, крок зроблено, а далі – за інерцією. Потім, коли потрапив у військову частину, то все якось закрутилось, одне за одним і вже в принципі думати про дурниці часу було значно менше.
– Як справляєшся з труднощами та емоційними навантаженнями?
– Читаю книжки, намагаюсь займатись спортом, наскільки це можливо в польових умовах, будь-яке заняття, не пов’язане зі службою, в принципі відволікає і дає розвантаження.
– Що є основним джерелом мотивації служити Україні.
– Є якісь моральні принципи, історична тяглість української державності, минулі війни, трагедії, що приносив на цю землю ворог. Є розуміння, що вони ні краплі не змінилися, а головне – це усвідомлення того, на які злочини вони здатні і які вони вже встигли вчинити та продовжують здійснювати. Вкрай не хотілося б, щоб ця чума дісталась і до мого дому та знищила його. Бажано, щоб в тилу про це пам’ятали та підтримували фронт кожен в міру своїх сил і можливостей, звісно. Дуже хочеться відчути знову ту консолідацію суспільства, яка була у 2022 році, коли на перемогу працювали практично всі, як один, а головне – вірили в неї. Хочеться, щоб суспільство припинило вживати російську пропаганду та займатись цькуванням одне одного, як оця незрозуміла ТЦК-істерія, приміром. Компанія, очевидно, направлена на зрив мобілізації та підрив боєздатності Збройних Сил. І кому це вигідно найбільше? Але люди всеодно ведуться на неї.
– Чи були поранення?
– Ні, на щастя, поранень не було.Травмування – так. Є деякі набуті за час служби хронічні захворювання, такі, як грижі хребта, проблема з колінними суглобами. Тут, на фронті, намагаюся лікуватися «на ходу». Головне, якнайшвидше вигнати ворога з нашої рідної землі.
– Які маєш нагороди?
– Нагороджений нагрудним знаком – медаль Учасника бойових дій. Наразі це все.
– До війни ти займався серйозно музикою. Зараз які пісні співаєш? І чи співаєш взагалі?
– Зараз усі хлопці з мого гурту мобілізувались до Збройних Сил, то ж бачимось ми вкрай рідко, бо відпустки узгодити усім в один період майже нереально. Але за ці три роки пару разів все ж вдавалось зібратись та трохи пограти. Про концерт чи записи пісень зараз мова не йде. Пробував з собою возити гітару, щось награвати час від часу, але інструмент доволі габаритний і тягати його по ротаціях не дуже практично. Тож музика – на стопі.
– Про що найбільше мрієш і до чого прагнеш?
– Найбільше мрію, щоб якомога швидше закінчилася ця війна і щоб усі нарешті повернулися додому. Щоби наша країна жила в мирі і злагоді. Про це мрію не тільки я, про це мріють усі, кого я знаю.
Спілкувалася Олена Кресан
