Життя під обстрілами з гумором та гідністю: історія з Лимана
Війна — це не лише вибухи, біль і втрата. Це ще й сила духу, незламність, братерство і той особливий український гумор, який не вмирає навіть там, де падають КАБи.
Одного сонячного (або й не дуже) дня біля Лимана наші захисники тримали позиції, як завжди — впевнено й мужньо. Було гучно. І ось прилетів черговий «подарунок» від ворога — потужний КАБ (керована авіабомба). Уламки, пил, уламки будівлі — усе перемішалося в одну мить.
Наш боєць (назвемо його умовно Максим), опинився під стіною, яка завалилась просто на нього. Темрява, тиша… А потім — десь згори почулися голоси.
— Чую, по мені хтось ходить. Над головою тупотять, — сміється він, згадуючи. — Думаю: або свої вже шукають, або вже на той світ потрапив, і черга до Рая. Але голоси знайомі, живі. Зрозумів — живий. Значить, можна вибиратися.
Та я б, може, ще й полежав, але як дізнався, що поварихи йдуть— думаю: нє, брате, треба вилазити, бо лишусь і без обіду, і без настрою.
І от така в нас армія. Де за мужністю стоїть посмішка. Де, замість пафосу, — жарти. Де навіть після бомбардування знаходиться сила не тільки вижити, а й підняти настрій побратимам.
Це не просто історія з війни. Це — історія про незламність. Про той нерв, яким тримається Україна. Про простих чоловіків, які боронять нашу землю, і роблять це з гідністю, з гумором, по-людськи.
І знаєте, це не про героїв з кіно. Це про наших. Про справжніх.
Про тих, хто навіть з-під стіни виходить з посмішкою.
