В центрі села Сулак, що на Носівщині, привертає увагу охайне подвір҆я, пофарбоване в патріотичних тонах з елементами українського декору. Кожен, хто проїжджає повз цей двір, мимоволі звертає увагу на його незвичайність. Це мов межа між вулицею і двором – з відчутною гостинністю хазяйки. Багато лавочок, значить тут часті посиденьки. Та ще й з картиною в рушнику, мов у світлиці. Для малечі – гойдалка.
Тут мешкає Лідія Сірик з сім҆єю, місцева активістка, людина-енциклопедія, яка знає все і про всіх.
Хоча жінка вже пенсіонерка, енергії їй не займати. Її «ріка життя» бурхлива, активна, наповнена. Вміє організувати, домовитися, вирішити будь-яку проблему. «Залізна леді, – говорить про колегу Олександра Ляшенко, голова ветеранської організації Носівської територіальної громади. – Все вміє і всього може добитися».
30 років працює в школі «нічним» директором, тобто охоронцем. До виходу на пенсію мала роботу соціального працівника – була цілителькою душ людських, допомагала слабким і хворим.
Брала активну участь у будівництві Свято-Миколаївського храму, де працювала 20 років старостою і казначеєм. Перейменування вулиці, на якій вона проживає, відбулося також не без її участі. Відтепер вона має назву Миколаївська.
На початку війни Лідія Сірик розвозила людям хліб, продуктові набори, ліки на електровелосипеді, який подарувала собі на день народження перед початком війни. Оскільки ні бензину, ні солярки купити було неможливо, щоб заправити машину.
Переобладнати з хлопцями блок-пост, наплести сіток для ЗСУ, наварити кашу на День захисту дітей і організувати для дітвори свято – до всього причетна Лідія Олексіївна.
Особливо болить душа за дітей. Адже майже половина її життя пов’язана зі школою. У перші місяці війни навчальний заклад не працював через відсутність укриття. Необхідно було якось цю проблему вирішувати, адже школярам потрібні знання, а вчителям – сама реалізація. Перейнявши досвід у шатурян, Лідія Олексіївна створила укриття у власному погребі. Винесла картоплю і консервацію, побілила і розмалювала стіни, застелила самотканими килимами лавки, поставила рукомийник. Тут тепло, чисто, затишно і школа поряд. Під час тривоги учні йдуть в укриття, де проходять і уроки, і перерви, на яких діти спілкуються, а ще -– співають «Червону калину».
Лідія Сірик не сидить на місці, життя навколо неї вирує. Завжди якісь справи: громадські чергуються з особистими. То з онуками на екскурсії в Києві або Межигірї, то з чоловіком поїхала в Заньки до музею, то на своєму електротранспорті мчить в Носівку підписувати якісь документи. Тому що інакше вона не може.
– Якщо не я, то хто? – говорить Ліда.
Про таких кажуть: «Бачу ціль – не бачу перешкод». Бо за що не береться, все в неї виходить дуже ладно!
Олена КРЕСАН
