Тихо, сумно на хуторі ніхто не співає…
Лише пугач опівночі пацюків ганяє.
Стоять хати сумуючі , дверей вже немає,
Лише пташки своїм співом тишу розганяють.
Василь Кузьменко
Як боляче і незвично коли скрізь панує тиша і здається, що і пташки сумно виводять свої пісні. Скрізь, зарослі кущами та деревами подвір’я, давно нежилих покинутих обійсть. І лише чорні, вибиті мародерами вікна, поглядають на нас, сумно посміхаючись. Ніде нікого, навіть гавкоту собак не чути. По дорогах, садибах, скрізь рясно цвіте різнокольоровий ряст, медунки, фіалки – тут їм нема кордонів – хутір потопає у цвітінні. Аромат квітів і садів просто неймовірний. Попід ногами у одному з садів густенько всілися сморчки. Гарно… Об’їхавши хутором, згадавши всіх, хто колись радісно зустрічав нас кожного разу, спиняємось у пекучій хвилині мовчання біля кладовища. Залишились тільки спогади… і німа тиша, з пам’ятників та хрестів дивляться ті, хто колись тут жив.
На фото: Хутір Хомине
Тут завжди вирувало життя, адже хутір жив повноцінно, тут розміщувався сільський клуб, магазин, школа. Більшість жителів працювали в колгоспі, ростили дітей і мабуть ніколи не думали, що село колись залишиться майже пустим. Пізніше, коли не було вже колгоспу і молодь роз’їхалися по світах, а на Великдень злітались діти і внуки звідусіль до батьківської хати: святкували всім селом, співали пісень і линула та пісня понад лісом і здавалося так буде завжди. В суботу перед Провідною неділею хутір оживає: їдуть рідні прибрати на могилках своїх родичів з різних міст України. Всі метушаться біля своїх могил, а якщо чиясь не прибрана, то прибирають і її. Ми поспілкувались з сестрами Аллою і Людмилою, які приїхали з Київської області до своїх рідних.
– Тут всі, крім мами. Діди, бабусі, дядьки, тітки, брат і племінник,– говорить Людмила.
– Кожного року їдемо сюди, наводимо лад, поминаємо. А в неділю підемо до мами. Нема вже нікого, всі рано пішли. Мама тільки довгожитель, але і її не стало у вересні 2024 року.
На хуторі з корінних жителів проживає Ольга Осипенко їй – 94 роки, в за нею доглядають діти, обробляють город, видно що тут є життя.
Ще жевріє надія, що хутір оживе, загомонить і заспіває і з’являться тут люди, адже тут маленький райський куточок для життя у мирі, злагоді і щасті. Тільки тут найсмачніша вода у криниці і спів солов’я на світанні, тільки тут колиска спокою і добра.
Марина Ігнатенко